додому ПОЛІТИКА Ерік Белоу. Україна – не Афганістан (частина 2) 

Ерік Белоу. Україна – не Афганістан (частина 2) 

267

Продовження матеріалу Еріка Белоу з порівнянням ситуацій в Україні та Афганістані…

У попередній серії ми взялися до розгляду недоречності порівняння тренувальних місій НАТО у Афганістані та Україні, а також обговорили причини гучного провалу тренувальної місії в Афганістані.

У цій частині серіалу ми обговоримо численні відмінності між Афганістаном та Україною, а також причини того, що місія в Україні мала значний успіх.

ШВИДКЕ ПОРІВНЯННЯ

-ads-
Взяв на Pinterest’i. [на мапі позначені райони Афганістану та мови, якими там спілкуються: дарі, пушту, туркменська, узбецька, хазара, белуджійська, брагуї, мова аймаків тощо – перекл.]

Мова та ідентичність: перше порівняння видається цілком очевидним, але воно, певно, – найважливіше для розуміння причин провалів Афганістану та успіхів України.

Офіційні кордони Афганістану радше обмежені кордонами інших держав, аніж визначають, де, власне, починається “Афганістан”. На цих теренах живуть родини, що утворюють племена, а племена гуртуються за етнічними та мовними традиціями. Вони говорять понад 40 різними мовами та представляють більше 40 відмінних етносів та культурних традицій на кшталт пуштунів, таджиків, хазарейців, туркменів, узбеків та казахів. Жителі Афганістану рідко ідентифікують себе саме як афганці. Якщо ви стрінете таку людину, то вона скоріш за все буде з Кабула та розмовлятиме на пушту та/або дарі (афганському стандарті перської мови).

У Афганістані поширений вислів, яким вони описують свої відносини між собою: “Я протистою моєму братові. Мій брат і я – моєму двоюрідному братові. Мій рідний та двоюрідний брати і я – чужинцям”. Словом, зазвичай більшість афганців ідентифікують себе через приналежність до роду чи племені та певних етнічних традицій. Ідентичність “афганця” є незначною та малопоширеною у повсякденні концепцією. Найближчою західною аналогією, що дає уявлення про цю ситуацію, є поліетнічне утворення колишньої Югославії.

Україна, натомість, є моноетнічною державою, а її населення переважно спілкується українською. Звісно, багато українців також говорять російською, мають друзів на росії [хіба “мали” – перекл.], може навіть родичів. Та все ж вони розуміють, що таке Україна і усвідомлюють себе українцями.

Чому це має значення? Афганська національна армія виконувала функцію сили, що додавала легітимності загальноафганській національній ідентичності. Іншою її перевагою було те, що її створили для боротьби із Талібаном. Пам’ятаєте, у першому дописі ми говорили про іще одного іноземного загарбника, який вдався до подібної спроби та мав ідентичні результати десятьма роками раніше.

Коли я був тренером у одному з кандаків (батальйонів) Афганської національної армії, то організував курс з вивчення базової піхотної тактики. Я говорив. Мій перекладач говорив. Двоє хлопців у кутку теж говорили.

Тоді я говорив знов. І мій перекладач говорив знов. І двоє хлопців у кутку говорили знов. І так повторилося втретє.

Нарешті, я спитався в перекладача, у чому справа – чому в нас лунали зайві розмови. Мене вразила його відповідь, і саме тоді на мене зійшло осяяння стосовно того, яким складним буде формування “національної” афганської армії. Мій перекладач говорив мовами дарі та пушту, і пояснив мені, що один із наших солдатів розмовляв лише урду [офіційна мова Пакистану, також широко використовується у Індії – перекл.]. Тож його приятель перекладав мої інструкції з мови дарі мовою урду. Ми грали у зіпсований телефон, бо інформацію перекладали з англійської на дарі/пушту, а тоді з дарі/пушту на урду. І ця проблема була поширеною в усій армії.

Напис на зображенні: “ви читаєте історію однієї групи про те, що хотіла робити інша група. Сподіваюся, у школі ми не гратимемо у зіпсований телефон.”

В тренерів, що працювали в Україні, такої проблеми не було. Їм було достатньо, щоб учасники навчань розмовляли українською та може іноді російською.

Освіта: На момент початку Афганської війни, рівень грамотності в Афганістані складав 35%. В Україні, натомість, цей показник дорівнює 99,7%.

Якщо ви пригадуєте, в першій частині я переповідав, як американський підрядник перекладав військові довідники США мовами дарі та пушту. З урахуванням додаткових проблем, спричинених тим, що місцеві говорять сорока різними мовами, та низьким рівнем грамотності, вам не треба довго пояснювати, що було не так із цим підходом.

Афганці – кмітливі люди. Тобі треба бути зібраним, аби вижити у ландшафтах, подібних до поверхні місяця. Однак, освіта, що тісно пов’язана із показниками грамотності, має безпосередній вплив на дуже важливу складову військових навичок: здатність до навчання.

Чому це має значення? Навчання у структурованому середовищі є умовним поведінковим патерном. Набуття знань у структурованому середовищі – це навичка. Тренерів АНА спіткала така проблема: попри те, що афганським солдатам викладали певні навички та бойові завдання, часто вони все-одно поверталися до старих звичок та поведінкових патернів. І ох, як непросто тренувати армію, у якій всі роблять що заманеться.

Звісно, це лише мій здогад, проте підозрюю, що тренери НАТО, що працювали в Україні, таких проблем не мали.

Військові традиції: Врешті-решт, афганському суспільству здебільшого притаманні війни, які ведуть окремі воїни. Україна має давні військові традиції, що спираються на централізовані військові формування: в українців воювали навчені солдати. Для людей далеких від воєнної справи це може здатися незначною відмінністю, ба більше, багато армій, включно із армією США, мають тенденцію до ототожнення концепцій воїна та солдата.

Пропоную вашій увазі кілька (не беззаперечних) загальних фактів про воїнів та солдатів, які може допоможуть вам зрозуміти, що я маю на увазі.

Воїн – це окрема особа, яка навчалася воювати від дитинства та користується з цього вміння для досягнення успіху на полі бою. Люблю розповідати кентам, що “у США татусі навчають синів кидати бейсбольний м’яч, а в Афганістані батьки навчають синів стріляти з мінометів, щоб нищити загарбників”. Афганська традиція ведення бою дуже споріднена із родом, кланом та племенем.

Солдат, натомість, є особою, яку навчили працювати у складі підрозділу. У прямому зіткненні солдат навряд здолає воїна. Однак, підрозділи створюються таким чином, щоб їхня сукупна сила перевищувала суму особистих можливостей кожного солдата окремо. Історія демонструє нам, що підрозділ солдатів – сильніший за групу воїнів. (Римські легіони, що воювали із воїнами-галлами, є чудовим прикладом протистояння військових формувань групам воїнів).

Чому це має значення? Усе просто: тренувальна місія в Афганістані мусила будувати армію з нуля у суспільстві воїнів, що не мають національної ідентичності та спільної мови, й не звикли до навчання у структурованих середовищах.

Україна має устатковану армію та освічене населення, здатне до навчання і спільного виконання бойових завдань. Іншими словами, на момент залучення НАТО до вдосконалення своєї армії, Україна мала, порівняно із Афганістаном, фору десь у 500 років.

ПАРТНЕРСТВО НАТО ТА УКРАЇНИ

Генерал-лейтенант у відставці, Марк Гертлінг, опублікував неймовірну статтю про порівняння російської та української армій. У статті він детально розповідає про численні реформи, що впроваджувалися в українській армії та набрали несамовитих темпів після 2014 р.

Чи не найголовнішою реформою було створення професійного сержантського корпусу та передача повноважень з управління боєм на рівень малих підрозділів. Цікаво, що ця концепція афганцям давалася без надмірних зусиль, бо вони мали тенденцію до виокремлення сильних формальних та неформальних лідерів (тобто, справних воїнів) на тактичному рівні.

Після установлення сержантського корпусу, українці вже мали основу для впровадження інших реформ, зосереджених на веденні загальновійськових операцій [із застосуванням різних видів озброєння – перекл.]. АНА вдалося розвинути ці навички, до певної міри, однак під час реалізації загальновійськових операцій вона завжди покладалася на сили НАТО та підрядників, що фондувалися альянсом. 

В українській армії ці реформи підтримувалися українськими організаціями та інфраструктурою. Не забувайте, що у перші кілька тижнів від початку війни українці воювали із тією зброєю, яку вони мали. Може вони й залежать від НАТО щодо заміни озброєння, однак вони аж ніяк не мають – і ніколи не мали – проблем через те, що хтось з альянсу має керувати їхнім озброєнням.

ВИСНОВКИ

Сподіваюся, ця серія статей трохи роз’яснила вам, чому порівняння результатів тренувальних місій у Афганістані та Україні є марною справою. Варто підкреслити, що для того, щоб зрозуміти, чому одна тренувальна місія стає “успішною”, а друга – ні, треба мати уявлення про культуру та суспільство, що стоять за армією, яку тренують. 

Маючи досвід Афганістану, НАТО збагнуло, що речі, які добре працюють у одній країні (доктрина США, структура військ та засоби ведення бойових дій), зовсім не обов’язково будуть так само ефективними у іншій країні. Тож з якого дива їм було очікувати, що в Україні вони побачать протилежне?

Насправді ж, умови для успішного тренування та трансформації української армії завжди мали значно більше спільного із навчанням та перетворенням інших країн колишнього Східного блоку/Варшавського договору. Більше половини країн-членів НАТО раніше входили до складу СРСР або були у його сфері впливу. Тож, для моделювання успішності реформування ЗСУ не варто відштовхуватися від потуг НАТО щодо створення та навчання афганської армії. Для розрахунку успішності зусиль НАТО в Україні слід брати до розгляду досвід НАТО щодо інтеграції у свою структуру колишніх країн Варшавського договору. (І отут вже путіну має стати до дідька лячно.)

Оригінал статті

Про автора: Ерік Белоу – військовий аналітик. Випускник Військової академії США, вивчав оперативний і системний аналіз. Протягом 9 років служив на різних офіцерських посадах у сухопутних військах.

Переклад: Антон Шигімага

Редакція: Ростислав Семків

Джерело тут

попередня стаття82 дні і 8 років ми вчимося бути дорослими 
наступна статтяГЕРОЇ АПОКАЛІПСИСУ 

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я