Віталій КУЛИК, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства
Відсутність повноцінного керівництва наших посольств в країнах ЄС призводить до виникнення дефіциту України в загальноєвропейському порядку денному. А якщо є дефіцит його покриють інші. І це буде не в українських національних інтересах.
Європейська інтеграція є стратегічним орієнтиром розвитку нашої країни, вона частина ідеологічного дискурсу та новітньої політичної міфології в Україні.
Однак Києву доводиться все частіше з боями доводити вірність європейському вибору, суть якого давно вийшла за рамки цінностей. Брюссель все частіше запитує українську влада не про цінності, а про конкретні практики, інституції і рівень корупції.
За ідеєю, в цьому складному діалозі українська дипломатія повинна була б, по крайній мірі, вести проактивну діяльність, створювати майданчики для втягування європейців в обговорення і вироблення рішень, формувати коло довіри, створювати і фінансувати проукраїнські громадські ініціативи.
Євросоюз – це наддержавне об’єднання. Так, є кістяк ЄС у вигляді старої Європи і трохи фрондуючої Східної, є Німеччина і Франція, які несуть левову частку витрат ЄС, але багато рішень в Союзі приймається консенсусом всіх держав-учасників.За ідеєю, в цьому складному діалозі українська дипломатія повинна була б, по крайній мірі, вести проактивну діяльність, створювати майданчики для втягування європейців в обговорення і вироблення рішень, формувати коло довіри, створювати і фінансувати проукраїнські громадські ініціативи.
Грубо кажучи, «хорошу» гру Києва і Берліна може засмутити, наприклад, Любляна або Копенгаген, якщо там місцева еліта раптом вирішить насолити Україні або Єврокомісії.
Ми вже на своїй шкурі відчули, що це таке на прикладі нідерландського референдуму про долю асоціації України з ЄС. Тоді це нам мало не коштувало безвіза.
Москва все частіше втручається в політичні процеси в ЄС, активно формує промосковське лобі, ініціює антиукраїнські кампанії, провокує конфлікти і напругу.
Тому для Києва вкрай важливо мати сильні позиції у всіх без винятку європейських країнах. Посольства повинні бути укомплектовані кадровими дипломатами, МЗС не повинен скупитися на фінансування івентів, а самі дипломати повинні виступати ньюзмейкерами в країні перебування.
Але що ми бачимо не практиці?
Станом на січень 2018 року, за інформацією Міністерства закордонних справ, Україна не має послів у восьми (!!) європейських країнах. В цілому вакантні посади послів в 17 країнах світу з близько 180.
Так, з квітня 2014 року не призначено посла України в Швейцарії (останнім послом України в Швейцарії був Ігор Дір – з 28 лютого 2008 по 22 березня 2014 року), з травня того ж року – немає українських послів в Данії та Чорногорії, а з серпня 2015 року – в Ірландії. У 2017 році звільнилися посади послів в Греції, Латвії, Хорватії та Естонії.
Відсутність посла не означає, що немає дипломатичних відносин. В якості тимчасового повіреного (в.о. голови диппредставництва) виступають радники посла, які, іноді бувають більш досвідченими ніж політичні призначенці – посли. Плюс, на місцях залишаються працювати консул, офіцер безпеки, дипломати.
Як каже відомий український дипломат Володимир Крижанівський, авторитет тимчасового повіреного, звичайно, в першу чергу залежить від його особистих якостей і бекграунду. Але, можливості його обмежені.
Тимчасовий повірений замість повноцінного посла – це зниження рівня контактів і статусу. В.о. посла не може отримати доступ до глави держави в якому працює або відкривати потрібні двері в уряді на регулярній основі. Посол же приймається в більш високих кабінетах тільки в силу наявності у нього статусу.
Крім того, тимчасовий повірений сприймається як транслятор позиції країни без повноважень, посол ж – це модератор двосторонніх відносин. Якщо щось говорить в.о. – це ще не привід для реакції; якщо говорить посол, то він має на це відповідні директиви і повноваження.
Це особливо відчутно проявляється в такій тонкій справі як ньюзмейкерство в країні перебування. Послу набагато легше потрапити в прайм-тайм провідних телеканалів або виступити з позиційним матеріалом в популярному таблоїді. А в.о. посла журналістам малоцікавий.
Але головне, відсутність повноцінного посла (причому довгий час) розцінюється як сигнал «поганих» двосторонніх відносин.
Тому, якщо в Данії або Швейцарії немає українського посла з 2014-2015 рр, то уряди цих держав цілком виправдано вважають, що Київ не зацікавлений в якісних двосторонніх відносинах, в розширенні діалогу, в активній проукраїнській позиції Копенгагена або сприяння влади Швейцарії в розслідуванні справ з вкраденими минулою владою активами.
У цей зв’язку затягування з призначенням послів України в ЄС викликає м’яко кажучи здивування.
У самому МЗС стверджують, що процедура призначення послів є тривалою, оскільки вимагає підбору кандидатури, узгодження главою держави, очікування агремана приймаючої сторони і підготовці указу президента.
Посли в іноземних державах призначаються і звільняються президентом за поданням міністра закордонних справ, а відповідні укази глави держави підписують прем’єр-міністр і міністр закордонних справ. Як правило сама процедура займає від кількох тижнів до двох місяців максимум, але ні як не 3 роки (!).
У чому ж справа? Чому Київ затягує з призначенням послів?
Кажуть, що послів не призначають тому, що кандидати проходять співбесіду у президента Петра Порошенка, а у нього не так багато на це часу.
Оскільки Петро Олексійович дуже не любить ділитися (тому змушений бути одночасно президентом, прем’єр-міністром, міністром економіки, міністром закордонних справ та ін) всі ключові рішення повинні прийматися їм або за його участі. Дрібниць у такій справі немає. А кадрові призначення взагалі слабке місце для нашого глави держави. Кандидат повинен бути не тільки особисто лояльний, але і демонструвати готовність до будь-якого доручення, щоб виправдати високу довіру Банкової.
Слід зазначити, що відсутність керівників дипломатичних представництв в країнах ЄС це не явище останнього часу. Йдеться про хронічну «безголовість» диппредставництв.
Все почалося з травня 2014 року, коли нова влада почала зачистку старих кадрів колишнього глави МЗС Леоніда Кожари. Старих прибрали, а нові не призначали. Пауза затягнулася на півроку, а в деяких країнах на поточний рік не було посла.
Так, в умовах неприхованої агресії Кремля, початку війни на Донбасі в України не було своїх послів в Німеччині, Франції, Великобританії, Данії, Швеції, Швейцарії, Австрії, Польщі, Угорщини, Фінляндії, і т.д.
Як писала тоді політичний оглядач Катерина Пешко, чи варто в таких умовах дивуватися, що про анексію Криму вже до середини 2014 року мало хто на Заході згадував? А тема війни на Донбасі все частіше звучала в трактуванні, вигідному Росії? Ми втрачали стратегічний час.
Працівники українських посольств в ЄС не приховували, що ходити на ефіри, присвячені проблемам України, коментувати гарячі події, розставляти акценти, трактувати українську позицію просто не було кому.
Зараз ситуація змінилася мало. Тільки деякі українські посли ведуть проактивну роботу і займають тверду позицію в принципових для Києва питаннях.
Ще один наслідок такої «безголовості» нашої дипломатії на європейському напрямку є накопичення втрачених можливостей, які з радістю підхоплюють або сусіди або опоненти.
У тій же Данії питання підписання ветеринарного сертифікату на експорт датської яловичини, а також питання поставок українських сільгосптоварів на місцевий ринок було вирішено тільки через рік після його протокольної фіксації Копенгагеном – в ході візиту в цю країну міністра аграрної політики і промисловості України Тараса Кутового.
Ряд проблемних моментів економічної взаємодії і захисту інвестицій знімали тільки при особистій участі президента Петра Порошенка в квітні 2017 року. А можна було і не доводити до «червоної картки» проблеми і вирішувати їх на місці, будь у Києва повноважний посол в Копенгагені.
Другий приклад – Швейцарія. Туди часто їздять наші ТОП-чиновники. Але аж ніяк не з офіційними візитами, а в основному як туристи. Сьогодні Швейцарія є ключовою країною в справі повернення активів, боротьби з корупцією, деофшоризацією і деолігархізацією нашої країни. Допомога швейцарського уряду дуже важлива для забезпечення взаємодії слідчих, прокуратур і правоохоронців наших країн. Але Київ з 2014 році жодним чином не може вирішити, кого відправити в посольство. Ситуацію вирішують самі відомства в ручному режимі через особисті контакти.
Не зрозуміло, чому оперативно не призначено посли України в Чорногорії, Хорватії, Латвії, Естонії. Ці країни важливі для України в якості партнерів у протидії російській агресії.
Дефіцит політичних контактів з країнами, де відсутні посли намагаються покривати організацією візитів на вищому рівні. Але сухий залишок від таких візитів не значний. Протокольні угоди або меморандуми про наміри не замінюють якісної роботи МЗС і посольств.
Може все ж дозволити міністерству закордонних справ робити свою роботу? Що скажите, Петро Олексійовичу?
Джерело: Народна правда
