Інтерв”ю для сайту human-rights.unian.net брав Семен Каховський
Однією із ознак самостійності держави є її ставлення до проблеми біженців. Від цього залежить відношення до країни з боку інших держав. Напередодні 20 червня, коли в усьому світі відзначається День біженця, ми розмовляємо з правозахисником Максимом Буткевичем, координатором ініціативи «Без кордонів».
– Україна підписала основні конвенції, які захищають права біженців. Що вони зобов`язують нас робити?
– Якщо говорити юридично, то Україна як держава підписала ряд конвенцій. Це і Конвенція про статус біженців, й Європейська конвенція з прав людини, і Конвенція ООН проти тортур та інших видів жорстокого, нелюдського чи принижуючого поводження. Тобто ми взяли на себе певні зобов`язання, згідно з якими наша держава, наприклад, не має права видавати людину туди, де над нею напевно будуть знущатися чи можуть вбити.
Однак у нашому випадку обов`язковість законів компенсується необов`язковістю їх виконання. Порушення відбуваються регулярно. Україна видавала біженців владі Чечні, Узбекистану, Шрі-Ланки. Останній великий скандал стався в грудні минулого року. Узбек Абдумалік Бакаєв приїхав до України і попросив притулку на тій підставі, що його можуть піддати репресіям на батьківщині. Він пішов до офіційних органів і написав заяву, в якій вказав місце свого проживання в Україні. Йому сказали прийти через два дні, але через день забрали. З великими зусиллями нам вдалося його відбити…
МІЛІЦІЇ ТРЕБА ГРОШІ
– Можна сказати, Україна видає всіх, кого просять видати?
– Ні. Далеко не всіх. Там, де справа виходить на публіку і встигають втрутитися правозахисні організації, як правило, видача зривається.
– Чи високим є шанс отримати притулок в Україні?
– З тих людей, які намагаються знайти тут притулок, статус біженця одержує приблизно один відсоток. Але важливо зрозуміти, що Україна для біженців залишається, перш за все, транзитною країною, а не кінцевим пунктом призначення. Є, звичайно, люди, які обирають в якості свого нового будинку Україну – вони освоюються тут, вчать мову – причому часто відразу українську, – пускають коріння. Але таких – одиниці. Адже люди, які шукають тут прихисток, не мають на час цього пошуку ніякого соціального захисту.
– Зате в Україні, на відміну від багатьох інших країн, шукач притулку має право працювати.
– Це так – але за законом “Про біженців”. А за іншими законами у цій галузі всі іноземці повинні мати дозвіл на працевлаштування – і для шукачів притулку там виняток забули зробити. Тобто, закони суперечать один одному. Тому на практиці все виглядає так: коли співробітники міліції бачать якогось Улугбека, який торгує шаурмою, то приводять його до відділку. Якщо правоохоронцям із якоїсь причини знадобилися в цей вечір гроші, вони кажуть: «Так, мужик, ось тобі телефон, телефонуй знайомим, нехай вони несуть за тебе двісті гривень». Якщо їм потрібна статистика того, як вони успішно борються з мігрантами, вони тримають людину до суду, а там зачитують норму закону про дозвіл на працевлаштування, якого у шукача притулку, звичайно, немає. В результаті людина «потрапляє» на триста гривень штрафу. Через деякий час все повторюється. Міліція думає: «Потрібні гроші – що робити? А, ось стоїть “чурка”, у нього ж паспорта немає». Він їм каже, що у нього немає паспорта, є тільки довідка, що він біженець. «Довідка – це не паспорт, пішли з нами», – кажуть йому. Так може тривати місяцями. Наприклад, одного узбека за півтора місяці забирали чотири рази.
«ЦЕ МАЛЕНЬКА РОСІЯ, ЯКА НАЗИВАЄТЬСЯ УКРАЇНА»
– Яка група біженців є найбільшою в Україні?
– Найбільша визнана група біженців в Україні – це афганці. Вони стали в масовому порядку прибувати сюди після падіння режиму Наджібулли. У 1993 році у нас прийняли перший Закон про біженців, в якому було багато несправедливих речей. Наприклад, людина не могла звернутися за статусом біженця, якщо перебувала на території України більше трьох діб. В той же час люди часто розуміли, де вони знаходяться, лише тижні через півтора, тому що їх могли викинути перевізники і сказати: «Це Німеччина» або: «Це маленька Росія, яка називається Україна».
Так було не тільки з афганцями, а й із сомалійцями. Вони приходили до міграційної служби, а їм казали: відправляйтеся назад. Тим не менш, афганці таки отримували статус, адже до Афганістану вони повернутися вже не могли. Зараз представники цієї нації отримують статус досить часто. Але це, переважно, не ті афганці, що приїхали сюди раніше, а їхні діти, які досягли вісімнадцяти років.
– А узбеки?
– Узбеки досить часто їдуть до нас, особливо після подій в Андижані. У них були дуже великі надії на Україну, і навіть стояв намет на Майдані під час помаранчевої революції. Узбецькі опозиціонери привезли сюди кущі бавовни з батьківщини в надії підняти нашу бавовняну промисловість. Незабаром стало ясно, наскільки наївними були їхні уявлення.
– А що з чеченцями?
– З 2002-2003 років чеченцям взагалі не давали статусу біженця. Вони зараз його вже і не просять. Є, звичайно, у цьому політика – але наявні й суто формально-юридичні причини. Приходить, наприклад, людина до міграційної служби і каже: «Я біженець, втік. Село розбомбили». – «Добре, – відповідають їй. – А вас переслідували?». – «Ну як переслідували? Будинок розбомбили. Федерали, бойовики, матір вбили, сестру зґвалтували. Я в сараї жив, потім – у Росії. Потім сюди. Війна була». – «Війна – це дуже погано, – відповідають, – але тебе особисто ніхто не переслідував, під конвенцію ти не потрапляєш». В таких випадках у різних країнах передбачені так звані допоміжні форми захисту, які визначають статус біженця війни. В Україні така форма відсутня.
– Чому Україна дає так мало статусів біженця? Це чиновники спеціально затягують?
– Ні, швидше за все неефективність роботи самої системи. Заважають постійні реформи Комітету з питань національностей та релігій – він уже пережив цілу низку реформувань із дня свого заснування. З кожною реформою діяльність комітету призупиняється приблизно на півроку, поки чиновники зрозуміють, що в їх компетенції, а що – ні. По-друге, слабо працюють регіональні служби, яким, як завжди, не вистачає людей та грошей. Наприклад, у Закарпатській області в міграційній службі – людей дуже мало. Те саме – у Чернігові. Зараз там створили центр для іноземців, які незаконно перебувають на території України, де мігранти подають прохання про надання притулку. І якщо у них раніше були кілька заяв на рік, то зараз – десятки заяв на місяць.
– Звідки ще біжать в Україну або через Україну?
– З дуже різних регіонів. З Азії – Пакистану, Кашміру, Шрі-Ланки; з Палестини, з Сомалі, Демократичної республіки Конго. Зустрічалися вірмени, грузини, китайці – послідовники руху Фалунь Дафа. Є і біженці з Росії, але не лише громадяни Росії – чеченці, а й опозиціонери, у тому числі – “нацболи”.
– “Нацболи” просять тут захисту, але поводяться нелояльно по відношенню до української держави і Президента.
– Цікавий момент. З одного боку, кажуть: мовляв, якщо тебе тут прийняли, будь добрий, не вередуй. З іншого боку, публічного заперечення на існування української держави від тих, хто тут знаходиться, не чути давно, а від біженців – ніколи. Щодо особисто ставлення до Президента, наприклад, – то біженці мають ті ж права, що і громадяни України, крім права обирати і бути обраним, в тому числі у них є право висловлювати свою думку.
ХРИСТОС, МУХАММЕД, ЕЙНШТЕЙН БУЛИ БІЖЕНЦЯМИ
– Українське бюргерство, прості обивателі як ставляться до біженців?
– На щастя, крім представників украй правих організацій, таких як «Свобода», «Патріот України», біженці рідко зустрічаються з проявами недоброзичливості. Щоправда, буває, цю тему експлуатують чиновники, але вони часто при цьому змішують поняття біженець, мігрант, нелегальний мігрант, іноземний злочинець.
– З вуст політиків нерідко можна почути заяви, що біженці загрожують Україні, відбирають робочі місця в українців…
– Як явище біженці існували задовго до всіх конвенцій. Старий приклад: Христос був біженцем, так само як і Мухаммед, Ейнштейн. Це люди, які приносять свій досвід, яким вони з радістю діляться, в країни, навіть якщо вони некомфортні для проживання. Люди, які роблять такі подорожі, – це ті, хто здатен на виснажливі мандрівки. Це досить молоді, розумні, енергійні, одним словом, достатньо здорові люди. Найчастіше вони не відбирають у інших робочі місця. Вони працюють вантажниками, обслугою в кафе і т. д. Мій знайомий біженець – один із кращих кухарів східної кухні в колишньому Радянському Союзі. Зазвичай ці люди згодні виконувати і найбільш брудну роботу.
Тому біженці ніяк не загрожують Україні, а навпаки, вона для них часто буває небезпечним місцем, бо вони стають тут жертвами втручання з боку держави і вкрай правих. Причому останнім часом спостерігається чітке збільшення кількості нападів: у першій половині 2008 року їх скоєно більше, ніж за весь 2007 рік. Все це не може залишати нас байдужими, тому в останній своїй заяві ми попросили українську владу, щоб вона або відкликала свої підписи під міжнародними документами, або чітко дотримувалася їх.
Семен Каховський, фото з сайту www.docudays.org.ua
