Домой Философия Феноменологія сорому в соціокультурному вимірі

Феноменологія сорому в соціокультурному вимірі

60

Філософ Володимир Соловйов стверджував, що самоочевидність переживання сорому глибше самоочевидності картезіанського міркування:

«Я соромлюся, отже, існую» [цит.].

В книзі «Виправдання добра» він запропонував це на перший погляд, парадоксальне судження, в якому мова йде про становлення людини власне людиною, і його перехід в духовний стан на основі морального розвитку.

«Почуття сорому вже фактично є безумовною відміною людини від нижчої природи, так як ні в яких інших тварин цього почуття немає ні в якій мірі» [цит.].

Людина правильно рефлексує себе тільки в хвилини сорому, на думку К.С. Люїса. Об‘єкт сорому визначається тісним відношенням того, хто соромить і той, хто соромиться, але це ставлення розгортається на тлі певних суспільних концептів, які, в дійсності — історично мінливі, а тому розкриття таємниці людини, це ніби ціла історія ганебності, і що залишається поза простором сорому.

Соловйов показує, що філософський зміст «сорому» не обмежений лише  переконливими аргументами тільки на користь самозбереження, подолання зловживань і надмірностей, хоча в дійсності в тваринному світі їх немає, і це притаманно людині.

«Коли є сором, ще не може бути мови про зловживання, а коли є зловживання, тоді вже нічого говорити про сором … з утилітарною точки зору, там, де сором міг би бути корисний, його немає, а там, де він є, він зовсім не потрібен» [цит.].

Доречі, саме філософи ввели в пантеон Айдос — богиню сорому. Мудрість, любов до мудрості — рецепт виходу зі стану ганьби, сорому. Ще Демокріт писав, що той, хто робить ганебні речі — повинен соромитися «перш за все — себе». Людина прекрасно усвідомлює свою «справжню природу», впевнений німецький філософ Артур Шопенгавер, а інакше він не звертався б до Бога з проханням «не введи нас у спокусу», що насправді означає: «не дай мені побачити, хто я є» [цит.].

Володимир Соловйов прекрасно знав Святе Письмо, і підкреслював, що «в момент гріхопадіння в глибині людської душі раздається вищий голос, запитує, де ти? Де твоя моральна гідність? І тут же дається відповідь: я почув божественний голос, я злякався збудження і виявлення своєї нижчої природи: я соромлюся, отже, існую, чи не фізично тільки існую, а й морально… отже, я ще існую як людина» [цит.].

Гріхи людські, а їх бояться або соромляться, визначаються як про-життя людиною мирськими турботами: вони «не від Отця, а від світу цього» [цит.]. Сором християнина, пережитий ним в зв’язку з власним гріхом, не відноситься до тих видів, коли той, хто соромиться шукає поблажливості до себе оточуючих.

К’єркегор писав про те, що сором це страх не відповідати власному Я, і страх того, що цю невідповідність помітять інші. У філософії екзистенціалістів, сором є курсор для нашого повернення до себе. Людина повинна вчитися життю, мати сором і відчувати сором, а не страх! «Треба вміти вчитися соромитися» [цит.], закликали давньогрецькі філософи.

Тільки на тому світі немає сорому! Або в раю, де нема чого соромитися, або в пеклі, де сором забутий, відкинутий, як в оповіданні Федора Достоєвського “Бобок”. Поки людина жива, вона не може не відчувати сорому за себе або за Іншого, це і загострює його сприйняття світу, робить людиною. На думку Жана-Поля Сартра: сором є мій сором перед іншим. Або, іншими словами, сором є тому, що існує Інший. Ці дві структури – моє буття і буття-для-іншого, на увазі Іншого — нероздільні [цит.].

Як пише Дебора Мартінсен:

«Достоєвський створює сцени сорому, які застигають читачів зненацька і тим самим приковують до себе. Він загострює нашу свідомість власного «Я», одночасно змушуючи нас переживати те,
що відбувається нутром і тим самим, насичує наш інтелект. Змушуючи безпосередньо відчути,
як нам жити після гріхопадіння, Достоєвський створює для своїх читачів відчуття приналежності до спільноти людей» [цит.].

Джон Ролз у своїй відомій книзі «Теорії справедливості» визначає моральний сором як усвідомлення людиною власної недосконалості, і при цьому розчарування в собі, що призводить до втрати самоповаги і почуття власної гідності. А ключовою чеснотою, відсутність якої викликає сором, Ролз вважає саме самовладання, здатність реалізовувати головні моральні цілі. Вина ж асоціюється у філософа з порушенням вимоги або нехтуванням чийогось права, звідки випливає, що він не розмежовує ці два переживання за критерієм зовнішнє/внутрішнє [цит.].

Німецький філософ і антрополог Г. Плесснер пов’язував почуття сорому з небуденною людиною, яка здатна подивитися на себе і на світ як би з боку. Переживання сорому є універсальною антропологічної константою, що виражає позицію людини, і роздвоєння його свідомості [цит.]. Людина соромиться не тільки публіки, при певних обставинах або потрапляє в незручне становище, а й сама себе, коли порушує певні суспільні норми. В першому випадку, сором перед оточуючими, значними іншими, а в іншому — норми поведінки, генералізовані інші.

«Світ, який був моїм світом, стає мені чужим: в будь-який момент часу Інший дивиться на мене і, тим самим, децентрує світ» [цит.].

Сором породжує не зустрічний рух до іншого, не спілкування з ним з приводу життєвих подій, а втеча від нього, бажання сховатися і замкнутися в собі самому. Можно згадати роботу художника епохи Відродження Мазаччо, який зобразив Адама і Єву, які прикривають очі в той момент, коли янгол з ганьбою виводить їх з раю. Можливо, Адам і Єва опустили очі, щоб не бачити, як Бог осудливо на них дивиться? Це подібно ліліпутам, у відомій книзі Джонатана Свіфта, які не могли витримати погляду Гуллівера.

Або не дивлячись, таким чином, прикриваючись, Адам і Єва заперечують свою втрату соціального зв’язку, залишені Богом. Поль Рікер вважає, що гріх — це «втрата зв’язку, коріння, онтологічного грунту» [цит.]. А Джон Мільтон, пише свою історію про Адама і Єву зосереджуючись на заздрості, руйнівній силі та гніві Люцифера, чия непокора дозволяє йому зайняти вище місце і чия свідомість свого сорому і поразки є складовою частиною його нескінченних переживань.

На думку данського філософа, поняття страху деяким чином пов’язане з соромом і втратою Я та з «хворобою до смерті». Сорен К’єркегор підкреслює проблематичність поняття невинності. Зосереджуючись на Я, К’єркегор спирається на «Феноменологію духу» Геґеля, в якій той описує самосвідомість як процес розуміння людиною того, як мисляче Я стає свідомим. Згідно К’єркегора, «Я містить у собі власну міру» [цит.]. Як вказував Л. Вермсер, сором безпосередньо зв‘язаний з діалектичним процесом [цит.].

Через сором висвічується буття. Соромом можна висловити, значить показати, оголити, висвітлити. Застосовуючи феноменологічний метод, то можна сказати, що сором — це щось на зразок вибуху навпаки, або всередину, який паралізує і змушує завмерти. Сором поєднується з бажанням сховатися, «провалитися крізь землю». Феноменологія сорому містить в собі також спокусу відмовитися від власної ідентичності, де сором — це зустрічна тенденція між «бути з» людьми і «бути поза» людьми [цит.].

Американський філософ Дж. Д. Веллеман стверджує, що сором виникає тоді, коли ми переходимо межу між публічним і приватним. Як вважає Веллеман, скуштувавши плід з дерева пізнання, Адам і Єва засоромилися не так сексуальності, скільки того, що порушена їх приватність, і те, що вони хотіли б приховати, раптом стало публічним. Філософ міркує:

«Що трапиться, якщо одного разу ми прокинемося в світі, де зовсім немає сорому?» [цит.].

Судячи з усього, у цьому випадку, ми опинимося в біблійному раю — і це не так вже й погано!


Ілюстрація: фрагмент “Адам і Єва” Мазаччо (1426-1427; джерело).

Андрій КУЛИК, аспірант Іституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України, модератор «ПолітКом»

Джерело: Koine

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь