Домой Социум Кримінологія – це анатомія злочинності

Кримінологія – це анатомія злочинності

757

2

Кримінолог, адвокат, кандидат юридичних наук

Анна Маляр

Головна причина, яка генерує вчинення більшої частини злочинів, – соціально-економічне розшарування суспільства. Пані Анно, кримінологічні питання не часто обговорюють адвокати. Яке зна чення має ця наука для правників та дер-жавних діячів?

По-перше, проблема злочинності є актуальною та гострою для будь-якої  ержави. Адже злочини становлять небезпеку не лише для окремих громадян,а й для держав та людства загалом. По- друге, рівень злочинності не може дорівнювати нулю тобто злочинність завжди була і буде, а тому потрібно постійно їй протидіяти. Отже, усім державам в усі часи потрібні фахівці, які знаються на проблемах злочинності та можуть якщо й не подолати, то принаймні стримати зростання злочинності.

Якщо проводити асоціативні паралелі, то, наприклад, лікар-гастроентеролог, аби лікувати шлунок, повинен спочатку вивчити анатомію людини. Кримінологія – це анатомія злочинності. Для того щоб практики ефективно протидіяли злочинності, варто знати про неї якомога більше і насамперед її «анатомію», тобто кримінологію. Кримінологія акумулює знання про природу злочинності, її стан та рівень, причини і умови вчинення злочинів, про особу злочинця, географію злочинності, жертв злочинів, у межах кримінології розробляються методи, засади запобігання та протидії злочинності, прогнозування злочинності.

Злочинність, незважаючи на мінливість кількісних і якісних її показників, має свої закономірності та навіть константи, які вкрай корисно знати слідчим, суддям, прокурорам і адвокатам. Приміром, характеристики особи злочинця багатьох видів злочинів є типовими. Алгоритм скоєння злочинів також має типовість, залежно від виду злочину. Тому фахівець, ознайомившись з обставинами вчиненого злочину, може логічно припустити можливі версії та можливих підозрюваних, скласти приблизний соціально-психологічний портрет підозрюваної особи. Наприклад, переважна більшість убивств вчиняється на побутовому ґрунті особами, які є родичами або знайомими убитого, зазвичай з використанням побутових травмуючих предметів, шляхом нанесення декількох або численних ударів. Зазвичай такі вбивства вчиняються з двох причин – конфлікт на ґрунті пияцтва або конфлікт матеріально-побутового характеру (позичив 20 гривень і не віддав вчасно). Такі вбивці мають освіту, не вищу за середню, переважно не працюють та належать до маргінальної частини суспільства. Таким чином, володіючи узагальненою моделлю того чи іншого виду злочинів, фахівець може за наявності мінімальної інформації про вчинений злочин висунути дієві та надзвичайно близькі до реальності версії вчинення злочину, спланувати тактику розслідування.

На Ваш погляд, наскільки можна вірити статистичним даним про стан злочинності? Вони відображають реальнуситуацію?

Офіційна статистика знає лише про вчинення тих злочинів, про які стало відомо правоохоронним органам. Але варто бути відвертими і говорити, що про велику кількість вчинених злочинів правоохоронним органам не відомо. Тобто злочинність значною мірою прихована або, як кажуть у кримінології, є природно латентною. Жертви злочинів часто самі не повідомляють до правоохоронних органів про факт вчинення злочину. Одні – через втрату довіри до цих органів, інші соромляться виглядати надто довірливими (жертви шахрайства) або побоюються розголошення особистих таємниць (жертви злочинів проти статевої свободи). Буває й так, що вчинення злочину є вигідним кожній зі сторін, тому про злочин також ніхто не повідомляє, наприклад, про одержання хабара (неправомірної вигоди). Показовим фактом латентності (прихованості) злочину є зареєстрована кількість випадків одержання хабара (неправомірної вигоди) – у середньому 2500 випадків на рік та давання хабара (неправомірної вигоди) – у середньому 412 зареєстрованих заяв на рік.

Водночас, за даними різних соціологічних опитувань, до 60% громадян України регулярно стикаються з проявами корупції. Хабар є вигідним для обох сторін, адже хабародавці прагнуть у такий спосіб скоріше, оминаючи вимоги закону, вирішити свої питання. Тому, ймовірніше за все, правоохоронні органи ніколи не дізнаються про такий злочин. Проте є види правопорушень, вчинення яких приховати складно, тож і статистика по них більш-менш відповідає реальній ситуації – це злочини проти життя і здоров’я, корисливо-насильницькі злочини. Крім того, сучасні методи кримінологічних та соціологічних досліджень дають можливість знати й про приховані злочини, їх приблизний обсяг та направленість.

А які загальні тенденції злочинності спостерігаються на сьогодні в Україні?

З часу здобуття Україною незалежності число заяв та повідомлень про вчинення злочину незмінно зростає. Починаючи приблизно з 1 мільйона заяв у 1992 році до майже 3 мільйонів заяв у 2009-му. Натомість кількість відкритих проваджень за цими заявами та повідомленнями залишається доволі стабільною – у середньому 460 тисяч на рік. Очевидною є тенденція збільшення відмов у відкритті кримінального провадження. Незважаючи на постійний процес криміналізації діянь, тобто появу все нових і нових складів злочинів у вітчизняному Кримінальному кодексі, три чверті всіх заяв та повідомлень про злочини стосується лише 13 видів посягань. Тобто в Кримінальному кодексі України залишається чимало статей, за якими жодного разу не відкривалося кримінальне провадження. Найчастіше з-поміж інших правопорушень в Україні вчиняються крадіжки, вони становлять близько 40% від усіх зареєстрованих злочинів. Але не засмучуймося, бо серед європейських країн ми за цим показником посередині. Значно більше вчиняється крадіжок у Нідерландах, Данії, Австрії, Німеччині, Франції, Фінляндії, Італії, Чехії. Проте ми випереджаємо більшість європейських країн за кількістю насильницьких злочинів на душу населення. Але цей факт пояснюється розривом між багатими та бідними. Що більший цей розрив, то вищий рівень насильницької злочинності у державі.

А як тоді Ви поясните, що станом на 1 вересня 2013 року зареєстровано 1 102 254 кримінальних провадження? Це ж у декілька разів перевищує показники минулих років!

Зазвичай на певній території з року в рік повторюється приблизно однакова кількість злочинів. Суттєві коливання (збільшення або зменшення кількості злочинів) завжди мають причину. Такими причинами можуть бути не лише економічна чи політична криза в державі, а й зміни в законодавстві чи в процедурі фіксування (реєстрації) повідомлень про злочин. Тож зростання числа кримінальних проваджень порівняно з минулими роками пояснюється набранням чинності новим Кримінальним процесуальним кодексом. Так, починаючи з 1989 року в Україні постійно зростала кількість повідомлень громадян про злочини, я вже про це казала. У 2011 році показник таких повідомлень становив 3 334 539 злочинів. Проте з усіх цих повідомлень було порушено справ лише 14,3% (457 709), за іншими 75,7% (2 515 389) повідомлень було відмовлено в порушенні кримінальної справи. Тоді це відповідало вимогам Кримінально-процесуального кодексу 1960 року. За новим же КПК ОВС повинні вносити до Єдиного реєстру досудових розслідувань усі заяви, що надходять від громадян, одразу відкривати кримінальне провадження та розпочинати досудове слідство. Ось чому кількість кримінальних проваджень формально зросла. Але можете не сумніватися, що до суду дійдуть все ті ж 14–15% справ, або 460 тисяч.

У чому, на Вашу думку, повинна полягати стратегія боротьби зі злочинністю?

Передовсім слід пам’ятати, що жорстокість покарання ніяк не запобігає вчиненню злочинів та не стимулює злочинця до виправлення. Тому варто уникати популістських змін до Кримінального кодексу, що посилюють відповідальність за той чи інший злочин. Депутати полюбляють видавати такі «новації» за боротьбу із злочинністю. Та й узагалі не потрібно переоцінювати потенціал кримінального законодавства у сфері протидії злочинності. Головна причина, яка генерує вчинення більшої частини злочинів, – соціально-економічне розшарування суспільства. Ця вже не гіпотеза, а аксіома сьогодні лунає з вуст багатьох видатних кримінологів, підтверджується не один рік на міжнародних конференціях та конгресі Міжнародного кримінологічного товариства. Тож протидія злочинності криється насамперед в економічній та соціальній площинах, а вже в другу чергу – в кримінально-правових заходах впливу. Розглянемо для прикладу лихо сучасності – наркоторгівлю. Наша держава йде шляхом покарання за зберігання, придбання, збут наркотичних засобів. Фактично карають тих, хто вживає наркотики, шляхетно приховуючи це за формулюванням «зберігання без мети збуту». І що? Кількість наркоманів збільшується у геометричній прогресії. Кримінологами (та не лише ними) давно описаний соціально-психологічний портрет особи, яка зловживає наркотиками. Абсолютно очевидно, що потрібно працювати з цією групою населення, яка найуразливіша до вживання наркотиків. Це переважно безробітна молодь із соціально незахищених верств населення. Держава мусить знайти спосіб зайняти їхній вільний час роботою та забезпечити доступними місцями дозвілля. Так, це пасивна частина суспільства, яка самостійно не адаптується в соціумі, тож держава змушена організовувати їхнє дозвілля та працю. Отже, основа стратегії протидії злочинності – це соціально-економічні заходи, спрямовані на подолання загрозливого соціально-економічного розшарування в суспільстві, тих причин, які провокують злочинність. Друга важлива частина стратегії – це кримінально-правові заходи впливу, зокрема, невідворотність покаран ня за вчинений злочин. Але покарання в жодному разі не повинно принижувати честі та гідності людини. Покарання має насамперед зумовлювати виправлення особи та її добровільну відмову в подальшому вчиняти злочини. Давно відомо, що перебування в місцях позбавлення волі понад три роки призводить до незворотних негативних психологічних змін особи злочинця, до зміцнення кримінальних зв’язків та з кожним роком збільшує вірогідність кримінологічного рецидиву. Тому в місцях позбавлення волі держава мусить опікуватися соціалізацією, освітою ув’язнених, надавати їм психологічну допомогу та всіляко сприяти виправленню особи.

А як Ви оцінюєте умови відбування покарання в Україні та як це впливає на ув’язнених?

Я оцінюю умови, в яких засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, як ганебні та такі, що призводять до збільшення кількості вчинених злочинів, а не навпаки. По-перше, уже тільки лінивий не говорить про насильство за ґратами. По-друге, санітарно-гігієнічні умови утримання стимулюють захворюваність на туберкульоз та інші тяжкі хвороби. Йдеться про сирість, переповненість камер в’язнями, відсутність достатнього доступу світла в камерах, неповноцінне харчування, відсутність мінімальної медичної допомоги, можливість митися лише раз на тиждень тощо. Практично всі ув’язнені під час відбуття покарання у виді позбавлення волі втрачають здоров’я. Переважна частина суспільства вважає, що, оскільки це злочинці, то хіба ж вони заслуговують жити краще в країні, в якій чи не половина населення перебуває за межею бідності. Не на часі проблеми 130 тисяч в’язнів, коли 46 мільйонів перманентно долають економічну кризу. Такий підхід є поверхневим та приховує дві серйозні помилки. Перша – ступінь і спосіб покарання не просто віддзеркалюють цивілізованість суспільства, це індикатор нашого ставлення до самих себе. Тому що всі в’язні (окрім 1845 довічно ув’язнених) точно повернуться в наше суспільство – з їхніми хворобами, усталеними кримінальними зв’язками та ненавистю до навколишнього світу за пережите приниження й насильство. Вони повертаються соціально деградованими, їх не беруть на роботу (тому що людей, які пройшли через наші в’язниці, елементарно бояться), вони не одержують жодної підтримки від держави – у відповідь на це ми отримуємо рецидив близько 25%. Тож акцент кримінально-правової політики мусить зміститися з кари за вчинений злочин на виправлення та адаптацію особи до загальноприйнятого способу життя. Друга помилка нашого суспільства – це «таврування» людей принизливими словами «злочинець» або «зек», суспільний осуд, жага якомога жорстокіше покарати людей, які вчинили злочин. Особливо мене вражають результати опитувань щодо повернення смертної кари в систему покарань. Більшість вітчизняних респондентів прагнуть помсти та смерті за вчинені злочини. І ніхто з них при цьому не замислюється, що навіть у країнах зразкового правосуддя мають місце судові помилки та засудження невинуватих осіб, що визнання того чи іншого діяння злочином є досить умовним та мінливим у часі.

Але ж що таке злочин? Це небажаний вчинок, який в умовах того чи іншого суспільства визнається злочином. Держава штучно, через закон, встановлює межу, після якої вчинок особи стає злочинним, а особа – злочинцем. Історія вітчизняного кримінального законодавства красномовно демонструє мінливість та відносність того, що називають злочином і за що засуджують. Так, якихось 100 років тому засуджували до позбавлення волі того, хто «ради корысти, суетной славы или другой личной выгоды, будет разглашать о будто бы случившем ся чуде…» (ст. 933 Уложения о наказаниях уголовных и исправительных). А 80 років тому засуджували до розстрілу за «оказание помощи международной буржуазии, которая не признаёт равноправие коммунистической системы, приходящей на смену капиталистической…» (сот. 58-4 Уголовного кодекса 1934 г.). І вже за мого життя злочинцями були спекулянти, дармоїди (рос. тунеядцы), антирадянські агітатори та пропагандисти. Навіть убивці не в усі часи вважалися злочинцями. Приміром, у стародавньому Римі вбивство раба кваліфікувалося як псування майна. Та й усі юристи пам’ятають, як вже зовсім недавно у вітчизняному законодавстві встановлювали грошову межу між дрібною крадіжкою та крадіжкою, після якої адміністративне правопорушення перетворюється на злочин. Чим відрізняється особа, яка вкрала 100 гривень, від особи, яка вкрала 200? Хіба та, що вкрала 200 гривень, через це становить більшу небезпеку для суспільства? Але ж першу особу притягнуть до адміністративної відповідальності, а друга стає злочинцем.

Про що це свідчить? Про те, що немає універсального, на всі часи та для всіх народів розуміння злочину. Є небажана, несприйнятлива, шкідлива поведінка особи, яка на певній території, у певний час визнається законом як злочин. Від такого розуміння умовності та відносності категорії «злочин» слід формувати і систему покарань та створювати відповідні умови відбування покарання. Основна мета – не «Акцент кримінально-правової політики мусить зміститися з кари за вчинений злочин на виправлення та адапта цію особи до загальноприйнятого способу життя» покарати, а адаптувати особу до існуючих законодавчих вимог співіснування. Слід навчити та пристосувати особу до такого життя, аби не порушувати встановлені на даний момент даною державою кримінально-правові заборони.

Ви були в числі перших кримінологів в Україні, які досліджували політичну злочинність та захистили кандидатську дисертацію на цю тему. Скажіть, що таке у Вашому розумінні політичний злочин?

Якщо дуже коротко, то політичний злочин – це злочин, який вчиняється з політичного мотиву і є однією з протиправних форм боротьби за владу в державі чи на міжнародному рівні. А політична кримінологія – скоріше, не новий науковий напрям, а малодосліджений у вітчизняній науці. Адже в зарубіжних країнах уже давно існує фах «політичний кримінолог», зокрема такий диплом магістра можна отримати у Франції. У США вже багато років досліджують політичну злочинність та викладають політичну кримінологію. Навіть наші сусіди росіяни йдуть на крок уперед, мають потужну школу політичної кримінології та цікаві розробки. Політична злочинність існувала в усі часи і буде існувати, допоки існуватиме політична влада, за яку завжди точиться боротьба. Наприклад, минуле століття «насичене» політичними злочинами, більшість з яких вчинялася за безпосередньої чи опосередкованої участі представників державної влади. Численні тоталітарні режими брутально порушували права людини. Це режими Гітлера в Німеччині, Сталіна в СРСР, Муссоліні в Італії, Франко в Іспанії, Мао в Китаї, «Червоних кхмерів» у Кампучії, Хомейні в Ірані, талібів у Афганістані, Кім Ір Сена в Північній Кореї, Піночета в Чилі, Сомоси в Нікарагуа, Хорті в Угорщині. Бажання прийти до влади, утримати та використати державну владу на національному або міжнародному рівні не раз ставало мотивом вчинення злочинів. Незважаючи на демократизацію політичних процесів у світі, політичні злочини, як і сотні років тому, залишаються однією з протиправних форм боротьби за владу в багатьох країнах світу. Приміром, усі війни – минулі та сучасні – це ніщо інше, як політичний злочин (розв’язання та ведення агресивної війни). Застосування зброї – це фактично засіб досягнення політичних цілей у зовнішній політиці. У сучасному світі агресія вчиняється найчастіше з метою встановлення фактичного панування над іншою державою чи геополітичним регіоном. Такого роду влада не закріплюється юридично, але фактично дає можливість пануючій державі впливати на будь-які процеси в підкореній державі. Так, США, Великобританія, Німеччина, Росія, Китай не приховують власні амбіції щодо впливу на політичне, економічне життя країн, які є складовою стратегічно важливих для них територій. І протягом минулого століття ці держави не раз застосовували силу задля задоволення власних політичних цілей. Досягнення фактичної влади над іншими державами зазвичай вчиняється з метою встановлення контролю над природними ресурсами іншої держави, з метою нав’язування ідеології, релігії, чи власної економічної політики, а також задля розширення меж власного впливу на світові процеси. І незважаючи на те, що військова агресія сьогодні визнана міжнародним злочином, окремі держави продовжують застосовувати збройну силу до інших слабших держав, що і є політичним злочином у сфері міжнародної політики. Про сучасну політичну злочинність можна говорити безкінечно довго, оскільки глобалізація, стрімкий технічний прогрес, дефіцит природних ресурсів «сприяють» постійному виникненню нових форм і видів політичних злочинів. Наприклад, серед сучасних форм політичної злочинності можна назвати електоральну, бунтівну, міжнародну, тоталітарну злочинність, політичний рекет, політичний вандалізм, політичну корупцію, політичний тероризм, зловживання владою з політичною метою; крім того, у Західній Європі, США, Ізраїлі сьогодні фіксують інформаційну політичну злочинність. Україна не повинна стояти осторонь досліджень політичної злочинності. Через особливості географічного розташування наша країна знаходиться на перетині інтересів двох геополітичних центрів Заходу та Сходу. Тож у нас завжди зберігатиметься ризик бути втягнутими у міжнародний конфлікт, ризик силового втручання у внутрішню політику нашої держави. Не варто забувати й про криміногенні ризики внутрішньої політики. Адже Україна – молода демократія, у нас ще немає усталених традицій формування органів влади, ми все ще є свідками недосконалої виборчої системи, переділу власності (уже по другому колу), економічної нестабільності, що збільшує ймовірність вчинення політичних злочинів у сфері внутрішньої політики.

У Вас чимало публікацій про пробле му корупції. Чи є шанси, на Вашу думку, подолати корупцію в Україні?

Остаточно подолати корупцію неможливо, можна лише мінімізувати її рівень. Адже корупція є похідною від владних повноважень щодо розпорядження суспільним благом (можливість впливати на діяльність підприємств, установ, організацій, фізичних осіб; можливість впливати на розподіл матеріальних та інших ресурсів; повноваження давати дозвіл на ту чи іншу діяльність тощо). Тому поки існуватиме чиновник, від рішення якого залежить розподіл суспільних благ, буде існувати корупція.

Як свідчать численні міжнародні рейтинги, у світі немає держави без корупції, питання лише в масштабах. Дійсно, в Україні корупція проникла в усі сфери життя і вже становить загрозу для національної безпеки. Я не скажу нічого нового, усі читачі чудово поінформовані про загрозливий вплив і рівень корупції в Україні. А юристи чи не найчастіше стикаються з проявами цього згубного явища. Тим не менше в України є шанс знизити рівень корупції. Але для цього потрібна політична воля керівництва держави та щире бажання всіх членів суспільства. Уже до нас давно випробувані методи та засоби протидії корупції, тут не варто винаходити велосипед.

Багато років дає результат шведська стратегія подолання корупції, її доповнює вдалий досвід Сінгапуру. Усі рецепти лежать на поверхні. Потрібно виключити умови, які провокують корупцію. Тобто спростити бюрократичні процедури, зробити роботу чиновника максимально прозорою, на всіх ланках дозвільних, реєстраційних та інших процедур максимально скоротити спілкування фізичних осіб з чиновником через запровадження електронного обслуговування. Звичайно, мусить бути незалежне судочинство й, відповідно, неминучість відповідальності за корупційні правопорушення. Третя невід’ємна складова антикорупційної політики усіх країн, які успішно долають корупцію, – це виховання суспільства у дусі доброчесності за активної участі самого суспільства. Якщо перші дві складові можна реалізувати досить швидко і вони цілковито залежать від волі державних мужів, то третя набувається лише шляхом еволюції суспільної свідомості, завдяки самоорганізації громадськості. Сьогодні в Україні влада не робить ефективних антикорупційних кроків, лише обмежується формальним посиленням відповідальності за корупційні правопорушення та запровадженням нових складів корупційних проступків і злочинів. Однак значно ефективнішим є подолання умов, що провокують корупцію, – у цьому напрямі не робиться нічого. Що ж до обізнаності населення та формування свідомої доброчесної поведінки, то маємо справу з суцільними міфами, які ніхто не розвіює, а іноді їх просто культивують ЗМІ та представники влади.

Про які корупційні міфи Ви говорите?

Наприклад, про поширену хибну думку, що посадовці беруть хабарі через низькі зарплати. Це не так. Низький рівень економічного розвитку держави (а відповідно зарплат та купівельної спроможності) справді є однією з причин корупції, проте вчиняють корупційні діяння й глави держав, глави урядів та інші посадовці найвищого рангу, топ-менеджери найбільших корпорацій світу, яких складно запідозрити у злиднях. Тож людина воліє збільшувати свої статки, зберігати посаду, боротися з конкурентами на ринку шляхом вчинення корупційних діянь, незалежно від свого матеріального становища. Крім того, у випадку з низькою заробітною платою завжди є варіант звільнитися або взагалі не йти на таку роботу. Останні 22 роки в нашій країні державні службовці отримують невисоку заробітну плату, тим не менше вакансій на державній службі немає. Про що це свідчить? Про те, що частина з тих, хто свідомо погоджується працювати за таку заробітну плату, сподівається компенсувати цей недолік зловживанням своїми владними повноваженнями. Тому не варто робити з корупціонерів мучеників жебрацтва. Також дедалі частіше чуємо в різних ток-шоу та читаємо на шпальтах газет думку наших можновладців про те, що у високому рівні корупції в Україні винні прості люди, які самі пропонують хабарі. Звинувачення лунають приблизно такі: «А ви не давайте хабарі й не домовляйтеся про переваги на вашу користь».

Дійсно, Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за пропозицію або надання неправомірної вигоди, але ж чиновники часто свідомо створюють обставини, що змушують пропонувати «вдячність». Так, державні посадовці навмисно затягують терміни розгляду заяв, безпідставно відмовляють у видачі тих чи інших дозволів тощо. А якого поширення набули сьогодні добровільні внески у благодійні фонди, особливо в медичній сфері та сфері освіти! Звісно, ви можете не вносити «добровільно» кошти, але ж тоді й послугу не отримаєте. Тобто свідома відмова від потурання корупції лише ускладнить існуючу проблему чи потребу людини.

Окрім того, хибною та згубною є позиція частини нашого суспільства стосовно того, що їх ця проблема не обходить, адже в їхньому житті не траплялося приводу давати чи брати хабар або вчиняти інші корупційні правопорушення. Корупційна складова, на жаль, закладена в ціну, яку ми всі сплачуємо, купуючи хліб, молоко, одяг, автомобіль, житло тощо. Підприємець не може собі на збиток сплачувати хабарі за різні дозволи, ліцензії тощо, він покладає свої витрати на покупця. Тобто за корупцію розраховуємось усі ми зі своїх кишень.

www.yur-gazeta.com

Бесіду вів Володимир Бездітний
«Юридична газета» 22 жовтня 2013 р., №43

Ім’я та прізвище: Анна Маляр

Посада: кримінолог, адвокат, кандидат юридичних наук.

Сфера наукових інтересів – політична злочинність та проблеми протидії корупції. Автор понад 40 наукових праць, а також публіцистичних статей у таких виданнях: «Українська правда», «Дзеркало тижня», «Тиждень», «Юридичний вісник України», «Вечірній Київ». Експерт телевізійних програм «Говорить Україна», «Адреналін», «Битва екстрасенсів», «Приватний інтерес»

Ключові практики: наукова, консультативна, експертна

Освіта: вища юридична

Юридичний стаж: 15 років

Попередні посади/досвід: заступник начальника відділу правових проблем митної справи (ДНДІ митної справи), радник митної служби 2 рангу; заступник директора юридичного інституту КиМУ

1 КОММЕНТАРИЙ

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь