Інна Совсун УНІА-Освіта
На початку цього тижня громадськості вдалось познайомитись з новим законопроектом “Про вищу освіту”. Цього разу свій проект нарешті представило профільне міністерство. Тож наразі існує вже три варіанти нового закону – Луцького, Мірошниченка і широко анонсований законопроект від Міносвіти. Що показово, усі три законопроекти – авторства представників однієї політичної сили – Партій регіонів, проте саме новий міністерський проект представлявся як прорив у сфері освіти, який має запровадити абсолютно нові підходи до вищої освіти. Що ж насправді являє собою новий законопроект?
Для того, щоб зрозуміти, які власне нові підходи до освіти пропонує пан Табачник, варто прочитати визначення поняття навчальний процес з пропонованого законопроекту: “це система організаційних і дидактичних заходів, спрямованих на засвоєння відповідної освітньо-професійної, освітньо-наукової програми певного освітньо-кваліфікаційного, освітньо-наукового рівня та забезпечення патріотичного, морального, духовного, естетичного і фізичного розвитку особи.” Саме це визначення, з його масою бюрократичних нагромаджень і формулювань, дуже добре демонструє, яким чином міністерство розуміє те, що відбувається в університетах. Це нове бачення освіти дивним чином збігається з теперішньою ситуацією тотального бюрократичного контролю (чи псевдоконтролю) за вищою освітою, попри начебто задекларовану прихильність до принципу університетської автономії.
До слова про автономію: до статті законопроекту, котра розкриває поняття автономії, порівняно з чинним законом додався аж один пункт – право “самостійно запроваджувати і припиняти спеціалізації, визначати їх зміст і програми вибіркових навчальних дисциплін”. Проте зважаючи на посилені вимоги щодо державних стандартів освіти та впливу на них міністерства (через обов`язкове затвердження засобів оцінювання; спускання згори навчальних програм нормативних дисциплін тощо), цей пункт жодним чином не міняє ситуацію повної залежності університетів від міністерства у питаннях змісту освіти.
Одним з нових пропонованих механізмів контролю є запровадження переліку спеціальностей, за якими здійснюватиметься підготовка фахівців, що повністю унеможливлює міждисциплінарні програми, котрі зараз активно розвиваються в Європі та США.
До речі, про європейські принципи та зобов`язання: у законопроекті немає жодної згадки про Болонський процес. Йдеться тільки про Європейський простір вищої освіти, котрий є одним з інституційних та формалізованих механізмів гармонізації систем вищої освіти в Європі. А от головні європейські принципи стосовно вищої освіти – у тому числі важливість автономії університетів – прописані у документах Болонського процесу. Той факт, що міністерський законопроект згадує про бюрократичну сторону євроінтеграції вищої освіти (широко критиковану в самій Європі), і ігнорує документи, що виражають сам дух європейських університетів, – вже багато про що говорить.
Та й інтеграція до Європейського простору вищої освіти законопроектом передбачена дуже умовна: один з головних принципів про трирівневу систему освіти (бакалавр-магістр-доктор філософії) проігноровано міністерством. Як і у законопроекті Луцького (той самий, до якого міністерство начебто не має жодного стосунку), передбачається проста зміна звання “кандидат наук” на звання “доктор філософії”, що підтверджують перехідні положення, котрі пропонують прирівнювати обидва ступені. При цьому залишається ступінь “доктор наук”, таким чином вводячи четвертий рівень освіти.
Проте, цікавим є те, що у міністерському законопроекті відсутня Вища атестаційна комісія. Разом з тим, головні функції ВАКу просто переведені у відання міністерства, у тому числі створення мережі спеціалізованих вчених рад для захисту дисертацій, нострифікація дипломів закордонних університетів та багато інших. Тобто, структура захисту залишається тією самою, просто абревіатура відповідальної за це установи буде іншою. Щоправда, дослідницьким університетам дозволяється самостійно приймати рішення про присудження вчених звань, проте для цього ще треба першочергово отримати статус університету, для чого знову ж залишились кількісні показники.
Кількість таки має значення
Цей пункт з законопроекту Луцького наробив чимало галасу. Тому міністерство зняло вимогу про кількість студентів, необхідну для отримання статусу університету, разом з тим залишила інший показник – як-то кількість спеціалізованих вчених рад. Назвати це якісним показником, як це настійливо робить пан Табачник, – просто смішно. Оскільки якість дисертацій жодним чином не визначається кількістю захистів. Більш того, якщо взяти до уваги той факт, що мережу вчених рад формує саме міністерство, то фактично замінивши кількість студентів на кількість вчених рад для захисту дисертацій, міністерство отримало ще більш прямий доступ до визначення статусів університетів. Окрім того, невидима рука бюрократії не змогла так просто відмовитись і від показника кількості студентів, і таки втулила деякі зміни у менш примітних статтях законопроекту: якщо за чинним законом факультет можна формувати за наявності 200 студентів, то тепер пропонується цю кількість збільшити до 250.
Для збільшення вартості навчання – ще більші можливості
Система вступу великою мірою відтворює існуючу на сьогодні: прийом пропонується здійснювати на основі результатів ЗНО, середнього бала атестату та балу вищого навчального закладу. При цьому, “вага” атестату не уточнюється – чи то буде 12 балів, як пропонувалось ще за Вакарчука, чи 200, як запровадив Табачник. Так само не розкривається поняття “бала вищого навчального закладу” – це можуть бути як вступні іспити, так і додаткові бали за участь в олімпіадах чи підготовчих курсах (як буде при вступі 2011 року).
І хоча Табачника широко критикують за таке нівелювання ЗНО, насправді, альтернативні формулювання так само навряд чи зможуть вирішити проблему корупції, адже в умовах нинішнього фінансування вищої освіти, шляхи для проникнення корупції знайдуться завжди – чи то під час формулювання списку зарахованих (коли чомусь зараховують людей з нижчими балами, аргументуючи це тим, що не змогли зв`язатися з тими, хто мав вищі бали), чи то через пільги, чи вже під час самого навчального процесу. До слова, пільги при вступі Табачник широко критикував, коли був депутатом. Проте ставши міністром, про це питання забув і в пропонованому ним проекті зберігається можливість пільгового вступу, хоча в умовах внесення широких (як анонсовано) змін до системи освіти, можна було б вирішити і цю проблему – внісши паралельно зміни до відповідних законів, котрі ці пільги встановлюють.
Ключовим питанням, що обурювало студентів у проекті Луцького, було можливе збільшення оплати за контракт. Саме цей пункт став найбільш мобілізаційним в усій протестній кампанії.
Після гучних студентських акцій, пан Табачник у новому варіанті законопроекту прописав ще більші можливості для збільшення вартості навчання, тим самим продемонструвавши свою абсолютну неповагу до волевиявлення молоді. Очевидно, що цей пункт дозволить знову вивести на вулиці сотні студентів, особливо зважаючи на потепління за вікном. Думка студентів чиновника вочевидь не турбує, його головна турбота – збільшення фінансування університетів.
Міф про Оксфорд від Табачника
Питання про оплату навчання є принциповим. І не тільки з точки зору окремого студента, але загалом це є показником того, яку ідеологію вищої освіти обирає чинне керівництво міністерства та країни загалом. Отже, свою ідеологію пан Табачник висловив досить чітко, пославшись при цьому на Оксфорд: “Оксфорд, з бюджетом у 2,5 мільярди доларів лише на 14% фінансується державою. Решту заробляє самостійно – цінами на навчання, продажем наукових розробок і договорами з приватними фірмами. Ми ж хочемо Оксфорд? Якщо ви знайдете якийсь інший шлях розвитку і конкурентноспроможності вищих навчальних закладів, я думаю, що ви відразу можете претендувати на Нобелівську премію у галузі економіки.”
Виходячи з такої логіки, якщо пан Табачник настільки певен у власній правоті, пропоную йому організувати комітет для номінування на отримання Нобелівської премії урядами Франції, Німеччини, усіх Скандинавських країн, та зрештою – усієї континентальної Європи! Адже у цих країнах вища освіта є безкоштовною (чи з мінімальними внесками при вступі у розмірі 200-300 євро). Так, в багатьох з цих країн говорять про можливість введення плати за навчання, проте наразі це залишається тільки на рівні розмов, зважаючи на потужний спротив з боку як студентів, так і викладачів.
Та й щодо самого Оксфорда пан Табачник явно дещо замовчує. Говорячи про підняття плати за навчання для студентів, він посилається на досвід Оксфорда, у якому плата за навчання є далеко не головним джерелом прибутку. Для цього найпрестижнішого британського університету головним доходом є спонсорські внески за проведення досліджень. Так, у 2009-2010 роках гроші з досліджень склали 41% загального доходу. 23% фінансування університети отримують від держави і тільки 15% – за рахунок оплати навчання студентами. Та й загалом у Великій Британії навчання стало платним тільки у 1997 році. Чи був Оксфорд гірше до введення плати за навчання – питання риторичне.
Наука надалі пасе задніх
Попри розлогі посилання на досвід Оксфорда, пан Табачник ігнорує не тільки досвід решти успішних в освітньому плані європейських країн, але й сам досвід Оксфорда. Якщо взяти за основу той факт, що в цьому британському університеті головним джерелом доходів є продаж наукових розробок, то це означає, що університетські викладачі теж повинні отримати можливість займатися цими самими науковими розробками. А для цього першочергово потрібно суттєво зменшити навчальне навантаження. Чинним законом передбачено максимальне навчальне навантаження – 900 годин на рік. Коли цю цифру озвучуєш європейським колегам – їх очі виражають тільки жах і непорозуміння, адже їх навантаження складає 200-300 годин.
Новий законопроект не містить визначення максимального навчального навантаження. Проте передбачає, що ця цифра встановлюватиметься окремим рішенням Кабміну. Зважаючи на повне бажання зменшити витрати на освіту з бюджету, здогадатись про те, в якому напрямку змінюватиметься навантаження досить нескладно. Тим більше, що в законопроекті вже є підказка – залишилась стара норма про те, що для зарахування стажу викладачам-сумісникам необхідно напрацювати не менше 180 годин на рік. Очевидно, викладачам на ставці працювати доведеться значно більше. То про які заробляння від наукових розробок йдеться? Особливо зважаючи на існуючу наукову інфраструктуру…
Та й сам новий законопроект хоча й містить розширені статті про розвиток науки в університеті, разом з тим, головною метою діяльності вишів однозначно визначає саме освіту, відводячи науці і надалі другорядне значення. Головною ж метою наукових розробок визначається можливість їх продажу на ринку. Куди діватись тоді з фундаментальними дослідженням? Або дослідженнями у сфері соціальних чи гуманітарних наук – абсолютно не зрозуміло. Чи точніше: зрозуміло, аж занадто зрозуміло – за межі університету, щоб не заважати і не дай Боже не висловлювати якихось критичних зауважень щодо міністерських вказівок. Зрештою, більшість університетського середовища і так мовчки сприймає будь-які ініціативи згори…
