Олександр НИКИФОРЧАК
Красиво приказками говорити. Особливо, якщо це буде доречно. Але чомусь дуже часто – однобоко.
Всі дороги ведуть до Риму. Часто так кажемо? Але дороги – вони без початку і кінця. Ведуть як “до”, так само ведуть і “з”. А це ми часто й упускаємо. Тому ще й багато чого ще – цікавого.
Як я й анонсував минулого разу дороги імператора Траяна й у наші краї можуть завести. Можна абсолютно грунтовно сказати всупереч цьому твердженню, що територія сучасної України не була під владою Давнього Риму (за винятком колишніх земель Боспорського царства, міст Ольвія, Пантікапей, що ввійшли до складу провінції Мезія), а Дакія, про яку йтиме мова далі, взагалі на Україну не поширювалась, за винятком незначних прикордонних (а оце, забіжу наперед, вже прямо стосується нашого циклу про леміси, далі буде) застав та гарнізонів, що аж такої влади давньоримської імперії на наші терени не поширювали, прикордонна залога та й усе. Не все. Розберемось.
101 року дорогою з Риму до Дакії потягнулись війська, які під орудою імператора Траяна йшли донести варварам всю помилковість їх способу життя, принести їм світло прогресу (підкорення владі імперії та данина – то приємний додаток, хіба ні?), але противні дакійці не розуміли такої доброти та та чуйності, з усіх сил опирались під орудою царя Децебала, але 102 року під містом Тапи були розбиті, підписали мир.
Мир був нетривкий. Децебал та даки не розуміли, як то добре – бути підданими Риму, опір тривав, 105 року знову дороги повели імператора Траяна з Риму, нова війна з даками, 106 року – остаточна перемога римлян, царство Дакія стає римською провінцією Дакією. Чому ж так вперто дакійці опирались?
Погодьтесь, що то дуже класно, сидячи в кріслі (як от я), маючи під руками джерела інформації та безмежність інтернету розвішувати ярлики: той прогресор, той варвар нерозумний. Виправдовує мене те, що я ділюсь думками своїми без всякого бажання видати їх за догми, це навіть не наука, по суті: просто веду вас дорогою і ділюсь роздумами.
А от наука виставляє давніх римлян агресорами, які підкорили своїй владі Дакію без всякого бажання самих дакійців бути підданими імперії. Погані, противні римляни… Ярлик. Так, те, що головним стрижнем розвитку давньориської імперії, її самою основою було завоювання та підкорення нових територій та народів, з яких опісля і тягли ресурси (трофеї, зображені на реверсах монет з фото 1 якраз їх і символізують) для життєдіяльності держави, це бачать та констатують усі, а от багато чого залишається в тіні.
Що ж ми не побачили, йшовши дорогою перемог імператора Траяна до Дакії? Те, що рано чи пізно, але царство Децебала мало таки впасти в око римлянам – факт очевидний та безперечний. Але це сталось “рано” саме через спосіб життя дакійців: своїми розбійними і грабіжницькими набігами за багатствами та здобиччю на римські землі вони “дістали” римлян і прискорили війну – така була їх “економіка”, її фундамент. Чи не про це думає полонений дак, зображений на реверсі денарія з фото 2, може б війни не було б, і поразки, і інших “приємностей”, чи сталось би це “пізно” з можливим іншим “розкладом”, якби жили не за рахунок грабіжницьких набігів, якби військо мали сильніше, якби Децебал могутніх созників таки знайшов, якби… Але “якби” немає для історії…
До слова: припускають, що Децебал – не ім’я, його інакше звали, це титул, щось на зразок “володар”, “князь”, такий нюанс відкрили мені наші герої-монети дорогою пошуків інформації про них. А “смачні” нюанси, які часто залишаються поза увагою, мені цікаві, закликають до роздумів, тому ділюсь. І денарії я знову “лімесними” обізвав… І Дакія – Румунія тепер – сусідка України. Близько… І тепер, і тоді. Чи не та це дорога, про яку я казав минулого разу, знову визирнула. Таки варто поміркувати! Але…
Але – наступного разу, бо зараз вже треба традиційно: щира моя подяка читачам колонки Дописи на ПолитКом за приділену увагу, сподіваюсь було цікаво (і буде — старатимусь) та запрошую на свою сторінку в фейсбуці Олександр Никифорчак Блогер — про монети і навколо них, а кому зручніше – на Телеграм-канал: Історії про монети, монети про історію.
