За дванадцять місяців, що минули з вторгнення 24 лютого 2022 року, ЗСУ показали дивовижні бойові результати. Продемонстрована ними продуктивність перевершує будь-чию уяву. Українська армія здивувала як російський уряд, так і міжнародне співтовариство. Україна виграє цю війну, але це коштуватиме країні великої крові, – як сказав виданню “Economist” головнокомандувач Збройних Cил України Залужний, – війська стікають кров’ю. Ці втрати повинні змусити Уряд України, Парламент і військове керівництво ретельно переосмислити деякі чинні військові стратегії та закони. Вже недостатньо просто наказувати людям вмирати. Українці докладають усіх зусиль у бою, бо вони борються за вільну Україну, але радянські управлінські підходи та методи більше не є прийнятними.
Чіткою метою Уряду України має стати різке зменшення кількості людей, що гинуть на передовій, через спроби покращити цю ситуацію. Ця війна легко може тривати ще від двох до чотирьох років. Одночасно небезпечно та неправильно продовжувати обмінювати українські мотивацію, хоробрість і кров на військові перемоги, коли є певні речі, які можна і потрібно робити інакше. З наближенням першого року даного етапу війни українському керівництву слід ретельно вивчити, як ідуть справи в усьому секторі оборони, і оцінити, де саме нові напрямки та підходи (стратегії) можуть дати кращі оперативні результати. Є багато прикладів кращих практичних підходів в країнах НАТО, які варто запозичити. Результати можуть прийти не відразу, але сам процес навчання породить нові ідеї, думки, нове мислення. Я вважаю, що навіть одне врятоване життя варте таких зусиль.
Незважаючи на перемоги та дивовижно завзяту оборону таких місць, як Бахмут, не все є гаразд з українським військовим управлінням та способами ведення війни. Це водночас є і природнім, і неминучим, і цього варто було очікувати. Але уроки війни потрібно швидко аналізувати та вивчати. Погані результати, коли вони виникають (а вони завжди будуть виникати), потрібно чесно сприймати та розглядати, а не приховувати та губити їх між гарними словами самосхвалення та промовами уряду. У соціальних мережах зростає публічна критика щодо багатьох аспектів українських операцій: від тактики, управління, законів (на кшталт 8271), бюрократії, військового вишколу та закупівель, і до прав сімей загиблих та зниклих безвісти. Існує навіть більше сфер, окрім тих, що я згадав, які викликають занепокоєння як у самих військових, так і у суспільства.
Попри гасло «віримо в ЗСУ», ця інституція ажніяк не може бути досконалою, будучи змушеною карколомно збільшитися та змінитися за такий короткий час. Якщо можливо покращити ситуацію, то не має бути причин продовжувати використовувати застарілі підходи та практики, які продовжують створювати додаткові ризики загибелі військових, завдають шкоди моральному духу, та можуть навіть мати несприятливі політичні наслідки у довгостроковій перспективі.
Чи не найбільшою проблемою для керівництва ЗСУ є розвиток нової військової культури. Культури того, що кожне життя цінне. З кожним днем армія поповнюється все більшою кількістю людей без військового досвіду. Лише кілька тижнів, можливо місяців, тому новобранці були цивільними. Багато з них є зрілими людьми з багатим діловим і професійним досвідом. Вони мають дуже низьку толерантність до суворо вертикально-ієрархічних підходів, принципу роботи «зверху-вниз», який був поширений у армії до 24 лютого. Досі розповсюджена позиція деяких командирів «я начальник, ти дурень» їх не влаштовує.
Це також не те, чого суспільство хоче та очікує. Очікування змін особливо проявляється у тих, хто обіймав керівні посади в бізнесі, або має повну вищу освіту. Звичайно, ці люди повинні адаптувати власну культуру праці та власні звички до складних армійських підходів, але в той же час вище військове керівництво також має розуміти, що багато хто з тих, ким вони командують, не будуть так просто діяти як бездумна армія зомбі. Подібно до фінів під час зимової війни, їхні підлеглі хочуть бути розумною силою, якій дозволено використовувати свій розум, різні навички, самомотивацію та ініціативу, а також очікують, щоб ними керували розумно, а не сліпо наказували.
Вони знають і розуміють, коли бачать корупцію, лінь і дурість. Цей культурний поділ становить проблему в багатьох підрозділах ЗСУ та ТрО, коли зі збільшенням втрат люди приходять до висновку, що багато командирів просто недостатньо хороші, недостатньо фахові. З подальшим збільшенням втрат склад армії ставатиме все більш «цивільним» і відображатиме суспільство більше, ніж первісний склад армії. Зрештою ще посиляться культурні протиріччя та нетерпимість до поганих командирів.
Ще один виклик полягає в тому, що в цілій системі зростає різниця в лідерських здібностях. Найкращі з лідерів з кожним днем стають ще кращими та все більш “західними” у своїх підходах, але деякі командири в глибині душі залишаються радянськими. Найгірші командири, яким бракує характеру, підготовки та навичок, все частіше тяжіють до бюрократії та букви приписів, щоб уникнути відповідальності та приховати очевидний брак лідерських здібностей.
У цій статті розглядаються деякі з потенційно ключових проблем за чіткого розуміння того, що війна не закінчиться швидко і, ймовірно, погіршуватиметься, а хід війни вимагатиме ще більшого від ЗСУ, особливо від тих, хто воює на передовій. Ця стаття пропонує військовим стратегам, тим хто відповідальний за оборонну політику низку можливих рішень для її вдосконалення.
Географічні командні кордони
Бойові дії вздовж географічних ліній із чіткими оперативними кордонами та командуванням є одним із найменш зрозумілих стандартів НАТО. Якщо коротко, то кожен підрозділ, починаючи навіть із найпростішого піхотного відділу, повинен мати чіткі географічні кордони відповідальності. Ніколи не повинно бути сумнівів щодо лівих і правих, задніх і передніх кордонів зон відповідальності будь-якого підрозділу чи бойової групи. Їх потрібно або позначити на мапі, або вказати усно, використовуючи чіткі видимі географічні межі, як-от дороги чи річки. Кожна окрема ділянка землі на передовій і поза нею має комусь бути підпорядкованою, і відповідальні за неї люди повинні чітко розуміти свої завдання на цій землі.
Ці межі вказують на підпорядкування підрозділу цієї конкретної зони простору бойових дій. Письмові (для підрозділів від батальйону і більше) або усні (для підрозділів менше батальйону) накази, надані командиру, мають бути чітко зрозумілими для кожної зони, і старший командир підрозділу в кожній зоні стає королем даної території. Будь-хто, хто приєднується до цієї зони, повинен бути під командуванням цього командира, якщо немає чітких письмових наказів згори, в яких зазначено інше та точно пояснено, чому.
Зараз це відбувається не завжди, і люди гинуть через відсутність чіткого розмежування зон відповідальності. Часто батальйони можуть виявити, що інші угруповання перетинають кордони ввірених ним ділянок фронту, без попереднього повідомлення про те, хто, чому і коли. На Різдво я розмовляв з одним співробітником штабу батальйону, який сказав, що їхній батальйон двічі обстріляв наш спецназ і ледь не обстріляв інший підрозділ. Обстріляні підрозділи увійшли на територію батальйону без попередньої комунікації.
Вогонь по своїх – найменша з проблем. У Соледарі батальйони були додані до складу змішаної оборонної групи, якій бракувало чітких географічних впорядкування та логіки та, очевидно, без обговорення з командирами існуючих бригад. Без чітких кордонів жоден командир не може бути впевненим щодо географічного поширення своїх наказів та щодо відповідних вимог до зв’язку з сусідніми частинами та артилерією. Таким чином, командири не можуть бути впевнені у повноваженнях своїх підрозділів стріляти або переміщати безпілотники по діагоналі через кордони, маневрувати, наступати або відходити. Просте додавання нових підрозділів до бою без відповідних роз’яснень збільшує ризик невдачі.
Відсутність географічної чіткості не лише небезпечна сама по собі. На кожному рівні брак знань про те, хто командує територією та які ресурси є в наявності, призводить до неоптимальної продуктивності всієї організації військ. У той час як найкращі командири усвідомлюють важливість такої чіткості, багато інших все ще занадто новачки та не навчені достатньо, щоб усвідомити всю важливість небезпеки для бою нечітких кордонів і важливість єдності командування.
Старші командири повинні серйозно поставитися до цього питання і фізично перевірити, щоб кордони на всіх рівнях були зрозумілі для всіх. Вони також повинні переконатися, що в будь-якій зоні є єдиний командир (зазвичай командир бригади), а інші неармійські підрозділи, такі як ГУР, ССО, СБУ, Національна гвардія, Прикордонна служба, територіальні чи добровольчі підрозділи, морська піхота та нові підрозділи управліня дронами повинні поважати правила і завжди діяти як єдина армійська організація, не слідуючи лише своїм власним завданням і амбіціям. Останні битви показують, що існує нагальна потреба в нових військових підходах та навчанні командирів щодо правил географічного розміщення, а також організації командування та управління військами в бою. Відповідальність за польові та інші накази командирів на всіх рівнях має бути абсолютно чіткою. Сьогодні її зачасту немає, і це призводить до зайвих втрат.
Географічні межі не повинні бути проведені надто жорстко навколо підрозділу. Усі підрозділи потребують простору для маневру, щоб вони могли атакувати ворога з боків, коли їм це потрібно, і мати місце для зміни позицій. Їхній бойовий простір також має простягатися не лише вперед, у зону ворога, але й у тил. Має бути чітко зрозуміло яким логістичним простором володіє підрозділ та який простір цей підрозділ має для маневру та відходу, коли це необхідно.
Друга проблема полягає в тому, що на полі бою не повинно бути (від слова “взагалі”) незалежних підрозділів, менших за розмір бригади. Якщо якісь підрозділи повинні перебувати в певному районі, то їх слід віднести до бригади та підпорядкувати командиру бригади, ким би вони не були. Командир бригади має отримати чіткі накази щодо обсягу своїх повноважень щодо даних підрозділів. У разі потреби після будь-якого перегрупування географічні кордони та накази цієї бригади мають бути негайно змінені відповідно до нових обставин. Така політика повинна застосовуватися до підрозділів усіх видів, родів військ та служб.
Концепція єдиної армії
На додачу до викладеного вище, ЗСУ не має політики «Концепції єдиної армії». Вона може виглядати як існуюча де-юре, але де-факто це не так. Забагато організацій працюють окремо одна від одної, а інколи навіть в опозиції. Це створює осередки «першого, другого та третього» рівнів якості, де одні підрозділи оснащені та навчені належним чином, а інші ні. Одна серйозна проблема сьогодні полягає в ТрО, яка просто розглядається як другосортна у багатьох аспектах, особливо підбір командирів і навчання підрозділів, хоча де-факто вони утворюють національний оперативний резерв. Сьогодні бригади знаходяться на передовій, не маючи належної підготовки та ресурсів. Ця відсутність спільного концепту заохочує певний організаційний гонор, коли деякі частини військової машини вважаються кращими або важливішими за інші, і до них ставляться та дозволяють їм діяти відповідно.
Подібне ставлення призводить до передчасної відправки солдатів і добровольців на смерть, оскільки система не оцінила їх достатньо, щоб належним чином підготувати до реалій бою. Майбутня військова політика єдиної армії повинна передбачати, що будь-хто в уніформі має бути управлятися так само, як і всі інші, бути навченим і оснащеним так само, як і всі інші. Потрібна зміна політики та законів, щоб гарантувати, що ТрО не залишиться другосортною структурою, як є зараз. ТрО зараз потребує повної та належної інтеграції із ЗСУ. Незалежно від того, як все починалося, сьогодні ці воїни надто важливі та цінні.
Інша проблема стосується ГУР та ССО, які мають нечіткі та змішані ролі. ГУР займається централізованою розвідкою, але це окрема від армії організація, яка саму армію і має підтримувати. Немає належної військової організації за стандартом , тому розвідувальні дані часто не надаються тим, хто їх потребує у тій формі, яку можна використати. Висхідна розвідка від інших підрозділів так само є проблемою. Крім того, передбачається, що ССО є силами глибоких атак (і були навчені США саме для цього), яка працює в тилу ворога, щоб руйнувати і знищувати. Але через відсутність належної доктрини глибокої атаки для ССО, цю роль взяла на себе ГУР. ССО часто використовуються як легка піхота, витрачаючи таким чином роки дорогого американського навчання. Потрібні чіткі закони, політики та доктрини для децентралізованої військової розвідки та ССО, а також для забезпечення чіткості та розмежування ролей обох цих організацій.
Командування та контроль – правило п’ятірки.
Існує багато наукових доказів того, що для досягнення успіху жодна особа не повинна керувати більш ніж п’ятьма складними підпорядкованими організаціями. У західних військових ця логіка незмінна. В Ізраїлі навіть вважають достатнім три підлеглі підрозділи. Ця політика зберігається, незважаючи на ідеї з боку бізнесу щодо використання більш горизонтальних, пласких організацій і впровадження систем електронного команднування. Для цього є багато причин. Однією з них є потреба командирів підтримувати тісний індивідуальний контакт із тими, ким вони командують, не лише одним рівнем нижче, а й навіть двома. Цей контакт життєво важливий для підтримки морального духу та передачі команди «сили призначення».
Ця діяльність потребує часу. Для командирів також життєво важливо бачити людей віч-на-віч, щоб оцінити їх лідерські якості та здібності, рівень втоми та особисту цілеспрямованість. Тоді вони повинні порекомендувати найкращих зі своїх людей для виконання подальших складніших завдань або замінити тих, хто недостатньо вправний. Друга причина — необхідність зменшення інформаційного перевантаження перед прийняттям рішення. Забагато підлеглих підрозділів означає забагато інформації. Третій і, мабуть, найважливіший момент полягає в тому, що командир повинен оцінити обстановку, перш ніж вирішувати, як вести бій, і які ресурси йому потрібно виділити своїм підлеглим. Забагато підрозділів, забагато командирів, здібності яких треба оцінити, і надто широке географічне охоплення командування надає забагато інформації та просто перевантажує мислення командирів.
Забагато підрозділів для командування також означає погано продумані або поспішні накази напружених командирів. Коли є достатній час на розмірковування, лідери двома рівнями нижче дізнаються, що думає та чого хоче їхній командир, і вони вчаться думати двома рівнями вище (а командир двома рівнями нижче), зменшуючи ймовірність неправильного розуміння загальних цілей. Молодші командири також дізнаються з подальших обговорень логіку, з котрої виходять командири, віддаючи загальні накази, їхнє мислення та ширші цілі. Накази, які вони отримують, базуються на глибокому розумінні, що дає підлеглим командирам більше шансів на тактичні новації.
Цей принцип означає, що в багатьох районах, таких як Бахмут, де є багато бригад, між бригадами та регіональним штабом має бути єдиний проміжний командир дивізійного рівня, який буде нести індивідуальну відповідальність за успіх чи невдачу. Цей принцип старшого на місцях, який командує 3-5 бригадами, логічно застосовувати на всіх складних ділянках бою. Для цього треба обирати найкращих командирів. У довгостроковій перспективі, можливо, ці командири також повинні пройти міжнародну перепідготовку перед тим, як перебирати на себе командування. Такі офіцери, як генерал США Бен Ходжес, із задоволенням зробили б це, але його ніколи не просили про це. У минулому регіональні штаби мали дивізійний рівень. У міру того, як поле бою стає все складнішим, варто обговорити необхідність відновлення рівню цих штабів або, принаймні, деяких з них для ключових зон бойових дій, щоб отримати більшу сфокусованість командування.
Командири та керівництво
Здається, існує два рівні викликів щодо лідерства та командування, які потребують обговорення зміни їхніх політик.
a. На тактичному рівні батальйонів і нижче є як видатні, так і погані командири, але немає чіткого доктринального підходу, який би скеровував їх, як діяти на полі бою. Підхід НАТО та історичні уроки полягають у тому, що командири повинні здебільшого дяіти на передньому краї зі своїми військами, а начальник штабу або старший командир повинен керувати командним пунктом і бути сполучною ланкою між командиром і військами та наступним вищим командним штабом. Якщо хтось сумнівається в доводах такої логіки, варто подивитися фільм «Чужі». Його ідеї надзвичайно близькі до наших поточних можливостей і чітко показують, що командири, які керують з командних пунктів, можуть бути перевантажені незначними деталями та менш здатні віддавати накази, які співвідносяться з реальністю, що є небезпечно.
Незрозуміло, чому деяких офіцерів обирають командувати. Якість українських командирів рівною мірою як хвалять, так і критикують у соціальних мережах їхні підлеглі. Підхід повинен полягати в тому, щоб ті командири, які можуть досягти результатів з обмеженими втратами військ, мають бути призначеними на більш серйозні командні посади – вони є скарбом країни. Тих, хто не здатний керувати на передньому краї та віддає непрофесійні накази, які призводять до великих втрат, які не відображають реальності на місцях, слід швидко перевести на іншу роботу. Вони не ті командири, які потрібні Україні, щоб виграти цю війну.
b. Ключем до управління боєм є здатність старшого командування делегувати, вислуховувати та брати до відома проблеми молодших командирів, які насправді ведуть бойові дії. Стандарт НАТО полягає в тому, що командир, який фактично фізично бере участь у бою (тобто в якого стріляють), є царем і Богом. Він може навіть бути сержантом або навіть рядовим, який був змушений прийняти командування через втрату командира. Всі інші старші за нього командири всіх рангів повинні підтримувати його. Саме йому доводиться приймати рішення життя чи смерті. Там, де це можливо, старші командири повинні надавати розвіддані, моральні та фізичні ресурси для перемоги командира на полі бою. Старші командири не повинні намагатися передбачити бій або намагатися віддавати накази, які не відповідають тому, як командир на полі бою бачить проблему.
Той принцип, що командир під вогнем є царем і Богом, а не найвищий офіцер за званням, — це стандарт і політика НАТО, який деяким командирам явно важко зрозуміти та реалізувати. Це суперечить усій їхній підготовці та освіті. Така політика потребує спрямування та підтримки з боку найвищого рівня військового командування, оскільки саме таких підходів очікують і їм навчають інструктори НАТО.
c. Командири відповідають за підготовку своїх військ на всіх рівнях і за якість цієї підготовки. Начальники і особи, які не володіють знаннями і вмінням проводити навчання підлеглих, не повинні бути командирами. Командири, які витрачають навчальний час, вимагаючи непотрібних звітів, не повинні бути командирами. Навчання рятує життя, а звіти – ні.
d. На всіх рівнях командування довіра є ключовим компонентом. Солдати, які воюють, повинні довіряти своїм командирам і їхнім наказам, якщо вони хочуть воювати з повною ефективністю. Це життєво важливо. Довіра є найбільшою цінністю для армії, коли ви хочете, щоб люди воювали і помирали за вас. Зараз ця довіра зазанє випробувань. Це природно після дванадцяти місяців війни та багатьох смертей. Довіра досягається та зберігається через двосторонню чесність та через таке командування, яке дослухається до потреб і реальності передової та діє відповідно до потреб фронту. Довіра зміцнюється реалістичними і адекватними наказами, особистим контактом командирів з тими, ким вони командують, і відкритою підтримкою.
Довіра та відкритість також життєво важливі для суспільства, яке підтримує ЗСУ у критичних потребах.Нещодавно підписаний закон 8271 є серйозним викликом питанню довіри. Він багато в чому суперечить природній справедливості. Тим добродіям, хто вважає контроль і дисципліну життєво важливими, треба також визнати, що закон радянського типу, який вимагатиме від людей робити те, що вони, можливо, не зможуть зробити, не померши, також швидко викличе питання, чи ці добродії загалом довіряють українцям. Ця проблема довіри особливо важлива, коли підрозділи не забезпечені належними ресурсами для бою.
Це також викликає питання щодо самої етики та цінностей, які, за словами уряду, відрізняються від російських. Не менш небезпечно намагатися переконати і суспільство, і солдатів, що все добре, коли це не так, наприклад, стверджувати, що «весільні» дрони не потрібні підрозділам. Поточна політика та діяльність військового керівництва свідчать про те, що між частинами цього керівництва та лінією фронту не налагоджена комунікація та є розриви, які потребують серйозного політичного обговорення та ретельного виправлення. Дану проблему не можна видати за проблему російських фейкових новин. Вона реальна.
2023 – час зробити сухопутні війська непереможними.
Дві речі необхідні як основа сухопутних військ: більш щільна підтримка артилерії (і мінометів) і належним чином навчена та оснащена піхота. Перше знаходиться в руках міжнародної спільноти. Навіть маючи обмежену кількість нової важкої техніки, другу складову можна було б покращити, зосередивши більшу політичну увагу на розвитку солдата як ключового українського потенціалу спроможності.
Нинішні бої та зміни тактики з боку Росії та особливо ПВК «Вагнер» викликають занепокоєння, оскільки вони безпосередньо грають на слабких місцях української піхоти. Вони використовують велику чисельність, щоб подолати оборону по всьому фронту. Цим раніше користувалася Росія під час Другої світової війни, коли штурмувала Берлін, коли в жертву було принесено величезне число росіян. Вони знову так робитимуть. Бойовий склад українських піхотних підрозділів має бути загартований терміново до того, як відбудеться чергова хвиля орчої мобілізації. Українська піхота має бути належним чином оснащена для ведення такого роду війни.
Їхня стрілецька зброя має бути лише для самозахисту. Війська мають бути посилено оснащені необмеженою кількістю “весільних дронів”, раціями та Інтернетом, нічними прицілами для кожного солдата, 60-мм мінометами, гранатами та гранатометами для взводів, повною мінометною ротою 81/82 мм для кожного батальйону, необмеженою кількістю ракет малої дальності, удосконаленими індивідуальними аптечками першої допомоги, уніформою та засобами безпеки для кожного солдата і, звісно, набагато більшою кількістю боєприпасів до стрілецької зброї. Усе це має бути скероване та організоване всередині України з терміновим промисловим виробництвом та закупівлями на національному рівні.
Крім того, необхідно більше уваги приділяти цим ключовим чинникам у промовах лідерів і на зустрічах у Рамштайні, а не лише великим речам, таким як танки та літаки. Озброєння піхоти належним чином для бою не повинно бути покладено лише на волонтерів і міжнародне співтовариство, тому що ці потреби НІКОЛИ не будуть закриті таким чином. Створити широкомасштабне промислове виробництво в Україні можливо тому, що інші країни в подібній ситуації вдавалися до цього за історично подібних обставин. Але цей проект потрібно терміново організувати найкращим індустріальним мізкам країни (а не використовувати цих кваліфікованих людей як гарматне м’ясо на фронті, як зараз), цілком по-іншому подумавши про пріоритети і засоби закупівель.
Вбити бюрократію.
Потрібне політичне рішення, щоб реформувати нинішню військову систему, яка працює за документами, правилами та нормами радянського зразка. Приклади – повсюди. Ці папери уповільнюють і навіть порушують природні процеси, котрі мають бути здоровим глуздом під час війни. Як сказала мені цього тижня дружина колишнього Президента Естонії Ільвеса, «коли ви відключаєте здоровий глузд, нічого не залишається!» Це пряма та ТЕРМІНОВА проблема керівництва, яка спричиняє зайві смерті через затримки та фрустрацію військових.
Основні документи мають бути переписані для вжитку під час війни, і треба негайно ухвалити новий закон, ключовим елементом якого є «вирішальна відповідальність діяти належним чином для порятунку життя вище необхідності дотримуватися паперових правил». Це має бути обов’язковим для кожного члена Уряду та Збройних Сил. Перевірки мають бути спрямовані на покращення ефективності, швидкості та точності реагування на недотримання правил. Цей аргумент не новий. Велика частина роботи на покращення функціонування армії, була виконана генералом Забродським на засіданнях комітету оборони до COVID. На жаль, ця робота, як і робота зі створення військової поліції та покращення законотворчої підтримки війська, була відкладена парламентарями.
Минулого тижня мені повідомили про типову бюрократичну затримку, коли безпілотники були закуплені з-за кордону. Потрібен підпис для передачі їх від МО до підрозділу, який їх придбав. Цього не робили чотири тижні. Ця чотиритижнева затримка означає, що солдати гинуть через брак безпілотників. Потрібне врегулювання, щоб прискорити такі дії до максимального часу виконання в 12 годин. Подібні коментарі про безпілотники відкрито висловлювалися в українських ЗМІ. Одна нещодавня цитата: «В Україні виробництво безпілотників для армії — це майже неможливе завдання, це шлях страждань і принижень. З чого почати звільнення вітчизняної промисловості від гри дурних правил і шкідливих заборон?».
Тренування та освіта.
Затвердження правил тренування є найважливішим кроком, необхідним для армії цього року. Якість солдатів і порятунок більшої кількості життів можна розвинути лише шляхом адекватної та цілеспрямованої підготовки на всіх рівнях від солдата до генерала. Тренування має бути безперервним, має використовуватися кожна можливість для вдосконалення окремих людей і команд. Це не міф, що найкраща підготовка – це війна, але, як ми бачимо, така підготовка також коштує забагато крові. Ціна такого підходу для країни надто висока. Ми втрачаємо майбутніх командирів і переможців битв, поранених і загиблих солдатів, моральний дух військових, обладнання та життєво важливу соціальну єдність. Це також викликає політичні розбіжності, оскільки здається, що національне керівництво не дбає про людей, яких вони посилають на війну. Таке зневажливе ставлення не є здоровим, і стратегія повинна полягати в тому, щоб ніхто ніколи не відправився до бою без належної підготовки для своєї ролі на війні.
Уроки, отримані на передовій, життєво важливі для передачі кожному солдату та інструкторам, які навчають військових як в Україні, так і за кордоном. Підхід повинен полягати в тому, що ланка офіцерів, котрі займаються тренуванням в армійському штабі має працювати над уроками щодня в дуже терміновому порядку та надсилати червоні попередження всім бригадам щоразу, коли тактика успішно змінюється на будь-який зі сторін. Цей підхід також має передбачати, що червоне попередження ініціює зміни у вимогах до обладнання для підрозділів, а потім термінові закупівлі повинні бути проведені протягом 24 годин. Навчання не означає, що солдатів треба завжди відводити від передової.
Тренування можна розробити та пройти за допомогою звичайних інструментів соціальних мереж і додатків, які мають для цього величезні можливості. Росіяни це вже роблять. Добре функціонуючий процес отримання нових знань повинен припинити такі дурниці, як промова Міністра про “весільні дрони”, оскільки міністр отримав би (і він заслуговує на отримання) інформацію кращої якості.
Однією з основоположних сфер політики підготовки та навчання, яка потребує термінових дій, є необхідність колективної підготовки підрозділів. Для кращого розуміння, це різниця між музикантами в оркестрі, які грають у квартеті чотири етюди, або цілим оркестром, який грає цілий вечір різних композиторів. У великих країнах НАТО колективне тренування є регулярним на рівні батальйонів і бригад, а під час великих навчань навіть на рівні дивізій. Для того, щоб нове обладнання використовувалось ефективно, маневрова війна повинна бути відпрацьована належним чином.
Це означає, що пересувні командні центри з усіма наземними та повітряними військами разом пересуваються по нових великих територіях сільської місцевості, а не лише в районах тренувань. Бойові плани, фізична розвідка, накази, вогнева підтримка на ходу та комунікаційні процеси потребують наполегливої практики та повторення. Без цього цінність використання нових танків буде значно знижена чи відсутня. Централізований контроль не спрацює для прориву фронту належним чином. Командування має бути повністю делеговано аж до передових екіпажів танків. Це потрібно відрепетирувати та перевірити спочатку на рівні бригади, а не просто стріляти на полігоні.
Базова підготовка українських солдатів піхоти сьогодні є обмеженою та значно нижчою від тієї, яку зараз проводить будь-яка західна країна. Вона є набагато меншою, ніж та, що надавалася солдатам у попередніх менш складних війнах. Підготовка значно менша, ніж та, яку отримують, наприклад, машиністи київського метро чи вчителі. Правила щодо того, як довго і що викладають, потрібно переглянути, а курси зробити довшими, комплекснішими та складнішими. Для цього слід шукати міжнародну підтримку. Крім того, найкращі командири бригад повинні бути повністю залучені, розповідаючи, чого, на їхню думку, не вистачає їхнім військам. Новий підхід повинен визначати, які навички потрібні військовим всіх рангів. Якщо немає достатньо хороших інструкторів, то деяких слід відкликати з лінії фронту, або публічно шукати більше добровольців іноземного легіону, або і те, і інше. В цей процес слід включити ТрО.
Основи підготовки солдата мають принаймні включати вивчення всього піхотного озброєння, особисту бойову дисципліну, тактичні командні вправи для всіх бойових сценаріїв аж до рівня взводу для міських і сільських районів, як пішки, так і на транспортних засобах, знання мін, вивчення та відпрацювання процесу віддачі наказів, зв’язок, та тактичну медицину. Навчання бою вночі є життєво важливим. Припущення про те, що часу не вистачає, є математичною нісенітницею – просто набирайте солдатів раніше, щоб вони мали довший курс. Ми знаємо, що ці солдати потрібні зараз, і в майбутньому їх буде потрібно більше, тому змінюйте ситуацію. Краще навчені солдати = менше смертей. Зараз багато солдатів проходять підготовку на міжнародному рівні, але процес і навчання простих солдатів слід розширити, щоб гарантувати, що всі командири на всіх рівнях пройшли підготовку перед відправкою на фронт.
Слід також розглянути політику створення мобільних навчальних груп, які будуть знаходитися поблизу фронту, щоб навчати підрозділи поза боєм з урахуванням останніх отриманих уроків. Деякі бригади створили власні групи, але всім бригадам і батальйонам принаймні потрібен офіцер з підготовки та навчання та невелика група підтримки. Тут є можливість використовувати тих, хто отримав поранення на війні і не може воювати. Відсутність однієї руки чи ноги не позбавляє можливості бути тренером.
Один офіцер іноземного легіону нещодавно сказав мені, що коли він розмовляє з українськими офіцерами та сержантами, то відчуває, що вони ніби з армій різних країн. Це колосальна проблема для проведення успішних операцій і тактики. Зараз ми маємо хаос із суміші радянської системи, НАТО та імпровізації. Крім того, багатьма взводами командують сержанти, а іноді навіть просто найкращий солдат. Вони не були підготовлені до цієї складної командної ролі.
Ці люди повинні пройти належну підготовку. Якщо їх не можна усунути з фронту на короткі курси, то доктрину і тактику потрібно викласти онлайн, щоб вони могли читати та навчатися в спокійні хвилини. Підхід зрозумілий: Україні потрібна уніфікована військова школа і уніфікована навчальна доктрина для підготовки молодшого офіцерського складу. Це треба зробити для того, щоб усі командири взводів, рот і батальйонів розмовляли однією військовою мовою та використовували однакові способи аналізу та віддачі наказів.
Військова освіта досі не відреагувала і не адаптувалася адекватно до війни щодо нових вимог до навчання. Ця війна потребує абсолютно нового мислення, а якщо вона буде тривалою, потрібне перевиховання багатьох офіцерів УСІХ чинів. Багато в чому в навчанні панує застаріле мислення. Підхід повинен полягати в тому, щоб змінити як курси, так і викладачів. Життєво важливими для довгострокового здоров’я системи оборони є нові короткі інтенсивні курси, наприклад, з акцентом на національну та міжнародну оборону, нові способи ведення бою, розвиток ІТ в системах здобуття перемоги на полі бою, і акуентом на те, як успішно інтегрувати суспільство в армію, щоб зробити її кращою. Старі курси та багатьох інструкторів потрібно звільнити, а нових офіцерів, міжнародних і місцевих волонтерів, щойно з війни, залучити для проведення навчання. Це потребує змін до законодавства, оскільки чинні закони про військову освіту для викладачів спрямовані на збереження статусу-кво мирного часу.
Невелике доповнення до коментарів щодо тренування. Важка фізична підготовка життєво необхідна для бійців. Фізичної підготовки ніколи не буває мало, ніколи не можна достатньо натренуватися. Гарна фізична підготовка залишає людей живими, оскільки вони можуть рухатися краще та швидше на полі бою. Нещодавно в Києві я бачив багато солдатів у формі, але жоден не займався фізичною підготовкою. Це дуже незвично на війні – дуже незвично і неправильно.
Зміни в системі кадрів
Використання цивільних
Передбачається, що тепер існуватиме пріоритетна політика щодо заміни всіх військових, які не виконують завдань на передовій, цивільними особами, які «приєднаються» до ЗСУ або залучення добровольців ТрО з порівняними (або кращими) відповідними навичками. Сюди включаються управління людськими ресурсами, підбір кадрів, розвідка, матеріально-технічне забезпечення, планування, ІТ, фінансове планування та багато інших сфер, не пов’язаних з бойовими діями, по всій країні. Ця політика може звільнити незліченну кількість офіцерів і солдатів, яких можна використовувати на суто бойових і навчальних постах.
Ця політика потребує розвиненої уяви, кращих кадрових процесів і ширшого підходу до війни за співвідношенням ціни та якості. Використання цивільних навичок було успішним як у США, так і у Великій Британії в попередніх війнах. Навіть дійшло до того, що американському промисловцю присвоїли звання генерал-лейтенанта, щоб він міг змінити спосіб управління закупівлями зброї. Ті, хто вважає це безглуздим, повинні запитати себе, як мережі супермаркетів і банки продовжують працювати з високою ефективністю в таких місцях, як Харків і численні райони сірої зони, і як швидко вони повернули бізнес до Херсона. ЗСУ потрібно залучити та використовувати багато людей, які мають такі здібності.
Відбір командування
Відбір командирів є, мабуть, найважливішим людським чинником у будь-якій війні. Рідко зустрічаються справжні командири, які мають лідерство, розум, чесність, фізичну та моральну мужність та удачу. Занадто часто командирів обирають через кумівство у військових кланах, освіту чи навіть корупцію, але не за їхніми результатами та продуктивністю.
Найважливішим завданням для командирів і штабу на кожному рівні має бути виявлення тих офіцерів і потенційних офіцерів, які можуть досягти бойових результатів з невеликими втратами. Зараз має бути розроблений підхід для становлення процесу через командний ланцюжок, який визначає потенційних командирів для просування по службі та тих, хто не придатний до командування. Останніх потрібно видалити та замінити, перш ніж вони завдадуть ще більшої шкоди.
Існують також стандарти НАТО, згідно з якими такі посадові особи, як начальник J7 (підготовка та тренування), є не командирами, а особовим складом. Вони не повинні приймати командні рішення щодо вимог до тренування. Командири повинні виконувати лише одну роботу. Вони повинні бути або призначені для командування операціями (і нічим іншим), або для командування створенням і підготовки підрозділів до операцій. Причина, чому їм не варто робити і те, і інше, полягає в тому, що вимоги кожного потребують стовідсоткової концентрації 24/7/365 і виснажливого лідерства. Немає достатньо часу для успіху за умов дублювання ролей. Можна стверджувати, що військовий командир повинен постійно тренувати війська або постійно створювати підрозділи, але не одночасно займатися і тим, і іншим. Сьогодні він, здається, виконує обидві ролі. Десь будуть прогалини, і ми не побачимо його найкращі здібності вповну.
Закупівлі
Можливо, найбільший урок після 24 лютого полягає в тому, що те що ми робимо в сфері закупівель і надання промислової підтримки ЗСУ в Україні, працює на неоптимальному рівні. Нам потрібно повністю переглянути політику закупівель і промислової підтримки. Нинішня система все ще загрузла в радянських практиках і некреативному мисленні. Офіційним особам потрібно ознайомитися з методами, які використовувала Велика Британія під час Першої світової війни, коли Ллойд Джордж отримав завдання забезпечити підтримку армії, навіть більшої, ніж нинішня українська. Для війни було створено нове Міністерство постачання, очолюване старшим міністром і укомплектоване найкращими цивільними промисловцями того часу. Кожен потрібний товар купувався або обговорювався за відкритими контрактами з фіксованою ціною (з врахованим фіксованим рівнем прибутку).
Промисловість залишили робити те, що вона вміє найкраще – виробляти речі. І в Великобританії, і в США, де перед промисловцями було поставлено чітке завдання постачати такі продукти, як літаки, транспортні засоби та боєприпаси, вони багаторазово перевиконували завдання. Необхідно належним чином вивчити те, як МО працює в цій сфері, щоб визначити, які закони, правила, положення та практики можна змінити для підвищення ефективності та результативності. Передбачається, що організація закупівлі для війни потребує переосмислення з початкових принципів, а також призначення відповідальним досвідченого бізнес-лідера, і нового досвідченого цивільного персоналу, який пройшов професійну підготовку.
Наразі закупівлі зброї також гальмуються монополістичною залежністю від Укроборонпрому у виробництві. Він не створений як компанія воєнного часу. Конгломерат компаній Укроборонпрому виявився дуже повільним, щоб надати те, що потрібно, а в більшості випадків – взагалі нічого. У деяких компаніях є багато технічних спеціалістів високого класу, які можуть проводити дослідження та розробки світового рівня, але вони не орієнтовані на масове виробництво. Укроборонпрому слід зосередитися на виробництві того, в чому він має успішний досвід. Він не повинен бути задіяним в загальних бізнес-сферах, оскільки організація не призначена або не має персоналу для швидкої підтримки бізнесу під час війни.
Вона не може рухатися так швидко, як нові оборонні підприємства, що створюються в країні, або іноземні підприємства, які надали б більше підтримки, якби вони були безпосередньо залучені та оплачені. Робота через Укроборонпром щодо зброї чи боєприпасів, очевидно, не є найефективнішим способом відповісти вимогам сектору оборони. Потрібна нова політика щодо більш відкритих і прямих відносин з українськими та міжнародними оборонними компаніями.
Я чую коментарі про те, що в Україні не вистачає грошей, щоб виробляти щось в Україні. Під час війни за незалежність США високопоставлених політиків відправляли за кордон як послів, щоб спробувати позичити серйозні гроші для фінансування війни та виробництва зброї. Україні потрібно зробити те саме. Але гроші прийдуть лише тоді, коли буде прозора бізнес-політика, плани щодо їх використання та захищені інвестиції. Це потребує набагато більш спрямованої діяльності Уряду, ніж зараз. Ця робота також потребує розуміння вимоги призначення дипломатів високого класу до всіх держав, які підтримують Україну, наприклад, послів у США та Австралії, а не останніх жахливих і абсолютно невідповідних кандидатів.
Дрони
Безпілотники є ключовим інструментом у цій війні для України. Їх слід цінувати однаково на всіх рівнях бойових дій, так само, як цінують стрілецьку зброю для кожного солдата. Нам потрібна серйозна промислова політика щодо постачання як розвідувальних, так і ударних безпілотників, накшталт тої, що існує для артилерійських боєприпасів у більшості західних країн. Генштаб зараз створює підрозділи ударних безпілотників для Збройних Сил. Кваліфіковані солдати були відібрані для проведення тренувань в військових навчальних закладах.
Але все ще існує серйозна потреба в стратегії розгортання цих підрозділів, яка би відповідала військовій дійсності. Безпілотники зараз є життєво важливим інструментом, але вони мають обмеження. Їх потрібно ефективно використовувати не лише для знищення цілей, але, що більш важливо, для сприяння успішним операціям. Коли дронами керують централізовано, а не під командуванням бригад, існує серйозна ймовірність того, що цей дорогий ресурс буде використано для вбивства кожного поміченого ворога (“жирні цілі”), а не лише тих цілей, які впливають на прогрес плану бойових дій.
Залишається незаперечним фактом, що взяти й утримати позицію можуть лише солдати піхоти, а не безпілотники – вони лише інструмент командира в цьому процесі. Тому безпілотні війська повинні завжди, завжди, завжди перебувати під командуванням командирів бригад або батальйонів і підтримувати їхні плани, а не навпаки.
І дрони не всі однакові. Кожен рівень командування потребує безпілотників відповідного рівня для поставлених перед ними завдань. Це означає чітке розуміння можливостей і кількості дронів, необхідних на кожному рівні бою, щоб гарантувати придбання правильних дронів у відповідній кількості. Вимоги до здатностей абсолютно різні на кожному командному рівні, тому якщо поставлені дрони неправильного типу або банально відсутні, не може бути й мови про коректне використання. Нові підрозділи ударних безпілотних літальних апаратів мало вирішать питання вимог на рівні роти та взводу щодо місцевих “весільних дронів” спостереження..
У разі нестачі “весільних дронів” на тактичному рівні виникає загроза використання стратегічних безпілотників для знищення тактичних цілей низького рівня. Це дуже марнотратно як у військовому, так і в економічному смислі та є поганим довгостроковим співвідношенням ціни та якості. Потрібна політика для створення «незалежної від MO» організації для актуалізації вимог і доставки дронів і навчанні операторів дронів на всіх рівнях, а не лише для одного типу організації і вцілому. Це, мабуть, найкраще доручити окремій структурі в складі розширеної “Аеророзвідки”, яка має найповніше розуміння військових потреб і проблем. Наразі цей багатоспектральний аналіз потреб, здається, обмежується досвідом волонтерів та неурядових організацій. Це не є найкращою практикою та відображає нездатність системи оборони зрозуміти всю цінність безпілотників для військових операцій.
Навчання та підготовка до роботи з БПЛА також повинні включати навчання з боротьби з ворожими БПЛА та технічну підтримку заходів безпеки для пілотів. Зараз знання, навички та обладнання для успішного використання безпілотників у бою все ще розкидані по армії. Така сиуація далека від оптимальної.
Медичне забезпечення
У всій військово-медичній системі є серйозні недоліки. Вона не працює. Відсутність навчених і кваліфікованих солдатів з надання першої медичної допомоги є злочином. Відсутність належних турнікетів є злочином. Волонтери в розпачі через відсутність належної системи навчання та злагодженої підтримки цієї сфери. Лінія фронту переповнена викликами. Проблеми полягають у відсутності індивідуальних аптечок першої допомоги, обмеженій та нескоординованій підготовці солдатів із застосування медицини на полі бою та поганій політиці на національному рівні щодо підтримки та фінансування серйозно поранених або навіть тих, хто потребує базових медичних препаратів.
Жоден хворий або поранений солдат ніколи не повинен турбуватися про рівень підтримки, який він отримає на полі бою, під час транспортування до госпіталю, у госпіталі чи після одужання. Ця допомога також має охоплювати психічні захворювання, а закон 8271 ризикує перетворити психічно хворих на злочинців, як це сталося під час Першої світової війни. Потрібна сильна національна політика щодо медичної підтримки, яку повинно проводити Міністерство охорони здоров’я. Військова медицина повинна бути зведена до порад і дій, а не управління. Національна медична система має бути повністю зосереджена на підтримці війни, поки її наслідки не минуть.
Офіцери з питань сім’ї та соціального захисту
Кожен підрозділ потребує офіційної посади офіцера та команду спеціалістів з питань сім’ї та добробуту. Це важлива вимога у підході до майбутніх потреб суспільства, оскільки війна прогресує та потребує змін до законів. Таким офіцером має бути будь-який наявний військовий будь-якого старшого звання, військовослужбовець у відставці чи навіть цивільний доброволець. Їхнє завдання — бути офіційним контактним пунктом між підрозділом, родинами, урядом, ЗСУ, місцевою владою та медичною системою. Важливо мати офіцера в кожному підрозділі, який знаходиться подалі від місця бою і який може оформити необхідні документи для сімей, член яких гине або отримує важке поранення. Критичні тижні після травми є життєво важливими для сім’ї, щоб отримати негайну соціальну та фінансову допомогу, особливо моральну підтримку. Офіцер мав би бути відповідальним за її надання.
Така команда повинна бути розміщена в казармі або в місцевій державній установі, якщо казарма небезпечна. Офіцер є офіційним і законним представником командирів підрозділу на базі, і він та його команда повинні представляти та підтримувати підрозділ та членів їхніх сімей, а також повинні мати законні повноваження на надання секретної або конфіденційної інформації.
Логістична система
Поточна логістична система (та, що є в наявності) є сильно централізованою, неоптимальною та розрізненою. У багатьох сферах постачання, таких як постачання іноземного обладнання підрозділам, вона досягла неймовірного рівня якості. В інших, як-от постачання бійцеві особистого спорядження, медичного забезпечення чи технічного обслуговування, вона все ще працює за радянськими методами. Про те, що місцями матеріально-технічне забезпечення порушується, можна судити з того факту, що деякі підрозділи серйозно залежать від НУО та волонтерів у забезпеченні значної частини свого бойового спорядження та щоденних запасів. Нинішня система настільки далека від стандартів НАТО, наскільки це можливо. Вона потребує постійного реформування, заснованого на наборі послідовних і «загальних для всіх вимог» принципів і стратегій.
Реальність така, що підхід до логістики потребує переосмислення з початкових принципів. Ключова сфера постачання має бути простою та географічно залежною, а не як зараз, коли продукти харчування перетинають країну вздовж і впоперек туди-сюди. Технічне обслуговування та ремонт має бути поблизу району бою, а не в Польщі. Уявіть, що бригада – це якийсь пристрій, який потребує електроенергії. Коли ви переносите його з кімнати в кімнату, ви просто підключаєте його до іншої електричної розетки. У кожній зоні має бути «розетка» матеріально-технічного забезпечення та «подовжувач» за необхідності, щоб жодна бригада не їхала далі, ніж на годину, щоб отримати те, що їй потрібно.
Завдання МО полягає в тому, щоб виробляти логістичну “енергію”, а військового командувача з матеріально-технічного забезпечення — забезпечити, щоб “енергія” завжди була достатньо близько у розетках для всіх “пристроїв”. У місцях там, де є надзвичайно великі відстані, слід розширити логістичну «розетку», щоб забезпечити постачання ближче до пристрою. Кожен штаб, починаючи з бригади, повинен мати відповідне забезпечення та фізичну матеріально-технічну підтримку.
Логістична розетка живлення в цьому описі повинна охоплювати основні елементи бойового забезпечення:
- Медичне забезпечення та евакуація.
- Постачання бойовому підрозділу продовольства, пального, боєприпасів, акумуляторів, автозапчастин та безпілотників.
- Особисте спорядження всіх типів (з реєстрацією в комп’ютерній базі, без паперів).
- Можливість повернення технічного обладнання для заміни та ремонту, наприклад телефонів, комп’ютерів і радіо.
- Попереднє технічне обслуговування всієї бронетехніки, аж до заміни двигуна та ствола та дрібного ремонту кузова.
- Попереднє технічне обслуговування технічного обладнання, наприклад прицілів, дронів, радіо тощо.
Першою політикою для покращення логістики має бути наймання досвідченого «інженера систем оборони», щоб скласти карту всіх логістичних процесів і шукати та рекомендувати покращення ефективності. В Естонії є досвідчений системний експерт Яан Муруметс, який працює в Міністерстві Оборони. Попросіть його, як частину естонської підтримки України. Друга стратегія має полягати у визначенні найкращого способу управління та доставки географічно поставок до бригад і батальйонів.
Якщо для кожної бригади не виробити політику логістики мобільної «тісної підтримки» матеріально-технічного забезпечення для майбутньої іноземної техніки та мобільного бою, то виникнуть проблеми.
Висновок.
Країна і Збройні Сили не повинні бути рабами існуючої системи оборони. Ця оборонна система швидко розширилася, щоб зустріти Росію, і має проблеми. Багато політик, систем і інституцій непридатні для цієї поточної війни, якщо вона триватиме довго. Нинішні дивовижні бойові успіхи сил оборони значно більше покладаються на характер і мужність українського народу, ніж на гарне управління обороною та організацію оборони чи будь-які уроки та здібності, отримані шляхом прогресивного та постійного навчання та операцій.
Покладатися на мужність як переможну стратегію у війні в довгостроковій перспективі надто дорого для України. Проливається надто багато крові, і ще більше її пролиття може виявитися катастрофічним для нації. Краще проаналізувати найслабкіші сфери сектору оборони та вдосконалити політики, закони, системи та інституції. Також настав час змінити частину старшого покоління, яке залишається незмінним у своїх методах роботи, на молодших, спритніших і випробуваних у боях командирів. Це не означає, що старші командири не зіграли свою роль. Але тепер потрібен новий спосіб боротьби, в якому життя є цінністю та який визначає, як максимально використати обмежені національні ресурси за допомогою вдосконалених стратегій і тактик.
Автор: Ґлен Ґрант
Переклад – Олександра Шевченка
Джерело тут
