додому ПОЛІТИКА ЄВРОПА СЬОГОДНІ ТА ЇЇ ШЛЯХ ВПЕРЕД

ЄВРОПА СЬОГОДНІ ТА ЇЇ ШЛЯХ ВПЕРЕД

141

Вступна частина звіту «Переписати правила для європейської економіки», підготовлена лауреатом Нобелівської премії з економіки Джозефом Е. Стігліцом 

Якби засновники Європейського Союзу сьогодні оглянули свій Континент, без всякого сумніву вони були б вражені широтою та глибиною своєї діяльності. ЄС може по праву претендувати на особливу роль у тому, що останні 70 років відрізнялися від першої половини 20-го століття, яка була відзначена двома гарячими війнами та однією холодною.

Протягом перших десятиліть європейська інтеграція допомогла створити безпрецедентний рівень матеріального благополуччя і добробуту для простих громадян. Європейці жили більш комфортним, здоровим і насиченим життям, ніж будь-коли в історії Європи. А для країн із Центральної та Східної Європи та Балтії, що були інтегровані до ЄС, Європейський Союз допоміг здійснити успішний перехід від комунізму та диктатури до ринкової економіки та демократії. 

Але після фінансового катаклізму 2008 року та єврокризи європейська економіка не показала належних результатів практично за жодним з показників. Навіть коли ВВП почав збільшуватися, велика частина суспільства все ще страждає. Можливості для європейських громадян досягти прийнятного рівня зайнятості, безпеки, освіти та можливостей виходу на пенсію в деяких країнах різко зменшилися. Нерівність (темна сила, яку європейці стримували десятиліттями) нині є фундаментальною соціально-економічною характеристикою більшості європейських країн. 

-ads-

Ця нерівність у поєднанні з економічною незахищеністю стала поживою для політичних невдоволень. У деяких регіонах відверто націоналістичні та антиєвропейські партії завоювали підтримку у виборчих симпатіях через економічні проблеми та відкриту нетерпимість, та викликали тривожні історичні спогади. Іммігранти, навіть з інших європейських країн, та й ті, що передбачені угодами ЄС, розглядаються як загроза не лише почуттю ідентичності деяких громадян і контролю над власною долею, а й їхньому економічному добробуту. Голосування за Brexit, незалежно від кінцевого результату, є ілюстрацією par excellence, але ми ні в якому разі не повинні ігнорувати подібні політичні напруження в інших країнах Європи. 

Проект європейської інтеграції вимагає політичної готовності до ґрунтовного оновлення економічної та соціальної політики, щоб відповідати прагненням своїх засновників. На щастя, європейські цінності – визнання базової людської гідності, повага до верховенства права та прав людини, соціальна солідарність та збалансований погляд на роль ринку, держави та громадянського суспільства – є фундаментом для нового бачення. Ці цінності сьогодні набувають ще більшого значення, оскільки їм кидають виклик праві екстремісти по обидва боки Атлантики. Сьогоднішній моральний імператив полягає в тому, щоб дозволити основоположним принципам Європи надихнути на зміни, необхідні для того, щоб подолати поточний спад. 

Німецькою мовою die Wirtschaft — «економіка» — означає як економіку в абстрактному широкому сенсі, так і «приватний сектор», більш вузьке поняття, яке надто часто було зосередженням уваги європейської політики, за виключенням інших факторів, протягом останніх 20 років. У цій книзі розглядається широкий сенс слова «економіка», з метою пошуку відповіді на питання: як побудувати економічну та соціальну систему, яка покращує добробут звичайних громадян і забезпечує баланс між усіма сегментами суспільства: державним, приватним (включаючи малий та великий бізнес) та громадянським суспільством. Також розглядається питання, як ми можемо забезпечити стійке процвітання в усіх його вимірах: економічному, політичному, соціальному та екологічному, щоб майбутні покоління могли розділити його вигоди. 

Щоб досягти цієї мети, ми повинні завжди пам’ятати, що економіка є не самоціллю, а засобом досягнення мети — покращення рівня життя та добробуту людей всередині країни такими способами, які не завдають шкоди людям за межами країни. Ми знову і знову наголошуємо, що зростання ВВП не обов’язково вказує на більший добробут, особливо коли ми розглядаємо різні частини населення. Немає жодного правдоподібного морального чи економічного аргументу для ринкової економіки, зростання якої приносить користь лише невеликій кількості людей, водночас виключаючи переважну більшість людей із розподілу її плодів. 

Сумна правда полягає в тому, що проект «Європа» не спрацьовує належним чином в цьому столітті. Три діаграми показують зростання ВВП з 1980 по 2015 рік для Єврозони, США та Європейського Союзу. Після створення євровалюти пришвидшення темпів зростання в Єврозоні не відбулося. Фактично, навіть до початку фінансової кризи зростання було нижчим, ніж у попередні десятиліття. Крім того, країни Єврозони відреагували на кризу менш ефективно, ніж країни, що не входять до Єврозони.

Гладка сіра лінія показує, як виглядало б зростання після 2000 року, якби воно продовжувалося тією ж траєкторією, якою вона йшла протягом попередніх двох десятиліть; чорна лінія показує реальні результати. Особливо в Єврозоні розрив між докризовими прогнозами ВВП і фактичними показниками є великим, і через роки після кризи все ще збільшувався, незважаючи на те, що економіки Єврозони демонстрували традиційні ознаки відновлення (наприклад, зниження рівня безробіття). Здається, криза мала довгостроковий ефект.

Рисунок 1 Зростання ВВП з 1980 по 2015 рік для Єврозони
Рисунок 2 Зростання ВВП з 1980 по 2015 рік для США
Рисунок 3 Зростання ВВП з 1980 по 2015 рік для Європейського Союзу

Для порівняння за десятиліття з 2008 по 2017 рік Сполучені Штати зростали в середньому на 1,55 % щорічно і 0,8 % на душу населення, тоді як Єврозона зростала лише на 0,7 і 0,4 % відповідно. Чому така різниця? Ми вважаємо, що частково причина слабких показників ЄС пов’язана з його макроекономічними структурами. І головною причиною ще більш сумних результатів Єврозони є сама її структура. Як ми детально пояснімо, євро ліквідував ключові механізми коригування, що посилило наслідки таких криз, як фінансова криза 2008 року, і спричинило катастрофу суверенного боргу, яка проявилася згодом. 

Хоча загальні показники зростання в ЄС були невтішними, в європейській економіці з’явилася ще більш тривожна тенденція. Вигоди від того невеликого зростання, яке було, здебільшого йшло до самої вершини розподілу доходів.

Рисунок 4 Доходи найзаможніших та найбідніших у Європі

Дані також показують зростаючу нерівність для Європи в цілому: на малюнку 4 показано фактичну стагнацію середніх доходів найбідніших 90% на відміну від різкого зростання доходів 1% найбагатших. У більшості європейських економік також спостерігається тенденція зростання нерівності. Рисунок 5 показує, що в багатьох європейських країнах зростаюча частка доходу припадає на 1% найбагатшої частини населення. Зростання цього показника за 30 років до 2013 року було вражаючим у Німеччині, Франції, Італії та Великобританії. Країни Північної Європи почали з набагато нижчого рівня нерівності, але також не були застраховані від цієї тенденції. 

Рисунок 5 Розподіл доходів найзаможнішого 1% серед різних країн

Ці дані ілюструють нестабільність і нерівномірність ринкової економіки. Таким чином, хоча ринки можуть бути потужними інструментами для покращення добробуту людей, вони не завжди працюють так, як повинні, і не завжди служать всьому суспільству. Оскільки ринки не існують у вакуумі, їх потрібно загартовувати, регулювати та структурувати за правилами (законами). 

Збірник законів для Європи товстий і складний. Він включає обмеження щодо дефіциту та боргів; положення, що регулюють ринки праці, товарів та фінансових ринків; правила корпоративного управління та банкрутства, конкуренцію та інтелектуальна власність; і правила, що регулюють центральний банк. Ці правила визначають поведінку в кожному аспекті економіки та в багатьох аспектах нашого життя. 

Звісно, правила постійно змінюються. Ця книга має просту мету: показати, як багато змін у правилах за останні десятиліття послабили європейську економіку, призвели до уповільнення зростання та збільшення нерівності, і як необхідно переписати правила європейської економіки для того, щоб принести більше процвітання для всього суспільства. 

Сьогодні поширене твердження, що проблеми Європи не є тимчасовими, і цей її стан триватиме, поки не відбудеться змін в економічній та соціальній політиці, правилах і структурі. Але є помилкою широко поширена думка про те, що Європа повинна просто задовільнитися низькими економічними показниками системи. ЕС може мати кращі результати. Деякі люди також кажуть, що в європейських правилах немає нічого поганого, окрім, можливо, незначних змін, і що проблема полягає в нездатності їх дотримуватись. 

У цій книзі ми стверджуємо, що справжня проблема полягає не в неадекватному забезпеченні виконання європейських правил, а в самих правилах, інституціях та структурних реформах. Справді, однією з причин того, чому самі правила не були більш суворо дотримані, є усвідомлення катастрофічних наслідків цього. Якби ЄС більш суворо дотримувався своїх правил, економічні показники Європи були б ще гіршими. 

Ми спробуємо розширити погляд на самі правила. У нашому розумінні це слово включає в себе безліч інституцій і регуляцій, як формальних і явних, так і неформальних й неявних. Хоча ринки важливі, навіть найефективніші ринки не можуть вирішити багато ключових проблем суспільства. 

Державний сектор (уряд) і громадянське суспільство грають важливу соціальну роль. Уряд повинен забезпечити те, чого приватний сектор не хоче (або не може) ні ефективно, ні справедливо забезпечити. Ця група завдань велика і критична: соціальний захист, фундаментальні дослідження, оборона країни, освіта. 

Ми також спробуємо знайти відповідь про правильний баланс між державним сектором, приватним сектором та громадянським суспільством, а також про те, як держава має встановити належні правила для управління кожним сектором. 

Особливе значення мають правила, що стосуються ЄС та Єврозони в цілому. Ці правила часто вводилися, щоб запобігти несприятливому впливу дій однієї країни на інші; нерідко вони виявлялися контрпродуктивними. 

Створення та управління ЄС вимагало не лише нових правил, а й нових органів влади, які б інституціалізували ці правила та цінності, які вони відображали. У той же час, кожній країні довелося адаптувати свої правила та інститути, щоб вони відповідали новим правилам і процедурам ЄС. Сьогодні кожен, хто намагається переробити Європейський Союз, який є об’єднанням більш ніж двох десятків націй, неодмінно прагне до оригінальності та шукає ідеї, які рідко, якщо взагалі коли-небудь, були перевірені і, звичайно, не в такому масштабі. Стан і процес нероздільні. Те, як політика виконується в межах національних кордонів і поза ними, може бути настільки ж важливим, як і сама політика. 

Проблема розробки правил, які працюють для різноманітних країн, кожна з яких має свою історію та багату культуру, набагато складніша, ніж проблема, з якою зіткнулися перші 13 американських штатів, коли вони створили власний союз майже 250 років тому. І набагато більшою мірою, ніж у Сполучених Штатах, знаходження спільних європейських рішень є прикладом того твердження, яким охарактеризував політику Макс Вебер: «Політика — це сильне і повільне розточування твердих дошок. Для цього потрібні і пристрасть, і перспектива. Звичайно, весь історичний досвід підтверджує істину, що людина не досягла б можливого, якби раз у раз не тягнулася до неможливого». 

Але ідеї щодо нового набору правил є. Аналіз Європи в цій книжці містить суміш похвали та критики. Європа зробила великі інвестиції у фізичний і людський капітал, технології та інфраструктуру. Це правда, що сміливі інституційні інновації мають об’єднати різноманітну групу країн і народів у демократичних рамках. Проте європейська економіка не забезпечує ефективного підвищення рівня життя свого населення, принаймні настільки, наскільки це може. І європейські лідери мають бути глибоко занепокоєні тим, що в деяких частинах Європи не все добре саме через ті самі правила, які ЄС запровадив для сприяння спільному економічному процвітанню. 

Лідери не завжди добре реагували на виклики, пов’язані зі створенням все тіснішого союзу, особливо коли цей союз створив єдиний ринок і спільну валюту – євро. І їхні невдачі в умовах постійно мінливих економічних обставин, особливо після фінансової кризи, були достатньо тяжкими. 

Так само в багатьох випадках і в багатьох країнах Європі не вдалося знайти правильний баланс між ринками, державним регулюванням та громадянським суспільством. Багато правил сприяли економічній мішанині, з якою сьогодні стикається Європа. Одна з цілей цієї книжки — це знайти ті правила та інституції, які погіршили ситуацію в Європі, і запропонувати альтернативу їм. 

Європейські правила, постанови та інститути не є продуктом природного права. Це все людські творіння, створені смертними з добрими намірами. Нам не слід було очікувати, що інституції, правила та регламенти, створені засновниками ЄС, запрацюють через десятиліття або навіть досягнуть своєї початкової мети, особливо з огляду на безпрецедентний масштаб політичної, економічної та соціальної інтеграції, якої досягнула Європа.

Необхідно постійно давати оцінку, чи служать ці правила, постанови та інститути цілям, заради яких вони були створені,— щоб зробити Європу більш мирною та процвітаючою зі спільним добробутом, який підтримує постійно зростаючу солідарність і відчуття європейської ідентичності. Саме такій підхід застосований у книзі. 

Під час написання цієї книги, ми зіткнулися з особливою проблемою. Політичні правила ЄС суттєво ускладнили процес внесення змін в деякі економічні правила (особливо ті, які закладені в ключових договорах), оскільки вони вимагають консенсусу між його членами, а в багатьох випадках і одностайності. Це політичне правило є хибним. Це означає, як продемонстрували останні події, що окремі країни можуть зневажати навіть основні положення ЄС (прихильність правам людини та демократії), та не боятись покарання з боку Брюсселя чи інших членів ЄС.

Якщо дві країни втратять свою прихильність до демократії (у той час як ця книга виходить у друк, виникають питання як щодо Угорщини, так і щодо Польщі), будь-яка спроба значної більшості дисциплінувати одну країну зіткнеться з вето іншої. Правила одностайності мають змінитися. Але ця книга написана в більш практичному ключі. 

Замість цього ми використовуємо підхід до опису як правил, які необхідно змінити, так і того, які зміни можуть відбутися в рамках існуючих правил. Політика — це завжди виклики того, що економісти розглядають як другий найкращий варіант або варіанти, які виникають, коли стикаються з політичними чи іншими обмеженнями, яких не було б в ідеальному світі.

У цій книзі ми часто використовуємо третій і четвертий найкращі варіанти, переробляючи політику для світу, в якому нинішні правила та інститути Європи далекі від ідеальних. Наш аналіз того, що не так, часто підказує очевидні зміни: нові правила або нові інституції в окремих країнах або в ЄС. Ми також іноді пропонуємо зміни, засновані на переосмисленні існуючих правил або на інституціях, які діють інакше, в рамках існуючого мандату. 

Значною мірою, недоліки в європейській економічній структурі не є випадковими та безсистемними, а випливають із набору тих переконань, які були поширені під час створення ЄС, особливо тих, які домінували в мисленні на початку 1990-х років. Рішення, що приймалися, часто були обґрунтовані вірою в те, що ринки самі по собі призведуть до економічної ефективності, доки уряди будуть підтримувати низькі витрати, дефіцит, борги та інфляцію. Варто згадати, як ці рішення були пов’язані з певним моментом історії та залежним від нього. 

Це був момент капіталістичного тріумфалізму. Ці економічні переконання були на піку популярності в роки після падіння Берлінської стіни. Однак сказати, що крах авторитарних режимів від Варшави до Бухареста та Москви спричинила ринкова економіка, означає неправильно розуміти історію. Насправді, це був провал комуністичної системи з глибокими недоліками за допомогою доведеної до крайнощів високотехнологічній гонці озброєнь з США, у поєднанні з людським прагненням до свободи. 

Це був момент між кризами. Якби Єврозона була сформована кількома роками пізніше, коли економічні потрясіння вразили швидко зростаючі економіки Східної Азії, загрози такого підходу були б зрозумілішими. Ці азіатські країни, які дотримувались усіх обмежень ЄС — макроекономічних приписів щодо низького дефіциту, боргу та інфляції — тим не менш, не змогли уникнути серйозної кризи.

Їхні попередні успіхи також суперечили ультракапіталістичному кредо. Протягом багатьох років вони мали дуже високі темпи зростання, частково завдяки значному втручанню уряду до такої міри, яку правила ЄС не дозволяють. Очевидним стає те, що ті твердження, які в той час в Європі вважалися необхідними та достатніми умовами для зростання та стабільності, не були ні необхідними, ні достатніми. 

Крім того, у 1990-х роках Америка виглядала величнішою, і велика частина Європи важко переживала очевидний успіх американської моделі. Багато європейців помітили зростання американського ВВП, але проігнорували стагнацію доходів і відверте зниження реальних доходів, які відчувають великі групи американських громадян. Вони також ігнорували відчуття нестабільності доходів і погане здоров’я, яке відбилося на тому, що Сполучені Штати мають найнижчу середню тривалість життя серед розвинених країн.

Європа дивилася на роки стабільної інфляції в Сполучених Штатах і ігнорувала дисбаланси та надмірності, які врешті призвели до найбільшої кризи за останні три чверті століття. Після кризи 2008 року стало очевидним, що економіка Сполучених Штатів не була ані стабільною, ані ефективною, ані справедливою для більшості громадян. 

Якби правила Європи були написані після кризи та рецесії, то розробники цих правил були б ще більш скептично налаштовані щодо здатності ринків, і особливо фінансових ринків, працювати добре самим по собі. Ця криза показала, що чинні правила по обидва боки Атлантики залишають бажати кращого.

Але для більш загальних моделей того, що забезпечує успішну економіку, яка обслуговує всіх або принаймні більшість громадян, Європі не слід було дивитися за Атлантику або на далекі країни Азії. Їй слід було зазирнути в свої власні кордони, щоб знайти одні з найуспішніших економік у світі. У різноманітному досвіді країн ЄС були і є гарні ідеї для підтримки процвітаючої та справедливої європейської економіки. 

Економісти сухо позначають певний набір економічних ідей щодо ефективності та стабільності вільних ринків, які Європейський Союз прийняв на початку 1990-х років, як «неокласичну економіку». Інші класифікували ці ідеї як неолібералізм або ринковий фундаменталізм. Як би ми не називали цю систему переконань, у наступні десятиліття вона з часом переросла в сліпу віру в ринки. Фінансові потрясіння 2008 року, жахлива рецесія і невдала реакція уряду, що слідували за цим, а також криза державного боргу, яка майже розірвала Єврозону, у великій мірі є наслідком набору тих ідей. 

Ця догма «ринки врятують нас» проникла в кожну тему, яку розглядає ця книга. Європейський Союз відмовився від державних витрат як інструменту для пом’якшення спадів і Центральний банк, який через необґрунтований страх перед навіть незначним зростанням інфляції підвищував процентні ставки в той час як Європа наближалася до глибокого спаду, що протилежно тому, що потрібно було для стимулювання економіки.

Макро-розподіл державних ресурсів на інфраструктуру, освіту та інші суспільні блага часто перетворювався на дебати про те, як це може зробити приватний сектор? При цьому ігнорується питання чи може приватний сектор зробити це краще за державний, незважаючи на численні докази того, що уряди часто найкраще підходять для виконання деяких з цих завдань. 

Невиправдана довіра до приватної промисловості, і віра в те, що на неї можна покладатися як на саморегульовану та природно конкурентоспроможну, стали політичним проявом довіри Європи до ринків. Компанії та фірми ставали все більше і більше (з точки зору ринкової влади – Примітка перекладача). Дії, які повинні були сприяти посиленню конкуренції, а не узгодженості дій, не давали результату.

Більше того, корпоративне управління часто оцінювали на основі того, чи воно максимізує прибутки акціонерів, а не чи приносить користь суспільству в цілому. Як показали подальші події, найбільш руйнівний вплив мало те, що європейські уряди, регулятори та мислителі дали зелене світло (та, навіть, підкреслювали це) для розвитку індустрії фінансових послуг, яка з кожним роком ставала все безрозсуднішою. Для культури, яка прославляла вільний ринок, гроші, які гребли банкіри, чим просто підтверджували, що вони розумніші за інших і здатні регулювати свою поведінку. Цей несподіваний прибуток вчасно не викликав тривоги, що, можливо, щось не так. 

Цілком передбачуваним результатом віри Європи у ринки стало зростання нерівності та бідності. Перерозподіл багатства став сумнівним, а інститути та закони, які б сприяли більш справедливому розподілу багатства, атрофувалися, включаючи профспілки та заходи щодо мінімальної заробітної плати. Саме поняття «ринок» праці, тривожно поширений термін у Європі, втілювало припущення, що люди повинні бути схожими на товари, які вільно продаються. Програми соціального страхування, особливо для літніх європейців, зазнали утиску, як ніколи раніше, тоді як приватні пенсії стали новою модою, не звертаючи уваги на ризики та витрати, які вони накладають. 

Тим часом склався новий міжнародний порядок. До кінця 1990-х років мислення, писання та молитви щодо глобалізації перейшли на рівень кустарного виробництва, що заохочувалося міжнародною елітою. Коли подібним чином були сформовані ринки, то найпотужнішим проявом глобалізації став всесвітній трудовий арбітраж, який поставив європейських працівників у нові умови конкуренції (як зсередини Європи, так і ззовні) у немислимих раніше масштабах. Торговельна політика, замість того, щоб намагатися боротися з наслідками нової реальності для звичайних працівників, посилила глобалізацію, мало замислюючись про її економічні, соціальні та політичні наслідки. 

У той же час, коли світові політичні еліти створювали політику, виходячи з того, що ринки не можуть функціонувати неправильно, центральні напрямки економічної теорії зближуються та демонструють обмеження (в деяких випадках, слово «омана» може бути більш справедливим терміном) неоліберальних доктрин. У випадку з Європою варто згадати кілька широко розповсюджених ідей: 

– умови, за яких ринки добре працюють, у тому числі, коли вони є природно конкурентними, є дуже суворі. Навіть невеликі зміни в стандартних економічних моделях, як-от наявність невеликих недоліків в інформації, підривають усі типові результати. Економіка, в якій багато фірм мають навіть невелику ринкову владу, поводиться принципово інакше, ніж економіка, в якій жодна фірма не має жодної ринкової влади. Успішні дослідження з теорії ігор надають інструменти для кращого аналізу ринків, на яких існує обмежена кількість фірм, і продемонстрували, наскільки їхня поведінка відрізняється від тієї, яку зображує стандартна конкурентна модель, що лежить в основі неолібералізму. 

– коли інформація недосконала та асиметрична, тобто коли одні люди знають те, чого не знають інші (що буває майже завжди), «вільні ринки» неефективні. Фірми можуть використовувати свою інформаційну перевагу над іншими, щоб зловживати цим та отримати владу на ринку. Подібні обмеження щодо інформації допомагають пояснити інші серйозні провали ринку, наприклад, чому люди часто обмежені в сумах, які вони можуть позичити, і чому люди не можуть придбати страхування від багатьох важливих ризиків, з якими вони стикаються. 

– ринок неефективний у виробництві знань і перетворенні цих знань з метою збільшення продуктивності, що втілено в нових продуктах і нових виробничих процесах. Вважається, що сучасна економіка – це інноваційна економіка, але майже всі інновації базуються на фундаментальних дослідженнях, які фінансуються державою. Часто відзначаються деякі з важливих інновацій, зроблених приватним сектором, але фірми часто інвестують занадто багато в деякі сфери, щоб посилити ринкову владу, і занадто мало в інші, наприклад, у зміну клімату, де можуть бути реальні суспільні вигоди. Сьогодні особливо тривожними є загрози конкурентним ринкам, які виникають від таких платформ, як Amazon, Google і Facebook. Хоча Європа має кращий досвід, ніж Сполучені Штати, у приборканні цих гігантів та їх антиконкурентних та антисоціальних дій (включаючи вторгнення в приватне життя), немає жодних причин для заспокоєння. 

– поведінкова економіка допомогла пояснити систематичні відхилення від очікуваної поведінки індивідів, яка передбачена моделями за тої «умови», що світ, населений повністю раціональними людьми з необмеженою здатністю обчислювати (обраховувати вигоди). 

– стандартна конкурентна модель, що лежить в основі неолібералізму, ігнорує витрати на перехідні процеси, а отже, і проблеми, пов’язані зі структурною перебудовою. Іноді не виходить пристосуватися до змін ринкам та окремим особам (наприклад, до глобалізації). Таким чином, існує потреба в активній політиці на ринку праці та промисловій політиці. 

– глобалізація та технологічні зміни, які покращують показники ВВП, можуть призвести до погіршення стану значної частини населення (іноді переважної більшості). Це особливо актуально, оскільки Європа розширила торгівлю з країнами, де заробітна плата значно нижча і з яких вона імпортує трудомісткі товари. Зменшення попиту на робочу силу, особливо на некваліфіковану, неминуче призводить до зниження заробітної плати та збільшення безробіття, якщо уряд не вживає заходів протидії. Занадто часто уряди нічого не роблять, керуючись помилковими уявленнями про «економіку просочування»: «приливні хвилі» не обов’язково піднімають усі човни. 

Отже теоретичні дослідження підірвали уявлення про те, що ринки є ефективними та стабільними самі по собі, без втручання уряду в їх роботу. Вони також допомогли зрозуміти, чому, незважаючи на зростання ВВП, становище багатьох людей не покращується. 

Якщо економічна модель дає не точний опис економіки, політика, заснована на ній, не має шансів на успіх. Проте велика частина основ Європи, її економіка та думки відданих державних службовців і політиків, які намагалися змусити її працювати, виникли з невірних припущень. Ця «погана» теорія в Європі набула форми твердих переконань, незважаючи на безліч доказів протилежного. Серед ключових переконань, які сформували економічну структуру Європи, є наступні дев’ять: 

Переписування доктрини та зміна парадигми

1. Доктрина «жорсткої економії» вимагає від урядів утримувати дефіцит бюджету нижче 3 % ВВП. Як вважалося, великі дефіцити бюджету підривають впевненість інвесторів, а зниження цієї впевненості підриває інвестиції та послаблює економіку. Взяття під контроль дефіциту бюджету підвищує впевненість і відновлює економіку. Відданість цій доктрині в усьому європейському масштабі вважають важливою, оскільки якщо одна країна нездатна зберегти свій рівень дефіциту, то це призведе до додаткових втрат для інших країн через швидку інфляцію.

Докази свідчать про протилежне, і вони обговорюються в Розділі 1. Жодна економіка в умовах рецесії не відновилася через політику скорочення дефіциту. Немає жодних доказів побічних ефектів, особливо через великий дефіцит в одній країні, що призводить до загальноєвропейської інфляції. Великі дефіцити бюджетів в Греції не вплинули на її сусідів і не вплинули на загальноєвропейську інфляцію. Будь-які витрати понесли виключно громадяни Греції. Потрібні були фіскальні стимули, а не огида до дефіциту. Значення у 3 % було створено з повітря і не було засноване на теорії чи доказах. 

2. Доктрина щодо боргу стверджує, що уряд повинен утримувати борг нижче 60 % ВВП, інакше зростання сповільниться. Як і у випадку з доктриною щодо жорсткої економії, нездатність однієї країни зробити це негативно відобразиться для інших країн. Зобов’язання утримувати борг і дефіцит нижче межі 60% і 3% відоме як Пакт стабільності та зростання.

Факти вказують на слабкий зв’язок між боргом і зростанням. Тобто причинно-наслідковий зв’язок має іншу природу. Країни, які зазнають нещастя (наприклад, зменшується попит на їхні природні ресурси, або вони страждають від громадянського конфлікту), розвиваються повільніше і мають більше боргів. В інших випадках певний фактор одночасно призводить до низького зростання та збільшення боргу. Приймаючи інвестиційні рішення, політика повинна бути спрямована на отримання прибутку, який перевищує вартість капіталу, як це буде продемонстровано в главі 3. Доктрина щодо боргу зосереджується лише на одній стороні балансу – стороні пасиву, але обов’язково необхідно розглядати сторону активів. Результатом такого підходу є те, що виробничі інвестиції стримуються, а це знижує зростання та рівень життя порівняно з тими, якими вони були б інших обставин. Як і число дефіциту (3%), так і 60-відсоткове число щодо боргу було створено з повітря, без жодної теорії чи доказів. 

3. Доктрина щодо цінової стабільності стверджує, що уряд повинен стримувати інфляцію нижче 2 %. Протягом останніх років через те, що країна за країною стикалася з загрозою дефляції (падіння цін), ця доктрина розвинулась і стверджує, що монетарні органи повинні забезпечити збереження інфляції на рівні близько 2 %.

Звідки взялося це число? Як і у випадку з двома іншими ключовими цифрами, відповідь така: з повітря. Це ґрунтувалося на переважно необґрунтованому страху, що якщо інфляція підніметься занадто високо, вона прискориться до гіперінфляції, а якщо вона впаде занадто низько, вона може перейти до дефляції.

Факти показали, що економіки можуть терпіти набагато вищий рівень інфляції і можуть фактично працювати краще при рівні інфляції понад 2%, особливо в періоди швидких змін. У такі періоди мають відбуватися зміни відносних цін. Але ринки характеризуються тим, що економісти називають зниженням жорсткості номінальної заробітної плати та цін; з різних причин працівникам важко погодитися на зниження заробітної плати. Таким чином, вищі темпи інфляції можуть призвести до швидшого коригування заробітної плати.

Більше того, під час рецесії вищі темпи інфляції означають, що реальна процентна ставка, яка є процентною ставкою, скоригованою на інфляцію, нижча. Така нижча ставка стимулює інвестиції. Навіть головний економіст зазвичай консервативного МВФ у 2010 році стверджував, що цільовий рівень інфляції слід підвищити до 4%. У розділі 2 стверджується, що замість цілеспрямованого зосередження уваги на інфляції Європейський центральний банк має застосовувати більш збалансований підхід, який враховує не лише інфляцію, а й зростання, зайнятість та фінансову стабільність. 

4. Доктрина «ринки знають краще» стверджує, що те, що виникає внаслідок жорсткої конкуренції фірм у рамках ринкових механізмів, найкраще служитиме суспільству. Уряду майже не потрібно втручатися.

Факти говорять про те, що багато бід нашого суспільства, від забруднення повітря та води до надмірної нерівності, випливають із ринків. Без рішучих дій уряду конкуренція буде знижуватися, оскільки фірми створюють бар’єри для входу інших конкурентів, часто через сумнівну практику, і фірми наполегливо працюють, щоб зменшити конкуренцію шляхом злиття та поглинання. Для прикладу, у ключових нових технологіях (включаючи соціальні медіа та пошук в Інтернеті) невелика жменька компаній домінує в глобальному ландшафті.

Тут справа не стільки в переписуванні правил, а в простому написанні правил для захисту конкуренції в нових галузях. Питання тут полягає в тому, ким будуть ці правила ефективно написані цими: корпораціями і для них або в інтересах суспільства. У цьому процесі Європейський Союз випереджає США, адже у США політичний вплив великих корпорацій, особливо в технологічній політиці, призвів до м’якшої антимонопольної політики. 

Однією з причин того, чому великі корпорації призвели до зростання нерівності в останні роки, є відсутність балансу протидії: у попередні десятиліття потужні профспілки забезпечували певний контроль потужних корпорацій як на ринку, так і в публічній сфері. Але сьогодні в більшості країн влада профспілок потрощена. Хоча існує безліч пояснень чому так сталося, однією з причин є правила: вони переписуються не лише для того, щоб послабити захист працівників, а й щоб послабити самі профспілки. Ці проблеми буде обговорено в розділі 9. 

5. Доктрина «Банки знають краще» стверджує, що банки та інші фінансові посередники можуть належним чином оцінити ризик кредитного посередництва та ефективно керувати ним, якщо уряди просто «зійдуть із шляху». Коротше кажучи, фінансові фірми будуть саморегулюватися, керуючи власним ризиком. Немає необхідності турбуватися про короткострокову спрямованість ринків.

Факти вказують на те, що недостатньо регульовані фінансові ринки створюють надмірний ризик, занадто багато зосереджуються на короткостроковій перспективі та займаються маніпулюванням ринком, торгівлею інсайдерською інформацією, хижацьким кредитуванням та іншими видами зловживань. Більша частина регуляторної реформи зосереджена на запобіганні завданню шкоди фінансовому сектору іншими секторами, з меншою занепокоєністю про те, щоб фінансовий сектор виконував те, що він повинен робити. Нездатність фінансового сектору забезпечити фінансування малим і середнім підприємствам є однією з причин слабкості макроекономічних показників багатьох країн Європи. Фінансовий сектор, як правило, має допомагати переходу грошей з домогосподарств у фірми для інвестицій. 

Сьогодні фінансовий сектор часто вимиває гроші з фірм, щоб викупити акції та виплатити більші дивіденди. Це орієнтація на короткострокову перспективу, але це заохочує компанії в інших секторах економіки робити те ж саме. З такою короткозорістю важко робити довгострокові інвестиції, які необхідні для довгострокового зростання Європи. Фінансалізація економіки, (або тенденція нефінансового сектора реагувати на вимоги та імперативи фінансів) справедливо використовується по обидва боки Атлантики для звинувачення в багатьох бідах економік, та більш детально обговорюється в розділі 5. 

6. Доктрина акціонерного капіталізму стверджує, що фірми повинні максимізувати вартість (прибуток) акціонерів. У Сполучених Штатах це поняття було популяризовано архіконсервативним лауреатом Нобелівської премії з економіки Мілтоном Фрідманом, і воно замінило ширше бачення корпоративного управління, яке все ще існує (принаймні на папері) у більшій частині Європи: капіталізм зацікавлених сторін. У доктрині «капіталізму зацікавлених сторін» вважається, що фірми переймаються інтересами всіх зацікавлених сторін, включаючи і працівників, і спільноти, в яких ці фірми працюють.

Факти не виправдовують вимогу максимізувати вартість акцій. Акціонерний капіталізм набув популярності саме тоді, коли економічна теорія показала, що в середньому акціонерний капіталізм не максимізує загальний добробут, що особливо вірно, коли недалекоглядні акціонери зосереджуються на квартальних прибутках. Фірми з приватним капіталом, які мають державні гарантії, перевантажуються боргами, далі виплачують значні суми інвесторам і тим самим створюють умови для банкрутства через пару років, що також ілюструє, як короткозорі капіталісти можуть накладати великі витрати на все суспільство. 

7. Доктрина приватизації стверджує, що державні компанії самі по собі менш ефективні ніж приватні, і тому їх слід приватизувати. Тріумф цієї доктрини спонукав масову приватизацію у Східній Європі, а також менш помітну приватизацію в Західній Європі, наприклад, у сфері охорони здоров’я та пенсійних фондів.

Як демонструють факти, приватизація – це зовсім не панацея. Деякі процеси приватизації були успішними. Інші, як-от British Rail, навпаки, і тому уряди обговорювали скасування своїх рішень. Деякі з «приватизацій» були, м’яко кажучи, специфічними, наприклад, як Греція продала свої аеропорти консорціуму, в якому значну частину становили державні органи Німеччини. Адміністративні та трансакційні витрати на державні ануїтети (пенсії) становлять лише частину витрат у приватному секторі. Загалом європейська система медичного страхування, яка є переважно державною, виявилась набагато ефективнішою, ніж переважно приватна система в Сполучених Штатах. 

8. Доктрина «Ринки будуть забезпечувати» стверджує, що можна покладатися на те, що ринки будуть не тільки ефективними, але й забезпечувати основні індивідуальні потреби — від житла до пенсій, від охорони здоров’я до освіти. Ця доктрина стверджує, що Європа перебудувала свою систему соціального страхування та захисту, яка в будь-якому випадку була менш ефективною, ніж приватний сектор. У своїй найбільш екстремальній формі ця доктрина стверджує, що ринки будуть піклуватися про навколишнє середовище та інші сектори, в яких є стурбованість щодо зовнішніх ефектів і виробництва суспільних благ, таких як фундаментальні дослідження.

Факти (як зазначено вище) свідчать про те, що уряд часто настільки ж ефективний або ефективніший, ніж приватний сектор. Ринки не звертають уваги на соціальні втрати, такі як забруднення, тому уряди повинні регулювати діяльність тих, хто забруднює, або накладати ці витрати на них. Ринки не змогли забезпечити страхування від ризиків, які найбільше хвилюють людей, таких як втрата роботи або догляд за людьми похилого віку. Навіть сьогодні приватне пенсійне страхування зазвичай не покриває ключові ризики, такі як інфляція. Через більш високі адміністративні витрати, які частково зумовлені зусиллями щодо зняття вершків (страхування лише найвигідніших ризиків) приватне страхування є дорожчим. Розділи 7, 8 і 9 викладають деякі загальні пов’язані принципи, які встановлюються в контексті соціальної політики. 

Що повинен забезпечити уряд? Відповіді на те, якою має бути роль уряду (коли він повинен надавати фінанси, коли він має бути в центрі виробництва) можуть відрізнятися від країни до країни. Наприклад, успіх сучасної інноваційної економіки залежить від високоосвічених дослідників, фундаментальних досліджень, здійснених за підтримки урядом, і досліджень і розробок корпорацій. Занадто багато країн занадто велику увагу приділяють останнім (корпораціям) і занадто мало тій ключовій ролі, яку відіграє уряд. 

9. Доктрина вільної торгівлі стверджує, що усунення бар’єрів у торгівлі призводить до підвищення загального добробуту всіх або більшості громадян. Це одне з найбільш поширених економічних переконань. Доктрина вільної торгівлі є частиною ширшої доктрини глобалізації: що глобалізація всіх ринків веде до підвищення добробуту всіх громадян.

Факти показують, що це переконання абсолютно не відповідає дійсності. Прихильники вільної торгівлі перебільшують переваги від зростання через такий режим торгівлі і недооцінюють наслідки розподілу такої торгівлі. Навіть коли відбувалось зростання від такої торгівлі, «переможені» отримували таку маленьку частку пирога, яка ніяк не покращувала загальне становище. Економічна теорія передбачала, що так і буде. 

Суспільство потребує державних програм для допомоги тим, хто постраждав від глобалізації, як фінансовою допомогою, так і сприянням переходу зі знищених робочих місць на нові. За відсутності допомоги у працевлаштуванні та сильної макроекономічної політики старі робочі місця можуть зникати швидше, ніж створюються нові, що призведе до зниження ВВП. За відсутності механізмів розподілу та управління ризиками кожен може потрапити в гірші умови, якщо більша відкритість торгівлі збільшує ризик до такої міри, що фірми та окремі особи переходять від високорентабельної та ризикованої діяльності до безпечнішої діяльності з нижчою прибутковістю. 

Однак, навіть за найкращих обставин, відкриття торгівлі між розвинутими країнами (наприклад, у Північній та Західній Європі) і менш розвинутими країнами (наприклад, в Азії та Східній Європі) призводить до зниження заробітної плати некваліфікованих працівників у більш розвинених країнах. І хоча ті, хто «виграв», можуть повністю компенсувати втрати тим, хто «програв», зазвичай вони цього не роблять. 

За правильних умов й грамотної політики глобальні торговельні угоди, які розширюють торгівлю, можуть добре працювати для всіх, але така можливість передбачає якісну політику та ефективне управління, які нечасто спостерігаються. Дуже часто торговельні угоди мають лише спеціальні (приватні) інтереси. Надто рідко уряди надавали належну допомогу тим, хто постраждав. 

Так само фінансова глобалізація, як і глобалізація торгівлі, не пов’язана зі посиленням зростання чи стабільності в Європі чи в інших місцях. Адже фінансова глобалізація дозволила фінансовій кризі в США швидко перейти за океан і майже миттєво перетворитися на глобальну фінансову кризу. 

ВИКЛИКИ, ЯКІ ОЧІКУЮТЬ ЕС 

Лідери Європи з метою захистити свою нелюдську політику жорсткої економії, часто зверталися з цим останнім відчайдушним закликом у моменти кризи: альтернативи немає (TINA). Іншими словами, не існує іншої альтернативи окрім жорсткої економії, не було іншої альтернативи жорсткій політиці, яку Європа нав’язувала країнам, які перебувають у кризі, і не існує альтернативи існуючим правилам і нормам Європи. Але альтернативи є. Існують альтернативи навіть у рамках чинних правових та інституційних рамок.

У деяких випадках може виникнути потреба перетлумачити норми. В інших випадках може знадобитися їх доповнити або переглянути. У наступних розділах буде детальніше досліджуватися хибні доктрини та політика, заснована на цих доктринах, яку прийняла Європа. Потім показано, що існують альтернативні політики — альтернативні правила, норми та інститути, — які дадуть кращі результати. 

Існують загальні питання для багатьох сфер політики: якими мають бути правила для ЄС? Що ЄС має вимагати від кожного зі своїх членів? Наскільки потрібна гармонізація? У якому обсязі? У цьому відношенні Європа вже прийняла принцип, який має величезний сенс — принцип субсидіарності. Цей принцип стверджує, що рішення повинні прийматися на якомога нижчому рівні і, отже, найближче до людей. У Брюсселі, Страсбурзі та Франкфурті слід приймати рішення, в яких дії однієї країни мають значний вплив на інші.

Слід не заохочувати або забороняти діяльність із негативними зовнішніми ефектами — наприклад, з переходом у інші країни. Дії з позитивними зовнішніми ефектами слід заохочувати або здійснювати спільно. Хоча цей принцип має величезний сенс, він часто реалізовується погано, оскільки зовнішні ефекти уявлялися там, де їх не було, і ігнорувалися, коли вони були значущими. 

Ця книга поділена на чотири частини. У частині 1 увага прикута до рішень високого рівня, з якими стикається Європа в економічній політиці: її макроекономічні рамки, монетарна політика та державні інвестиції. Частина 2 досліджує, як мають виглядати добре регульовані ринки та що уряд може зробити, щоб ринки працювали. Зокрема, йдеться про політику щодо корпоративного управління, фінансових ринків, інтелектуальної власності, конкуренції та оподаткування. 

У частині 3 розглядається, як би виглядала європейська держава добробуту 21-го століття, спочатку поглянувши на загострення нерівності в Європі. Потім обговорюється система соціального страхування та те, як нормативні акти, що впливають на працівників і трудові відносини, призвели до зниження заробітної плати та збільшення нерівності. Останній розділ (частина 4) обґрунтовує, чому Європа може і повинна боротися за кращі глобальні правила, щоб покращити управління глобалізацією таким чином, щоб не посилювати проблему нерівності. 

Конрад Аденауер, Альтьєро Спінеллі, Шарль де Голль, Альсід де Гаспері, Поль-Анрі Спаак, Роберт Шуман і Жан Моне започаткували європейський проект у часи великої невизначеності, коли більша частина Європи все ще була в руїнах, і коли світ був розділений на два протиборчі табори, що загрожувало катастрофічним зіткненням. Жоден із цих засновників не очікував, що європейська інтеграція буде легкою, але всі вони були впевнені, що це можливо зробити та вкрай необхідно зробити. 

Вони міркували, що більша економічна та політична інтеграція сприятиме забезпеченню миру в Європі, і це частково сприяло спільному процвітанню. На щастя, вони заповідали своїм наступникам європейську ідентичність, головною опорою якої залишається відчуття того, що поодинці не вийде. Це переконання може стати основою для нового початку. Переписати правила буде не легше, ніж створити їх. Але кризи сьогоднішньої Європи вимагають сміливих дій і зобов’язань відновити надії Європейського проекту, що розпочався понад 60 років тому. 

Джозеф СТІГЛІЦ, американський економіст і професор Колумбійського університету (Нью-Йорк); лауреат Нобелівської премії з економіки 2001 року за дослідження ринків з асиметричною інформацією

Джерело: Strategic Group Sofia

попередня статтяТРАНС-ВАРВАРСТВО
наступна статтяЦРУ и антикоммунизм Франкфуртской школы 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я