Олександр НИКИФОРЧАК
Скільки би про це не розповідали, скільки б телепередач не було передивлено, скільки б не читалось в книгах-блогах, але доки сам не побачиш-відчуєш, доки особисто не зустрінешся – не зрозуміти. Це звично-банальне, але це – відкриття, це надзвичайне в звичайнісінькому ніби. Це – Голос Пустелі.
Літак знижується, йде на посадку, але й з такої, кілька кілометрової висоти, прикипілий до ілюмінатора погляд ловить море, лінію узбережжя, вгадуючи: там – оброслі коралами прибережні скелі, а отам – будинки, навколо яких не звичні яблуні-вишні, а доволі таки екзотичні пальми. А раніше під крилами бігли розпечені сонцем камені пустелі. Ніби нічого надзвичайного, але ще кілька годин тому лице “ніжив” холоднючий вітер, мряка, навіть сніжком кидав. На когось такий “калейдоскоп” не справляє аж такого грандіозного враження, але мені…
В наш час відкритого світу (хай і дещо “майже”) та звичних вже мандрівок та відпусток пересічних людей (хай і дещо “майже”) в найекзотичніших краях, коли перехід від пори до пори роки відбуваються не за календарем, а відповідно рейсу літака та обраної ”точки призначення”, мені досі оті тури в теплі краї та інші країни видавались такими собі кадрами з улюбленої в “еСеРеСеРівському” дитинстві телепередачі “Клуб телемандрівників”. Не через якісь там причини загального порядку така мандрівка відкладалась, мабуть, точніше буде – зволікав і відкладав… Чекав чогось? Таки так, не даремно: мене чекав Голос Пустелі.
Не буду переповідати перипетії посадки-прикордонних заморочок-прибуття до готелю-нові (для мене) враження від пальм-моря-екзотики, цим я нікого не здивую, нового та неймовірного не повідаю. Так, готель як багато інших, так, побіг до хвиль тропічного моря одразу, та це для мене цікаво, вас, любі читачі, такими вже банальностями не здивуєш. Краще таки про Голос Пустелі.
Сидіти на місці (особливо в моїй “першовідкривача” ролі) – не дуже добре рішення. Тому екскурсія – саме воно буде. Теж, чесно кажучи, банальна “ширпотребна”, для широкого туристичного загалу: покатушки на банальних квадроциклах банальною “приміською” пустелею, “підкорення караванного шляху” на банально-байдужо-змучених туристами верблюдах, яким отакі “першовідкривачі” набридли більше, ніж мені – березневі “пестощі” холодного вітру вдома.
Далі – вечеря “абориген-стайл”, приготована в найближчому “закладі громадського харчування”, потім – концерт “абориген-стайл”, аборигени – наймані, по суті, актори, поселення “абориген-стайл” – то, на жаль таки, лише декорації. Вважаєте, мене чекало розчарування з отим моїм “першовідкриванням далеких країв”? Аж ніяк, навпаки. Мене чекав Голос Пустелі.
Між “прибуттям каравану” та вечерею-концертом утворилась така собі пауза і я (я ж “широко-розплющено-заінтригований” новачок-”першовідкривач” тут, Колумбо-Магеллан в цих краях, не забули?) пішов прогулятись-засунути носа в цій “абориген-стайл” декорації. Я шукав відкриття – в першу чергу для себе, звісно, це ж банально в наш час, оці “тубільці для туристів”.
І відкриття не забарились. По-перше: собачими будками слугують тут нори, їх вони самі собі копають. По-друге: пустеля – то ніяк не розпечена сковорідка, а доволі комфортна мені, жителю “мрячної весни”, за температурно-погодніми показниками. Вітерець не “підсмажував”, а лагідно пестив шкіру, пісок шарудів під ногами, а камені запрошували присісти.
По-третє: оті доріжки-ряднини-покривала, не знаю, як правильно їх назвати, були один в один схожі на ті, якими користувались наші бабусі донедавна в українських селах, плетучи їх з мотузочків-шматочків тканини різнокольорових. Якби ж не оті тисячі кілометрів відстані, то можна подумати, що їх плели одні руки!
А найголовніше: я почув його: він запрошував мене, захотілось пожити кілька днів тут, у пустелі, він навівав такий спокій, обіцяв відпочинок: від думок, від турбот. Було тут – у пустелі – просто комфортно, в усіх відношеннях, просто – хороше. Красиво – і для душі, і для тіла.
Досить було відійти лише на декілька кроків, оминути пагорб, як всі ці “абориген-стайл” декорації зникають, більше того – жодних слідів людської діяльності, залишаєтесь сам на сам з пустелею – такою ж як і тисячі років тому. Лише ви та одвічна природа. Нема нічого, лише чистий спокій та свобода від (а вони важливі, насправді?) турбот та проблем, які досі були центром Всесвіту. Нашого Всесвіту.
Це важко передати словами. Точніше неможливо – кожен має сам зробити своє відкриття. Сам повинен почути його. Голос Пустелі. Точніше – Мовчання. Спокій. Релакс.
Бажаю і вам зробити своє відкриття в звичному та буденному ніби, а ще – традиційно: щира моя подяка читачам колонки Дописи на ПолитКом за приділену увагу, сподіваюсь було цікаво (і буде — старатимусь) та запрошую на свою сторінку в фейсбуці Олександр Никифорчак Блогер — про монети і навколо них, а кому зручніше – на Телеграм-канал: Історії про монети, монети про історію.
