додому Стратегія ЕКОЛОГІЧНІ ЗОШИТИ КАРЛА МАРКСА

ЕКОЛОГІЧНІ ЗОШИТИ КАРЛА МАРКСА

88

Карла Маркса давно критикують за його так званий екологічний “прометеїзм” – крайню прихильність індустріалізму, незалежному від природних меж. Цю точку зору, підтриману навіть низкою марксистів, таких як Тед Бентон (Ted Benton) і Міхаель Леві (Michael Löwy), стає дедалі важче сприйняти після серії копітких досліджень екологічних аспектів думки Маркса, що дають поживу для роздумів, які докладно викладені в журналі Monthly Review та інших виданнях. 

Дискусія про прометеїзм – це не просто філологічне, а суто практичне питання, оскільки капіталізм стикається з екологічними кризами глобального масштабу, не маючи конкретних рішень. Будь-які подібні рішення, ймовірно, будуть виходити від різних екологічних рухів, що виникають у всьому світі, деякі з них явно ставлять під сумнів капіталістичний спосіб виробництва. Тому зараз як ніколи перевідкриття марксової екології  має величезне значення для розвитку нових форм лівої стратегії та боротьби проти глобального капіталізму.

Проте серед лівих навряд чи існує єдність думок щодо того, якою мірою критика Маркса може забезпечити теоретичну основу для цієї нової екологічної боротьби. “Екосоціалісти першої стадії” за класифікацією Джона Белламі Фостера (John Bellamy Foster), такі як Андре Горц (André Gorz), Джеймс О’Коннор (James O’Connor) і Ален Ліпіц (Alain Lipietz), певною мірою визнають внесок Маркса в розробку екологічних питань, але водночас стверджують, що його аналіз, зроблений у XIX столітті, надто неповний і застарілий, щоб мати реальну актуальність сьогодні. Натомість “екосоціалісти другої стадії”, такі як сам Фостер і Пол Баркетт (Paul Burkett), наголошують на сучасному методологічному значенні екологічної критики капіталізму Марксом, що ґрунтується на його теоріях цінності та уречевлення (Burkett, 2014).

У цій статті буде використано інший підхід, на основі якого ми розглянемо природничо-наукові рукописи Маркса, особливо його записники 1868 р., що будуть уперше опубліковані в новому виданні Marx-Engels-Gesamtausgabe (MEGA) (1). 

Як слушно підкреслюють Фостер і Баркетт, записники Маркса дають нам змогу ясно побачити його інтереси й турботи до й після публікації першого тому “Капіталу” 1867 р., а також напрями, в яких він міг би розвиватися завдяки своїм інтенсивним дослідженням у таких дисциплінах, як біологія, хімія, геологія та мінералогія, більшість з яких він не зміг повністю інтеґрувати до “Капіталу” (Foster, Burkett, 2008).

Хоча грандіозний проект “Капіталу” так і залишився незавершеним, в останні п’ятнадцять років свого життя Маркс заповнив величезну кількість блокнотів фрагментами і виписками. Фактично до цього періоду належить третина його записників, і майже половина з них присвячена природничим наукам. Інтенсивність і розмах наукових досліджень Маркса вражають. Таким чином, просто неправильно робити висновок, як це роблять деякі критики, що потужні екологічні аргументи Маркса в “Капіталі” та інших працях були лише другорядними, ігноруючи масу протилежних свідоцтв, які можна знайти в його пізніх природничих дослідженнях.

Поглянувши на записники після 1868 р., можна відразу помітити швидке розширення екологічних інтересів Маркса. Я стверджуватиму, що марксова критика політичної економії, якби її було завершено, зробила б набагато сильніший акцент на порушенні “метаболічної взаємодії” (нім. stoffwechsel) між людством і природою як фундаментальній суперечності всередині капіталізму. 

Крім того, поглиблення екологічних інтересів Маркса ускладнює критику Лібіхом сучасної “грабіжницької системи”, яку я розгляну далі. Центральне місце екології в пізніх працях Маркса тривалий час залишалося важковиразним, тому що він так і не зміг завершити свій magnum opus. Нещодавно опубліковані зошити обіцяють допомогти нам зрозуміти ці приховані, але життєво важливі аспекти життєвого проекту Маркса.

МАРКС І ЛІБІХ У РІЗНИХ ВИДАННЯХ “КАПІТАЛУ”

До теперішнього часу добре відомо, що критика Марксом ірраціональності сучасного сільського господарства в “Капіталі” глибоко обґрунтована “Агрохімією” Юстуса фон Лібіга (Justus von Liebig) і “Записками про Північну Америку” Джеймса Ф. У. Джонстона (James F. W. Johnston), в яких стверджується нехтування природними законами ґрунтів, які неминуче призводять до виснаження (Foster, 2000; Saito, 2014). Після ретельного вивчення цих книг у 1865-1866 рр. Маркс включив основні ідеї Лібіха в перший том “Капіталу”. У розділі “Сучасна промисловість і сільське господарство” Маркс писав, що “капіталістичне виробництво, постійно збільшуючи перевагу міського населення, яке це виробництво накопичує у великих центрах, нагромаджує тим самим, з одного боку, історичну силу руху суспільства вперед, а з другого – перешкоджає обміну речовин між людиною та землею, тобто поверненню ґрунту його складових частин, використаних людиною у формі засобів харчування та одягу, тобто порушує вічну природну умову постійної родючості ґрунту. Тим самим воно руйнує одночасно фізичне здоров’я міських робітників і духовне життя сільських робітників” (2).

Цей відомий уривок став наріжним каменем недавніх досліджень “метаболічного розлому”/”метаболічного розриву” (Foster et al., 2010). У примітці до цього розділу Маркс відкрито визнає свій борг перед сьомим виданням “Агрохімії” Лібіха, опублікованим у 1862 р.: “З’ясування негативного боку сучасного землеробства, з погляду природознавства, являє собою одну з безсмертних заслуг Лібіха” (3). Такі зауваження є причиною того, що підхід, який займається дослідженням метаболічного розлому, зосередився на критиці Лібіхом сучасного сільського господарства як інтелектуальному джерелі екологічної критики капіталізму Марксом.

Однак навряд чи відомо, що в першому німецькому виданні “Капіталу” 1867 р., яке, на жаль, недоступне англійською мовою, Маркс заявив, що “стислі коментарі Лібіха з історії сільського господарства, хоча й не позбавлені грубих помилок, але містять більше проблисків осяяння, ніж усі праці сучасних політекономів разом узяті [mehr Lichtblicke als die Schriften sämmtlicher modernen politischen Oekonomen zusammengenommen]” (4). Уважний читач може одразу помітити різницю між цією версією та пізнішими виданнями, хоча на це лише нещодавно вказав німецький ректор MEGA Карл-Еріх Волльграф (Carl-Erich Vollgraf) (5). Маркс змінив це речення у другому виданні “Капіталу”, опублікованому в 1872-1873 рр. Отже, ми зазвичай читаємо тільки: “Його короткі коментарі…, хоча й не позбавлені грубих помилок, містять проблиски осяяння” (Marx, 1976, p. 638). Маркс вилучив твердження, що Лібіх був більш проникливим, “ніж усі сучасні політекономи разом узяті”. Чому ж Маркс пом’якшив своє схвалення внеску Лібіха в класичну політичну економію?

Можна було б заперечити, що цей виняток є лише тривіальною зміною, покликаною прояснити первісний внесок Лібіха в агрохімію і відокремити його від політичної економії, де великий хімік припустився деяких “грубих помилок”. Крім того, Маркс, як показують ці сторінки, з більшим ентузіазмом ставився до розуміння проблеми ґрунту одним конкретним політекономом, а саме Джеймсом Андерсоном (James Anderson), який, на відміну від інших класичних політекономів, розглядав проблеми руйнування ґрунту. Це було визнання Лібіхом “деструктивного боку сучасного сільського господарства”, яке Маркс охарактеризував як “одну з безсмертних заслуг Лібіха”. Отже, у зв’язку з дослідженнями Дж. Андерсона Маркс міг подумати, що його висловлювання в першому виданні “Капіталу” було дещо перебільшеним.

Проте слід також зазначити, що агрохімію Лібіха активно обговорювала низка політекономів на той час саме через його передбачуваний внесок у політичну економію, особливо теорію земельної ренти і теорію народонаселення (6). 

Наприклад, німецький економіст Вільгельм Рошер (Wilhelm Roscher) визнав актуальність теорії мінералів Лібіха для політичної економії ще до Маркса та додав деякі уривки й примітки, присвячені Лібіху, до свого четвертого видання книжки “Національна економіка сільського господарства та суміжні галузі природного виробництва [Nationalökonomie des Ackerbaues und der verwandten Urproductionen]” (1865), аби інтегрувати нові сільськогосподарські відкриття Лібіха у свою власну систему політичної економії. Примітно, що Рошер хвалить Лібіха аналогічними словами: “Навіть якщо багато історичних тверджень Лібіха вельми спірні… навіть якщо він упускає деякі важливі факти національної економіки, ім’я цього великого натураліста завжди займатиме почесне місце, яке можна порівняти з ім’ям Олександра Гумбольдта в історії народного господарства” (Roscher, 1865, p. 66). Насправді досить імовірно, що книга Рошера спонукала Маркса перечитати “Агрохімію” Лібіха в 1865-1866 рр. Схожі міркування обох авторів відображають широко поширену на той час думку про агрохімію Лібіха.

Понад те, розумно припустити, що Маркс у першому виданні “Капіталу” навмисно порівнював Лібіха з політичними економістами, які постулювали трансісторичний і лінійний розвиток сільського господарства, чи то від більш продуктивних до менш продуктивних ґрунтів (Мальтус, Рікардо і Дж. С. Мілль), чи то від менш продуктивних до більш продуктивних (Кері, а потім Дюрінг). Критика Лібіхом “грабіжницької системи” обробітку натомість засуджує якраз сучасну форму сільського господарства і його продуктивність, що знижується внаслідок нераціонального і руйнівного використання ґрунту. Інакше кажучи, історизація сучасного сільського господарства Лібіхом дає Марксу корисну природничо-наукову основу для відмови від абстрактних і лінійних трактувань сільськогосподарського розвитку.

Однак, як ми бачили раніше, Маркс дещо релятивізує внесок Лібіха в політичну економію між 1867 і 1872-1873 рр. Можливо, Маркс сумнівався в хімії Лібіха так само, як і в його економічній теорії? У цьому контексті уважне вивчення листів і записників Маркса допомагає нам зрозуміти ширші цілі та методи його досліджень після 1868 р.

ДЕБАТИ З АГРОХІМІЇ ЛІБІХА

Дивлячись на листи і записники того періоду, видається більш імовірним, що зміна, яка стосується внеску Лібіха, у другому виданні “Капіталу” була чимось більшим, ніж просте виправлення. Маркс був добре обізнаний про палкі суперечки навколо “Агрохімії” Лібіха, тому після публікації першого тому “Капіталу” він визнав за необхідне перевірити обґрунтованість його теорії. У листі до Енгельса від 3 січня 1868 р. Маркс попросив його порадитися з давнім другом і хіміком Карлом Шорлеммером (Carl Schorlemmer): “Я хотів би дізнатися у Шорлеммера, яка найостанніша і найкраща книга (німецькою мовою) з агрохімії. Крім того, який нинішній стан суперечки між людьми, які використовують мінеральні добрива, і людьми, які використовують азотні добрива? (Відтоді, як я востаннє вивчав цю тему, у Німеччині з’явилося багато нового). Чи знає він що-небудь про останніх німців, які писали проти теорії виснаження ґрунту Лібіха? Чи знає він про алювіальну теорію мюнхенського агронома Фрааса (професора Мюнхенського університету)? Для розділу про земельну ренту я маю бути обізнаним про останній стан питання, принаймні в деякій мірі” (Marx, 1987, p. 507-508).

Зауваження Маркса в цьому листі ясно вказують на його намір на початку 1868 р. вивчати книги із сільського господарства. Він не просто шукає новітню літературу із сільського господарства загалом, але приділяє особливу увагу дискусіям і критиці сільськогосподарської хімії Лібіха. Важливо зазначити, що в рукописі третього тому “Капіталу” Маркс нехарактерно вказує на важливість аналізу Лібіха, водночас наголошуючи на тому, що його має бути доповнено в майбутньому. Тобто це було частиною дискусії, яку він продовжував досліджувати – і в таких базових царинах, як “зниження продуктивності ґрунту”, пов’язаних з обговоренням норми прибутку, що падає.

Лібіх, якого часто називають “батьком органічної хімії”, переконливо довів, що для здорового росту рослин необхідні як органічні, так і неорганічні речовини, як-от азот, фосфорна кислота і калій. Він стверджував, всупереч панівним теоріям, заснованим на гумусі (органічному компоненті ґрунту, що складається з розкладених рослинних і тваринних речовин) або азоті, що всі потрібні речовини мають бути забезпечені в більшому обсязі, ніж “мінімальна кількість”, – положення, відоме як “закон мінімуму” Лібіха (Brock, 1997). Хоча розуміння Лібіхом ролі неорганічних речовин залишається актуальним і сьогодні, дві тези, що випливають із нього, – теорії мінерального удобрення і виснаження ґрунту – негайно викликали полеміку.

За словами Лібіха, кількість неорганічних речовин у ґрунтах залишається обмеженою без постійного поповнення. Тому необхідно регулярно повертати в ґрунт ті неорганічні речовини, які ввібрали рослини, якщо ми хочемо вирощувати стійкі культури. (Вони можуть бути повернуті або в неорганічних, або в органічних формах, які перетворені (мінералізовані) в неорганічні форми). Лібіх називає цю необхідність “законом заміщення” і вважає, що повне заміщення неорганічних речовин є основоположним принципом сталого сільського господарства. Оскільки природа сама по собі не могла забезпечити достатню кількість неорганічного матеріалу при щорічному видаленні такої великої кількості поживних речовин, Лібіх виступав за використання хімічних мінеральних добрив. Він стверджував, що не тільки теорія гумусу з “Принципів практичного ведення сільського господарства” Альбрехта Даніеля Теєра (Albrecht Daniel Thaer), а й азотна теорія Джона Беннета Лоуса (John Bennett Lawes) та Джозефа Генрі Ґілберта (Joseph Henry Gilber) мають серйозні недоліки, оскільки вони не звертають уваги на обмежену кількість доступних неорганічних речовин у ґрунті.

Ґрунтуючись на своїй теорії, Лібіх попередив, що порушення закону заміщення і подальше виснаження ґрунту загрожують усій європейській цивілізації. Згідно з Лібіхом, сучасна індустріалізація створила новий поділ праці між містом і селом, тож продукти, споживані робітничим класом у великих містах, більше не повертаються і не відновлюють первинні ґрунти, а натомість випливають у річку через водні туалети без будь-якого подальшого використання. Крім того, за рахунок коммодифікації (комерціалізації) сільськогосподарської продукції та добрив (кісток і соломи) мета сільського господарства розходиться зі стійкістю і стає просто максимізацією прибутку, вичавлюючи поживні речовини з ґрунту в сільськогосподарські культури в найкоротші терміни. 

Стурбований цими фактами, Лібіх засудив сучасне сільське господарство як “грабіжницьку систему” і попередив, що порушення природної метаболічної взаємодії зрештою призведе до занепаду цивілізації. Відійшовши від своєї доволі оптимістичної віри початку й середини 1850-х рр. у хімічні добрива як панацею, Лібіх у виданні “Агрохімії” 1862 р., особливо в його новому введенні, набагато яскравіше підкреслив деструктивні аспекти сучасного сільського господарства.

Коли в 1862 р. Лібіх посилив свою критику цієї грабіжницької системи і скоригував свій колишній оптимізм, Маркс, зі зрозумілих причин, відчув необхідність переглянути дебати про родючість ґрунту з нової точки зору. Водночас критика Лібіхом грабіжницької системи і виснаження ґрунту викликала низку нових суперечок серед учених і агрономів. Лист Маркса Енгельсу ясно дає зрозуміти, що навіть після публікації першого тому “Капіталу” він спробував перевірити обґрунтованість теорії Лібіха з більш критичного погляду.

Примітно, що до цих дебатів долучилися й інші політекономісти, крім Маркса і Рошера. За словами Фостера, Генрі Чарльз Кері (Henry Charles Carey) уже згадував про марнотратне сільськогосподарське виробництво у Сполучених Штатах і стверджував, що безвідповідальний “грабіж із землі” являє собою серйозний “злочин” проти майбутніх поколінь (Foster, 2000, p. 153). Лібіх також цікавився Кері і багато цитував його роботи, але Маркс, можливо, не зовсім ясно розумів їхні стосунки, коли читав “Агрохімію” в 1865-1866 рр. 

Маркс листувався з Кері, який надіслав йому свою книгу про рабство, де містилися деякі його міркування про виснаження ґрунту, також Маркс вивчав економічні праці Кері (Perelman, 2002). Однак роль Кері в загальній дискусії про ґрунт, імовірно, стала очевиднішою, коли Маркс зіткнувся з працею Євгенія Дюрінга (Eugen Dühring). Маркс почав вивчати книжки Дюрінга в січні 1868 р., після того як Луї Кугельманн (Louis Kugelmann) надіслав йому дюрингівську рецензію на “Капітал” – першу рецензію на книгу, опубліковану в грудні 1867 р.

Дюрінг, викладач Берлінського університету, був затятим прихильником економічної системи Кері. Він також інтегрував теорію Лібіха у свій економічний аналіз як подальше підтвердження пропозиції Кері щодо створення автаркічних міст-громад, у яких виробники і споживачі живуть у гармонії, не витрачаючи даремно поживних речовин рослин і, отже, не виснажуючи ґрунту. Дюрінг вважав, що теорія виснаження ґрунту Лібіха “спирається на систему Керрі” і стверджував, що “виснаження ґрунту, яке, наприклад, уже стало вельми небезпечним для Північної Америки, буде… зупинено в довгостроковій перспективі тільки завдяки комерційній політиці, заснованій на захисті та вихованні домашньої праці. Гармонійний розвиток різних можливостей однієї нації… сприяє природній циркуляції матерії (нім. kreislauf der stoffe) і уможливлює повернення поживних речовин рослин у ґрунт, з якого вони були взяті” (Dühring, 1865, p. xiii).

У рукописі третього тому “Капіталу” Маркс уявляв майбутнє суспільство за межами антагонізму між містом і селом, у якому “пов’язані виробники раціонально регулюють свій метаболічний обмін із природою”. Він, мабуть, був здивований, дізнавшись, що Дюрінг аналогічно вимагав як “єдиний контрзахід” проти марнотратного виробництва “свідоме регулювання матеріального розподілу” шляхом подолання поділу між містом і селом (Dühring, 1866, p. 230). Іншими словами, твердження Маркса поряд із роздумами Дюрінга відображає популярну на той час тенденцію “школи Лібіха”.

У наступні роки погляд Маркса на Дюрінга став критичнішим, оскільки Дюрінг почав просувати свою власну систему як єдино вірну основу соціал-демократії. Це, ймовірно, посилило підозри Маркса щодо дюрінгівської інтерпретації виснаження ґрунту та її прихильників, навіть якщо він продовжував визнавати корисність теорії Лібіха. У всякому разі, на початку 1868 р. дискурсивна констеляція (7) вже спонукала Маркса вивчати книжки “проти теорії виснаження ґрунту Лібіха”.

МАЛЬТУЗІАНСТВО ЛІБІХА?

Маркс був особливо стурбований тим, що застереження Лібіха про виснаження ґрунту містили натяк на мальтузіанство. Вони реабілітували, якщо скористатися висловом Дюрінга, “привид Мальтуса”, оскільки Лібіх, здавалося, представив нову “наукову” версію старих мальтузіанських тем про нестачу харчових продуктів і перенаселення (Dühring, 1865, p. 67; Arnd, 1864). Як зазначалося вище, загальний тон аргументації Лібіха змістився з оптимізму 1840-х – середини 1850-х рр. на доволі песимістичний наприкінці 1850-х і 1860-х рр. 

Різко критикуючи британське промислове сільське господарство, він напророкував європейському суспільству темне майбутнє, сповнене війн і голоду, якщо “закон заміщення” й надалі ігноруватимуть: “За кілька років запаси гуано буде вичерпано, і тоді не потрібно буде ні наукових, ні, так би мовити, теоретичних суперечок, щоб довести закон природи, який вимагає від людини піклування про збереження умов життя… Для свого самозбереження народи будуть змушені вбивати і знищувати один одного в нескінченних війнах, щоб відновити рівновагу, і, не дай Боже, якщо два роки голоду, такі як у 1816-1817 рр., знову змінять один одного, ті, хто виживе, побачать сотні тисяч загиблих на вулицях” (Liebig, 1862, p. 125).

Новий песимізм Лібіха абсолютно чітко проявляється в цьому уривку. Хоча його погляд на сучасне сільське господарство як на “грабіжницьку систему” демонструє його перевагу над широко поширеним неісторичним “законом спадної віддачі” Мальтуса і Рікардо, його висновок залишає його ставлення до мальтузіанських ідей неоднозначним. 

Справді, Маркса особливо турбували посилання Лібіха на теорію Рікардо. Фактично Лібіх особисто знав Джона Стюарта Мілля (John Stuart Mill) і, можливо, перебував під безпосереднім впливом останнього. Однак за іронією долі, як вказує Маркс, теорія ренти Рікардо виникла не в Рікардо і навіть не в Мальтуса, і вже точно не в Джона Стюарта Мілля, як помилково вважає Лібіх, а в Джеймса Андерсона, який дав їй історичне підґрунтя у феномені деградації ґрунту. Що турбувало Маркса, то це частий зв’язок у його дні Лібіха з Мальтусом і Рікардо, який представляє логіку, протилежну власному аналізу Маркса, і яка, на відміну від Мальтуса і Рікардо, підкреслювала історичний характер ґрунтової проблеми (див.: Foster, 2000, pp. 142-147).

Питання про мальтузіанство Лібіха може здатися загадковою деталлю в ширшій дискусії щодо виснаження ґрунту, але це одна з основних причин, чому його “Агрохімія” стала такою популярною в 1862 р. (8). Для Дюрінга це мальтузіанство не було такою проблемою, бо він вважав, що економічна система Кері вже розвіяла “примару Мальтуса”, показуючи, що розвиток суспільства уможливив культивувати більш якісні ґрунти (Dühring, 1865, p. 67). Звісно, Маркс навряд чи міг прийняти це наївне припущення, оскільки він писав Енгельсу в листопаді 1869 р.: “Кері ігнорує навіть найвідоміші факти” (Marx, 1988, p. 384).

Отже, у 1868 р. Маркс почав читати роботи авторів, які більш критично ставилися до “Агрохімії” Лібіха. Він уже був знайомий з аргументами, подібними до аргументів Рошера, згідно з якими грабіжницьку систему слід критикувати з погляду “природознавства”, але її можна виправдати з “економічного” погляду, бо вона більш прибуткова (Roscher, 1865, p. 65). 

За словами Рошера, потрібно було зупинити грабіж тільки тоді, коли відновлювати первісну родючість ґрунту стало б занадто дорого, але про це подбають ринкові ціни. Приймаючи аргументи Рошера, німецький філософ Фрідріх Альберт Ланге (Friedrich Albert Lange) виступив проти сприйняття Дюрінґом Лібіха та Кері в його “Поглядах на соціальне питання Дж. С. Мілля [J. St. Mills Ansichten über die soziale Frage]”, оприлюднених 1866 р. Маркс прочитав книжку Ланге на початку 1868 р., і невипадково його зошит присвячений четвертому розділу, де Ланге обговорює проблеми теорії ренти та виснаження ґрунту.

Зокрема, Маркс відзначив (9) зауваження Ланге про те, що Кері та Дюрінг засуджували “торгівлю” з Англією як причину всіх зол і розглядали “протекціоністський тариф” як остаточну “панацею”, не беручи до уваги, що “промисловість” має “тенденцію до централізації”, яка створює не лише розподіл міста і села, а й економічну нерівність (Lange, 1866, p. 197). Як і Рошер, Ланге стверджував, що “незважаючи на природничо-наукову правильність теорії Лібіха”, культивування грабежу може бути виправдане з “національно-економічного” погляду (Lange, 1866, p. 203).

Схожі ідеї можна знайти в роботах німецького економіста Юліуса Ау (Julius Au). У Маркса був примірник праці Ау “Допоміжні добрива та їхнє значення для національної та приватної економіки [Hilfsdüngermittel in ihrer volks- und privatwirtschaftlichen Bedeutung]” (1869), де на полях він залишив примітки та коментарі (Marx, 1999, p. 42). Визнаючи наукову цінність теорії мінералів Лібіха, Ау сумнівався, що теорію виснаження ґрунту можна розглядати як “абсолютний” закон природи. Навпаки, як стверджував Ау, це була “відносна” теорія, що не має великого значення для економіки Росії, Польщі або Малої Азії, оскільки в цих областях сільське господарство могло підтримуватися, імовірно, за рахунок екстенсивного розвитку, без дотримання “закону заміщення” (Au, 1869, p. 179).

Однак Ау, схоже, забув, що головною турботою Лібіха були країни Західної Європи. Понад те, він зрештою некритично сприйняв механізми регулювання цін на ринку, які він, як і Рошер, очікував, мали б перешкоджати надмірній експлуатації ґрунтової енергії, оскільки вона просто перестала б бути прибутковою. Що лишилося від теорії Лібіха для Ланге та Ау, то це простий факт, що ґрунт не можна поліпшувати нескінченно. Зрештою, вони були неомальтузіанськими прихильниками теорії перенаселення і закону спадної віддачі.

Реагуючи на все це, Маркс пише коментар: “Ідіот! [Asinus!]”. І ставить багато недовірливих знаків питання у своєму примірнику книги Ау (Marx, 1999, p. 42). Його оцінка книг Ланге настільки ж ворожа, оскільки він іронічно коментує мальтузіанське пояснення історії Ланге у своєму листі до Кугельманна від 27 липня 1870 р. (Marx, 1988, p. 527). Крім того, можна з упевненістю припустити, що Маркса не приваблювала ідея реалізувати стале сільське господарство за рахунок коливань ринкових цін. Оскільки Маркс також не міг підтримати Кері та Дюрінга, він взявся інтенсивніше вивчати проблему виснаження ґрунту, щоб сформулювати витончену критику сучасної грабіжницької системи.

Отже, резюмуємо. Маркс спершу думав, що опис Лібіхом руйнівних наслідків сучасного сільського господарства можна використати як потужний аргумент проти абстрактного закону спадної віддачі Рікардо і Мальтуса, але почав піддавати сумніву теорію Лібіха після 1868 р., коли дебати про виснаження ґрунту дедалі більше набували мальтузіанського тону. Тому Маркс відступив від свого дещо некритичного і перебільшеного твердження, що аналіз Лібіха “містить більше проблисків осяяння, ніж усі праці сучасних політекономів разом узяті”, у рамках підготовки до ширшого дослідження проблеми, яке він вочевидь мав намір здійснити для другого і третього томів “Капіталу”.

ТЕОРІЯ МЕТАБОЛІЧНОЇ ВЗАЄМОДІЇ МАРКСА І ФРААСА

Якщо мальтузіанські тенденції Лібіха становили негативну причину зміни Марксом речення про Лібіха у другому виданні “Капіталу”, то була й більш позитивна причина: Маркс зіткнувся з низкою авторів, які стали настільки ж важливими, як Лібіх, у його екологічній критиці політичної економії. Карл Фраас (Carl Fraas) був одним із них. В одному з листів у січні 1868 р. Маркс запитує Шорлеммера про Фрааса, німецького агронома і професора Мюнхенського університету. Хоча Шорлеммер не зміг надати жодної конкретної інформації про “алювіальну теорію” Фрааса, Маркс, проте, почав читати кілька його книг у наступні місяці.

Ім’я Фрааса вперше з’являється в записній книжці Маркса в період із грудня 1867 р. до січня 1868 р., коли він зазначає назву його книжки 1866 р. “Аграрні кризи та їхні рішення [Die Ackerbaukrisen und ihre Heilmittel]”, полеміки проти теорії виснаження ґрунту Лібіха (10). Коли Маркс писав Енгельсу в січні 1868 р., що “відтоді, як я востаннє вивчав цю тему, у Німеччині з’явилося багато нового”, він, імовірно, мав на увазі роботу Фрааса.

Щойно книгу Фрааса опублікували, його стосунки з Лібіхом стали дуже напруженими, після того як Лібіх розкритикував наукову неуважність сільськогосподарських педагогів і практичних фермерів у Мюнхені, де Фраас викладав як професор протягом багатьох років. У відповідь Фраас захищав аграрну практику в Мюнхені і стверджував, що теорія Лібіха була переоцінена і була відступом у мальтузіанську теорію, яка ігнорувала різні історичні форми сільського господарства, що підтримували і навіть збільшували продуктивність, не спричиняючи виснаження ґрунту. 

Згідно з Фраасом, песимізм Лібіха походив від його мовчазного припущення, що люди повинні мати можливість повертати неорганічні речовини, і тому ґрунт потребував – якщо поділ між містом і селом не буде усунуто – введення штучних добрив, що, однак, не могло не спричинити виснаження ґрунту, виявилося б занадто дорогим. Фраас, навпаки, пропонує більш доступний метод підтримки родючості ґрунту, використовуючи силу самої природи, як це представлено в його “алювіальній теорії” (Fraas, 1866, p. 151).

За визначенням Чарльза Лайєля (Charles Lyell), алювій (намив, відкладення) – це “земля, пісок, гравій, каміння та інші переносні речовини, що були змиті та викинуті річками, повенями або іншими причинами на землю, яка не була постійно занурена у води озер або морів” (Lyell, 1832, p. 61). Алювіальні (намивні) матеріали містять велику кількість мінеральних речовин, життєво важливих для росту рослин. Отже, ґрунти, що утворилися внаслідок регулярного осадження таких матеріалів, зазвичай поблизу річок у долинах, рік за роком дають багаті врожаї без добрив, як на піщаних обмілинах Дунаю, у дельтах Нілу чи По або на язиках суші Міссісіпі.

Омолоджувальні відкладення в паводкових водах утворюються в результаті ерозії вище по вододілу. Отже, багатство алювіальних ґрунтів є результатом збіднення ґрунтів верхньої течії річки, найімовірніше, зі схилів пагорбів і гір. Надихнувшись цими прикладами в природі, Фраас пропонує створити “штучний алювій”, регулюючи річкову воду шляхом будівництва тимчасових гребель над сільськогосподарськими полями, дешево і майже вічно забезпечуючи їх необхідними мінералами. Записна книжка Маркса (11) підтверджує, що він ретельно вивчав аргументи Фрааса про практичні переваги алювію в сільському господарстві (Fraas, 1857, p. 17).

Однак найбільше Маркса у Фраасі цікавила, певно, не алювіальна теорія. З ентузіазмом прочитавши Фрааса, зафіксувавши різноманітні уривки у своїх записничках, Маркс пише 25 березня 1868 р. листа до Енгельса, де вихваляє книжку Фрааса “Клімат і рослинний світ у часі [Klima und Pflanzenwelt in der Zeit, eine Geschichte beider]”: “Дуже цікава книга Фрааса (1847)… як доказ того, що клімат і флора змінюються в історичні часи… Він стверджує, що під час обробітку ґрунту – залежно від його ступеня – втрачається така улюблена селянами “волога” (отже, рослини також мігрують з півдня на північ), і в підсумку відбувається формування степів. Перший ефект обробітку корисний, але в кінцевому підсумку руйнівний через вирубку лісів і т.д…. Висновок полягає в тому, що землеробство – коли воно розвивається природним шляхом і не контролюється свідомо (як буржуа він, природно, не досягає цієї точки) – залишає за собою пустелі, Персію, Месопотамію тощо, Грецію. Отже, знову несвідома соціалістична тенденція!” (Marx, 1987, p. 559).

Може здатися дивним, що Маркс навіть виявив “несвідому соціалістичну тенденцію” в книзі Фрааса, незважаючи на різку критику останнього на адресу Лібіха. У книжці “Клімат і рослинний світ у часі” докладно розповідається, як стародавні цивілізації, особливо Стародавня Греція – Фраас сім років пропрацював інспектором придворного саду та професором ботаніки в Афінському університеті – занепали після того, як нерегульоване вирубування лісів спричинило неприйнятні зміни в навколишньому середовищі. Оскільки місцеві рослини більше не могли адаптуватися до нового середовища, почалося формування степів або, в гіршому випадку, опустелювання. (Хоча інтерпретація Фрааса мала велике значення, дехто сьогодні стверджує, що відбулося не “опустелювання” як таке, а скоріше зростання кількості рослин, які потребували менше вологи, тому що більша частина опадів втрачалася у вигляді стоку, а не просочувалася в ґрунт).

У нашому контексті насамперед цікаво зазначити, що Фраас підкреслював значення “природного клімату” для росту рослин через його великий вплив на процес вивітрювання ґрунтів. Недостатньо просто проаналізувати хімічний склад ґрунту, тому що механічні та хімічні реакції в ґрунті, які мають важливе значення для процесу вивітрювання, сильно залежать від кліматичних факторів, таких як температура, вологість, атмосферні опади. Ось чому Фраас охарактеризував свою галузь і метод досліджень як “сільськогосподарську фізику” (Fraas, 1857, p. 357), що різко контрастувало з “Агрохімією” Лібіха. За словами Фрааса, в деяких районах, де кліматичні умови сприятливіші і ґрунти прилягають до річок і регулярно затоплюються водою, що містить осадові породи, можна виробляти велику кількість сільськогосподарських культур, не побоюючись виснаження ґрунту, тому що природа автоматично виконує “закон заміщення” через алювіальні відкладення. Це, звісно, може бути застосовано тільки до деяких ґрунтів у конкретних країнах.

Після прочитання книг Фрааса Маркс більше зацікавився такою “сільськогосподарською фізикою”, як він сказав Енгельсу: “Необхідно ґрунтовно вивчити всю нову і новітню літературу про землеробство. Фізична школа протистоїть хімічній” (Marx, 1987, p. 559). Тут можна побачити явний зсув в інтересах Маркса. У січні 1868 р. він здебільшого стежив за дискусіями в “хімічній школі” щодо того, які добрива ефективніші, мінеральні чи азотні. Оскільки він уже вивчав це питання в 1861 р., визнав за необхідне вивчити “деякою мірою” останні події. Однак після двох із половиною місяців інтенсивного вивчення робіт Фрааса Маркс об’єднав Лібіха і Лоуса в одну “хімічну школу” і розглядав теорію Фрааса як самостійну “фізичну” школу. Примітно, що ця класифікація відображає власне судження Фрааса, оскільки він нарікав, що і Лібіх, і Лоус висували абстрактні, однобічні аргументи щодо виснаження ґрунту, приділяючи надто багато уваги хімічному компоненту росту рослин (Fraas, 1866, p. 141). У результаті Маркс прийшов до переконання, що він “повинен” набагато ретельніше вивчати новітні досягнення в галузі сільського господарства.

Унікальність Фрааса також проявляється в його увазі до людського впливу на процес історичної зміни клімату. Справді, книга Фрааса пропонує одне з найбільш ранніх досліджень з цієї теми, яке пізніше отримало високу оцінку Джорджа Перкінса Марша (George Perkins Marsh) у книзі 1864 р. “Людина і природа” (Marsh, 2003, p. 14). Спираючись на давньогрецькі тексти, Фраас показав, як види рослин переміщалися з півдня на північ або з рівнин у гори в міру того, як місцевий клімат поступово ставав спекотнішим і сухішим. За словами Фрааса, ця зміна клімату є результатом надмірного вирубування лісів, якого вимагали стародавні цивілізації. Подібні історії про розпад стародавніх суспільств мають очевидний стосунок і до нашої сучасної ситуації.

Фраас також застерігав від надмірного використання деревини сучасною промисловістю, процес, що вже розпочався за його часів і справив величезний вплив на європейську цивілізацію. Прочитання Марксом Фрааса познайомило його з проблемою лісів Європи, що зникають, про що свідчить його записна книжка (12): “Франція має тепер не більш як одну дванадцяту своєї колишньої лісової площі, Англія має лише 4 великі ліси серед 69 лісів; в Італії й на Піренейському півострові деревостану, що був розповсюджений у минулому й на рівнині, більше не може бути знайдено навіть у горах” (Fraas, 1847, p. 7). Фраас поскаржився на те, що подальший технологічний розвиток дасть змогу рубати дерева на височинах і тільки прискорить збезлісення.

Читаючи книгу Фрааса, Маркс дійшов висновку, що між екологічною стійкістю і постійно зростаючим попитом на деревину для живлення капіталістичного виробництва існує величезне протиріччя. Розуміння Марксом порушення “метаболічної взаємодії” між людиною та природою в капіталізмі виходить за рамки проблеми виснаження ґрунту в розумінні Лібіха і поширюється на проблему збезлісення. Звичайно, як показує друге видання “Капіталу”, це не означає, що Маркс відмовився від теорії Лібіха. Навпаки, він, як і раніше, високо цінував внесок Лібіха в критику сучасного сільського господарства. Проте, коли Маркс писав про “несвідому соціалістичну тенденцію” у творчості Фрааса, стало зрозуміло, що тепер Маркс розглядав відновлення метаболізму між людиною і природою як центральний проєкт соціалізму, що має набагато більший масштаб, ніж у першому виданні першого тому “Капіталу”.

Інтерес Маркса до вирубки лісів не обмежувався читанням Фрааса. На початку 1868 р. він також прочитав “Історію минулого і теперішнього стану трудящого населення” Джона Д. Такетта (John D. Tuckett). Такетта (John D. Tuckett), відзначивши кількість важливих сторінок. На одній із тих небагатьох сторінок, які занотував Маркс (13), Таккетт стверджує: “Лінощі наших предків, мабуть, є предметом жалю, оскільки вони нехтують вирощуванням дерев, а також у багатьох випадках спричиняють руйнування лісів, не замінюючи їх достатньою мірою молодими рослинами. Ці загальні відходи, мабуть, були найбільшими незадовго до того, як було виявлено використання морського вугілля (для виплавки заліза), коли споживання для використання кувального заліза було настільки великим, що здавалося, що воно змете всю деревину та ліси в країні… Однак у наші дні плантації дерев не тільки додають корисності, а й слугують окрасою країни, створюють захисні екрани від швидких поривів вітрів… Величезна перевага посадки великого масиву дерева на голій місцевості спочатку не відчувається. Через те, що немає нічого, що могло б протистояти холодним вітрам, худоба, яка годується на них, відстає в рості, і рослинність часто має вигляд обпаленої вогнем або побитої палицею. Крім того, половина корму задовольнятиме худобу за умови забезпечення тепла і комфорту” (Tuckett, 1846, p. 402).

Ліси відіграють важливу економічну роль у сільському господарстві та тваринництві, і це, безсумнівно, цікавило Маркса в 1868 р. Хоча Маркс прямо не згадує праці Фрааса або Такетта після 1868 р., вплив їхніх ідей чітко видно в другому рукописі другого тому “Капіталу”, написаному між 1868 і 1870 роками. Маркс уже зазначав у рукописі до третього тому, що збезлісення не буде стійким за системи приватної власності, навіть якщо воно може бути більш-менш стійким за державної власності. Після 1868 р. Маркс приділяв більше уваги проблемі сучасної грабіжницької системи, яку він тепер розширив від розсадництва до вирубки лісів. У цьому ключі Маркс цитує “Керівництво з ведення сільськогосподарського бізнесу [Handbuch der landwirthschaftlichen Betriebslehre]” Фрідріха Кірхгофа (Friedrich Kirchhof) на підтримку неспівмірності між логікою капіталу і матеріальними характеристиками лісонасаджень (Kirchhof, 1852).

Він вказує, що тривалий час, необхідний для лісорозведення, накладає природну межу, змушуючи капітал намагатися максимально скоротити цикл збезлісення і відновлення зростання. У рукописі до другого тому “Капіталу” Маркс коментує уривок із книги Кірхгофа: “Розвиток культури і промисловості взагалі проявився в такому енергійному знищенні лісів, що все, що робиться ним для їхнього збереження і відновлення, здається нескінченно малим” (Marx, 2008, p. 203). Маркс, безумовно, усвідомлює небезпеку того, що це збезлісення спричинить не тільки брак деревини, а й зміну клімату, що пов’язано з більш серйозною кризою людської цивілізації.

Порівняння з творами молодого Маркса ілюструє цей драматичний розвиток його екологічної думки. У Маніфесті Комуністичної партії Маркс і Енгельс пишуть про історичні зміни, спричинені владою капіталу: “Буржуазія менш ніж за сто років свого класового панування створила більш численні й більш грандіозні продуктивні сили, ніж усі попередні покоління, разом узяті. Підкорення сил природи, машинне виробництво, застосування хімії в промисловості та землеробстві, пароплавство, залізниці, електричний телеграф, освоєння для землеробства цілих частин світу, пристосування річок для судноплавства, цілі, немов викликані з-під землі, маси населення” (14).

Міхаель Леві піддав критиці цей уривок як прояв наївного ставлення Маркса й Енгельса до модернізації та ігнорування екологічної руйнації в умовах капіталістичного розвитку: “Віддаючи данину поваги буржуазії за її безпрецедентну здатність розвивати продуктивні сили, – пише він, – Маркс і Енґельс беззастережно прославляли “підпорядкування сил природи людині” і “очищення цілих континентів для обробітку” сучасним буржуазним виробництвом” (Löwy, 1998, p. 20).

Може здатися, що тут важко спростувати трактування Леві ймовірного “прометеїзму” Маркса, хоча Фостер пропонує іншу точку зору (Foster, 2009, pp. 213-232). Однак критика Леві, навіть якщо його інтерпретація точно відображає мислення Маркса того часу, навряд чи може бути екстрапольована на весь творчий шлях Маркса, оскільки його критика капіталізму з кожним роком ставала дедалі більш екологічно орієнтованою. Як показано вище, еволюція його думки після першого тому “Капіталу” демонструє, що в останні роки життя він всерйоз цікавився проблемою збезлісення, і вельми сумнівно, що покійний Маркс вихваляв масове вирубування лісів в ім’я прогресу, не зважаючи на значне і стійке регулювання метаболічної взаємодії між людством і природою.

ПОДАЛЬШІ МОЖЛИВОСТІ ЕКОЛОГІЧНОЇ КРИТИКИ МАРКСА

Екологічні інтереси Маркса в цей період поширювалися і на тваринництво. У 1865-1866 рр. він уже читав “Сільську економіку Англії, Шотландії та Ірландії” Леонса де Лаверня (Léonce de Lavergne), у якій французький економіст-аграрник доводив перевагу англійського сільського господарства. Лавернь навів як приклад англійський селекційний процес, розроблений Робертом Бейквеллом (Robert Bakewell), з його “системою добору”, що дає змогу вівцям рости швидше і давати більше м’яса, маючи тільки кісткову масу, необхідну для виживання (Lavergne, 1855, pp. 19-20, 37-39). 

Реакція Маркса в записнику на це “поліпшення” наштовхує на роздуми: “Характеризується скоростиглістю, хворобливістю в повному обсязі, нестачею кісток, великою кількістю жиру і м’яса тощо. Усе це штучні продукти. Огидно!” (15). Подібні зауваження спростовують образ Маркса як некритичного прихильника сучасних технологічних досягнень.

З початку XIX ст. до Ірландії було завезено “нових лестерських” овець Бейквелла, де їх схрещували з місцевими вівцями, щоб отримати нову породу роскоммон, призначену для підвищення продуктивності сільського господарства Ірландії (Dohner, 2001, p. 121). Маркс цілковито усвідомлював цю штучну модифікацію регіональних екосистем з метою нагромадження капіталу і відкидав її, незважаючи на очевидне “поліпшення” продуктивності: здоров’я і благополуччя тварин були підпорядковані корисності капіталу. Таким чином, Маркс ясно дав зрозуміти в 1865 р., що такого роду “прогрес” насправді зовсім не був прогресом, тому що його можна було досягти тільки через знищення стійкої метаболічної взаємодії між людиною і природою.

Коли Маркс повернувся до теми капіталістичного тваринництва у другому рукописі другого тому “Капіталу”, він знайшов його неприйнятним із тієї самої причини, що й капіталістичне лісорозведення: час виробництва часто просто занадто великий для капіталу. Тут Маркс посилається (16) на роботу Вільяма Волтера Гуда (William Walter Good) “Помилки в галузі політики, сільського господарства і торгівлі” (1866): “З цієї ж причини, пам’ятаючи, що в сільському господарстві діють закони політичної економії, телята, які колись з округів, що ведуть молочне господарство, вирушали на південь для відгодовування, тепер у масовій кількості, часто у віці 8-10 днів, забиваються на бойнях Бірмінгема, Манчестера, Ліверпуля та інших сусідніх великих міст… Тепер же, коли цим дрібним господарникам рекомендують вигодовувати телят, вони відповідають: ми дуже добре знаємо, що вигодовування молоком окупилося б, але для цього ми спершу мусили би затратити готівку, а цього ми не можемо зробити, і потім нам довелося би довго чекати, доки ми знову виручимо ці гроші, тоді як у разі молочного господарювання ми отримуємо їх негайно” (Good, 1866, pp. 11-12).

Незалежно від того, наскільки швидко зростає худоба завдяки Бейквеллу та іншим тваринникам, це тільки скорочує час передчасного забою на користь коротшого обороту капіталу. Згідно з Марксом, це теж не вважається “розвитком” продуктивних сил саме тому, що він може відбуватися тільки при принесенні в жертву стійкості заради короткотермінової вигоди.

Це лише приклади, знайдені в записниках 1868 р. Маркс на той час був також заінтригований роботою Вільяма Стенлі Джевонса (William Stanley Jevons) “Вугільне питання” (1865), чиє попередження про прийдешнє виснаження запасів вугілля в Англії спричинило інтенсивну дискусію в парламенті (17). 

Без сумніву, Маркс вивчав згадані вище книжки, готуючи рукописи “Капіталу”, і продовжував це робити в 1870-1880-ті роки. Таким чином, цілком розумно зробити висновок, що Маркс планував використати ці нові емпіричні матеріали для розроблення таких питань, як обіг капіталу, теорія ренти і норма прибутку. В одному уривку Маркс фактично пише, що передчасний забій зрештою завдасть “великої шкоди” сільськогосподарському виробництву (Marx, 2008, p. 187). Або, як каже Маркс в іншому розділі рукопису 1867-1868 рр., виснаження ґрунтів або родовищ може також досягти такої міри, що “природний стан продуктивності, що зменшується,” у сільському господарстві та добувній промисловості вже не може бути врівноважений збільшенням продуктивності праці (18).

Не дивно, що розрахунки норми прибутку Маркса в рукописі включають ті випадки, коли норма прибутку падає через зростання цін у “плаваючих” частинах постійного капіталу, припускаючи, що закон падіння норми прибутку не слід розглядати як просту математичну формулу. Його реальна динаміка тісно пов’язана з матеріальними складовими капіталу і не може розглядатися незалежно від них (Heinrich, 2012). Інакше кажучи, валоризація і нагромадження капіталу – це не абстрактний рух вартості; капітал обов’язково втілюється в матеріальних компонентах, неминуче набуваючи “органічного складу” (термін, узятий із сільськогосподарської хімії Лібіха), обмеженого конкретними матеріальними елементами трудового процесу. Незважаючи на свою еластичність, ця органічна структура капіталу не може бути довільно змінена або відхилена занадто далеко від матеріального характеру кожного природного елемента виробництва. Зрештою капітал не може ігнорувати світ природи.

Це не означає, що капіталізм одного разу неминуче впаде. Експлуатуючи повною мірою матеріальну еластичність, капітал завжди намагається подолати обмеження за допомогою науково-технічних інновацій. Адаптаційний потенціал капіталізму настільки великий, що він, імовірно, зможе вижити як домінантна соціальна система доти, доки більша частина землі не стане непридатною для проживання людей (Burkett, 2014, p. 192). Як свідчать записники Маркса з природознавства, він був особливо зацікавлений у розумінні розривів у процесі метаболічної взаємодії між людиною і природою, що є результатом нескінченних перетворень матеріального світу заради ефективної валоризації капіталу. Ці метаболічні розриви тим більш катастрофічні, що руйнують матеріальні умови для “сталого людського розвитку” (Foster, 2015, p. 9).

Маркс розглядав метаболічні розриви як прояв фундаментальних суперечностей капіталізму і вважав за необхідне ретельно вивчити їх у рамках побудови радикального соціалістичного руху. Як показано в цій статті, Маркс чудово розумів, що екологічна критика капіталізму не була завершена теорією Лібіха, і намагався розвинути й розширити її, спираючись на нові дослідження з різних галузей екології, сільського господарства та ботаніки. Економічна та екологічна теорія Маркса анітрохи не застаріла, вона залишається цілком відкритою для нових можливостей інтеграції природничо-наукових знань із критикою сучасного капіталізму.

  1. Marx, K. (2019). Exzerpte und Notizen: Februar 1864 bis Oktober 1868, November 1869, März, April, Juni 1870, Dezember 1872. In Marx-Engels-Gesamtausgabe (MEGA). Band 18. Berlin: De Gruyter Akademie Forschung.
  2. Маркс, К. (1960). Капітал. (Т. 23, с. 514).
  3. Там само, с. 515.
  4. MEGA II, vol. 5, 410.
  5. Vollgraf, C.-E. Introduction to MEGA II, vol. 4.3, 461. Однак важливо зазначити, що Маркс повідомив те саме в листі до Енгельса 13 лютого 1866 р: “Мені довелося розібратися з новою агрохімією в Німеччині, зокрема з Лібіхом і Шенбейном, що у цьому питанні важливіше, ніж усі економісти разом узяті” (Магх, 1987, р. 227).
  6. Вступ Лібіха включає розділ під назвою “Національна економіка і сільське господарство”; Маркс починає свої уривки з цього розділу, потім повертається до початку введення.
  7. Дискурсивна констеляція (discursive constellation) – система відносин дискурсу з іншими знаковими системами, дискурсивними формаціями, семантичними полями. полями. Поняття запроваджено М. Фуко у праці “Археологія знання”.
  8. Лібіх навмисно писав у провокативних виразах у надії відновити свою професійну славу, і в цьому сенсі сьоме видання було цілком успішним (див.: Finlay, 1991).
  9. Архів Маркса-Енгельса (MEA), Міжнародний інститут соціальної історії (Амстердам), Sign. B 107, 31-32. Тут і далі за текстом посилання на архів К. Маркса і Ф. Енгельса в Міжнародному інституті соціальної історії (Амстердам) ми робитимемо відповідно до вихідного варіанта статті в скороченому вигляді: MEA, Sign. В 107, 31-32.
  10. MEA, Sign. B 107, 13.
  11. MEA, Sign. B 107, 94.
  12. MEA, Sign. B 112, 45.
  13. MEA, Sign. B 111, 1.
  14. Маркс, К., Енгельс, Ф. (1955). Маніфест Комуністичної партії. (Т. 4, с. 429).
  15. MEA, Sign. B 106, 209.
  16. MEGA II, vol. 11, 188.
  17. MEA, Sign. B 128, 2.
  18. MEGA II, vol. 4.3, 80.

  1. Arnd, K. (1864). Justus von Liebig’s Agrikulturchemie und sein Gespenst der Bodenerschöpfung. Frankfurt am Main: Brönner.
  2. Au, J. (1869). Hilfsdüngermittel in ihrer volks- und privatwirtschaftlichen Bedeutung. Heidelberg: Verlagsbuchhandlung von Fr. Bassermann.
  3. Brock, W.H. (1997). Justus von Liebig: The chemical gatekeeper. Cambridge: Cambridge University Press.
  4. Burkett, P. (2014). Marx and nature: A red and green perspective. Chicago: Haymarket.
  5. Dohner, J.V. (2001). The Encyclopedia of historic and endangered livestock and poultry breeds. New Haven: Yale University Press.
  6. Dühring, E. (1865). Carey’s umwälzung der volkswirthschaftslehre und socialwissenschaft. Munich: Fleischmann.
  7. Dühring, E. (1866). Kritische grundlegung der volkswirthschaftslehre. Berlin: Eichhoff.
  8. Finlay, M. (1991). The rehabilitation of an agricultural chemist: Justus von Liebig and the seventh edition. Ambix, 38(3), 155-167. https://doi.org/10.1179/amb.1991.38.3.155
  9. Foster, J.B. (2000). Marx’s ecology. New York: Monthly Review Press.
  10. Foster, J.B. (2009). The Ecological Revolution. New York: Monthly Review Press.
  11. Foster, J.B. (2015). The great capitalist climacteric: Marxism and “system change not climate change”. Monthly Review, 67(6), 1-18. https://doi.org/10.14452/mr-067-06-2015-10_1
  12. Foster, J.B., & Burkett, P. (2008). The Podolinsky myth: An obituary introduction to ‘Human labor and unity of force’, by Sergei Podolinsky. Historical Materialism, 16(1), 115-161. https://doi.org/10.1163/156920608×276323
  13. Foster, J.B., Clark, B., & York, R. (2010). The ecological rift. New York: Monthly Review Press.
  14. Fraas, C. (1847). Klima und pflanzenwelt in der zeit: Ein beitrag zur geschichte beider. Landshut: J.G. Wölfle.
  15. Fraas, C. (1857). Die natur der landwirthschaft. (Vol. 1). München: Cotta sche.
  16. Fraas, C. (1866). Die ackerbaukrisen und ihre heilmittel. Leipzig: Brockhaus.
  17. Good, W.W. (1866). Political, agricultural, and commercial fallacies. London: Edward Stanford.
  18. Heinrich, M. (2012). An introduction to the three volumes of Karl Marx’s Capital. New York: Monthly Review Press.
  19. Kirchhof, F. (1852). Handbuch der landwirthschaftlichen betriebslehre. Dessau: Moriz Ratz.
  20. Lange, A.F. (1866). J. St. Mill’s ansichten über die sociale frage und die angebliche umwälzung der socialwissenschaft durch Carey. Duisburg: Falk and Lange.
  21. Lavergne, L. (1855). Rural economy of England, Scotland, and Ireland. Edinburgh: William Blackwood.
  22. Liebig, J. (1862). Einleitung in die naturgesetze des feldbaues.Braunschweig: Friedrich Vieweg.
  23. Löwy, M. (1998). Globalization and internationalism: How up-to-date is the Communist Manifesto? Monthly Review, 50(6). https://doi.org/10.14452/mr-050-06-1998-10_2
  24. Lyell, C. (1832). Principles of geology (Vol. 3). London: John Murray.
  25. Marsh, G.P. (2003). Man and nature. Seattle: University of Washington Press.
  26. Marx, K. (1976). Capital (Vol. 1). London: Penguin.
  27. Marx, K. (1987). Marx to Engels. 25 March 1868. In Marx-Engels Collected Works (Vol. 42). London: Lawrence & Wishart.
  28. Marx, K. (1988). Marx to Engels. 26 November 1869. In Marx-Engels Collected Works (Vol. 43). London: Lawrence & Wishart.
  29. Marx, K. (1999). Die Bibliotheken von Karl Marx und Friedrich Engels. Aufbau – Struktur – Schicksal – Rekonstruktion. In Marx-Engels-Gesamtausgabe (MEGA) (IV/32). Berlin: Akademie Verlag.
  30. Marx, K. (2008). Das Kapital. Zweites Buch. Manuscript II. In Marx-Engels-Gesamtausgabe (MEGA) (IV/11). Berlin: Akademie Verlag.
  31. Perelman, M. (2002). The comparative sociology of environmental economics in the works of Henry Carey and Karl Marx. History of Economics Review, 36(1), 85-110. https://doi.org/10.1080/10370196.2002.11733381
  32. Roscher, W. (1865). System der volkswirthschaft (Vol. 2). Stuttgart: Cotta.
  33. Saito, K. (2014). The emergence of Marx’s critique of modern agriculture: Ecological insights from his excerpt notebooks. Monthly Review, 66(5), 25-46. https://doi.org/10.14452/mr-066-05-2014-09_2

КОГЕЙ САЙТО, філософ

Переклад – ПолітКом

Джерело тут

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я