Однією з нових форм історичного детермінізму є так званий акселераціонізм, який найбільш повно сформульований англійським філософом Ніком Ландом. Центральне місце в теорії Ланда займає запозичене з «Анти-Едіпа» Жиля Дельоза та Фелікса Ґваттарі уявлення, згідно з яким фундаментальною логікою капіталу є «детериторіалізація»: перманентна інтенсифікація розвитку та невпинне подолання всіх стійких форм соціального життя. Але на відміну від Дельоза і Ґваттарі, Ланд наполягає на тому, що не існує жодної іншої детериторіалізації, крім логіки самого капіталу: всі спроби спрямувати цей процес за межі капіталізму, особливо ті, що здійснювали ліві, були поглинені нею.
Однак прискорення не продовжується нескінченно. У її логіку вписаний останній момент: самознищення або самоподолання людства, момент, коли ми перестанемо бути тими, хто володіє тілами смертними людьми. Як вказує назва зібрання творів Ланда «Ікласті ноумени», у цей момент кантівська різниця між феноменами (реальністю, якою ми її переживаємо) і ноуменами (те, як речі існують самі по собі) відпаде, і ми безпосередньо відчуватимемо, і будемопоглиненими Реальним.
Яким чином? Ключовим фактором є вибуховий розвиток штучного інтелекту, який призведе до Сингулярності, кошмарного чи блаженного, залежно від того, якої точки зору ви дотримуєтеся, богоподібної колективної самосвідомості, яка підпорядкує собі будь-яку індивідуальну свідомість. Інвертуючи стандартний гуманістичний песимізм щодо нашої долі у новому світі, захопленому ШІ, акселераціонізм вітає прогрес і прагне прискорити вимирання людства від рук своїх власних технологічних інструментів.
Привабливість такого погляду полягає у парадоксально оптимістичному уявленні подібної долі людства. Але ця темна привабливість оманлива: акселераціонізм виглядає надто оптимістичним.
Щоб зрозуміти чому, розглянемо різницю між акселераціоністським пророцтвом вимирання людства і тим, що Фройд називав «потягом смерті». Прагнення до певного кінця, навіть жахливого, спирається на телеологічну концепцію, згідно з якою історія має певну мету, яка заднім числом підтверджує її. Потяг до смерті, навпаки, означає процес нескінченного зволікання – відкладання знову і знову кінцевої точки. Тому цілком логічно, що Ланд використовує термін «Темне Просвітництво» для опису свого проекту. Акселераціонізм доводить логіку поступального прогресу, характерну для Просвітництва, до крайньої, але логічної кульмінації у науково-фантастичному кошмарі затемнення машин, що загрожує людству.
Очікувана кінцева точка акселераціоністів – це, що особливо важливо, – кінець політики. У суспільстві майбутнього, згідно акселераціоністам, наш вид остаточно подолає всі соціальні антагонізми, що породжують політичну боротьбу. Тут слід зазначити, що таке уявлення суспільства без політики було не далеким від Володимира Леніна, який передбачав епоху, коли соціальні рішення будуть прийматися деполітизованими фахівцями. Але перш ніж ми зможемо мріяти про досягнення такої постполітичної сингулярності, людству доведеться зіткнутися зі значно більшими безпосередніми загрозами самознищення, чи завдяки екологічній катастрофі чи глобальній війні, аж до соціального розпаду, що потребує політичного втручання, щоб їх не допустити.
У своїй останній книзі «Війна, яка не повинна відбутися», філософ Жан-П’єр Дюпюї описує альтернативу детерміністському погляду на історію, яка в той же час включає логіку, яка надає історичному детермінізму його привабливість. З точки зору Дюпюї те, що пропонує нам будь-який телеологічний опис історії, є лише одним із «накладених» (superposed) визначень нашого майбутнього, яке, якщо воно станеться, ретроспективно виявиться необхідним. На думку Дюпюї, ми стикаємося не з двома можливостями (скажімо, ядерного знищення або його запобігання), а з двома потребами, що наклалися один на одного. Головна проблема полягає в тому, що необхідно, щоб відбулася глобальна катастрофа — вся наша історія рухається до неї — і також необхідно, щоб ми щось робили, щоб запобігти цій катастрофі.
При колапсі цих двох потреб, що наклалися один на одного, здійсниться тільки одна з них, так що в будь-якому випадку наша історія виявиться необхідною. Альтернативних варіантів майбутнього немає, оскільки майбутнє необхідне. Замість виняткової диз’юнкції відбувається взаємонакладення положень. І ескалація до крайнощів, і її відсутність є частиною наперед визначеного майбутнього: саме тому, що в ньому фігурує перше, стримування має шанс спрацювати; саме тому, що в ньому фігурує останнє, супротивники не повинні знищувати один одного. Але тільки майбутнє, коли це станеться, все покаже.
Наш фінальний горизонт у цій книзі — це те, що Дюпюї називає антиутопічною «визначеною точкою» ядерної війни — чи екологічної кризи, економічної кризи чи соціального колапсу. Навіть якщо таке буде відкладено на невизначений термін, ця нульова точка є віртуальним «аттрактором», якого прагне наша реальність, якщо вона буде надана сама собі. Спосіб боротьби з майбутньою катастрофою полягає у діях, які переривають наш рух до цієї фіксованої точки. Таким чином, єдиний морально-політичний імператив є негативним: безліч поточних проблем ясно дає зрозуміти, що все більше не може тривати так, як зараз.
В інтерв’ю у вересні 2023 року російський генерал-майор у відставці Олександр Володимиров описав одну таку «фіксовану точку», сказавши журналісту Владиславу Шуригіну: «Цілями росії та цілями Заходу – є їх виживання та історична вічність, а це значить, що в ім’я цього – будуть застосовуватися всі наявні у них засоби збройної боротьби, в тому числі і такий засіб, як власну ядерну зброю». Далі він попередив: «Я впевнений, що ЯО в цій війні застосовуватиметься буде – неминуче, і від цього ні нам, н противнику подітися нікуди».
Заяву генерала годі було сприймати як чергову стратегічну загрозу. Навіть якщо це задумано так, його проголошення потенційно може підштовхнути агентів до його реалізації, перетворивши його на пророцтво, що самовиконується. І справді, мова Володимирова носить скоріше пророчий, ніж стратегічний характер, маючи на увазі не національні інтереси, а «виживання та історичну вічність» двох ворогуючих націй.
Він навіть не докладає особливих зусиль, щоб виправдати російське вторгнення або, як це часто роблять захисники путіна, уявити свою країну жертвою західної агресії: з тієї точки зору, яку він представляє, очевидно, не стоїть питання про те, хто винний. Натомість ми маємо справу з долею — з боротьбою до смерті, в якій такі питання, як «хто перший почав?», втрачають будь-яке значення.
Одухотворення Володимировим військової агресії як прояву найвищої «історичної вічності» нагадує суперечливу сцену з «Оппенґеймера» Крістофера Нолана, яка повертає нас до історії розробки ядерної зброї. Відомо, що головний герой фільму читав Бхагавад-гіту після першого ядерного випробування, але у фільмі Нолан також змушує його читати той самий текст під час сексуальної сцени. Багато індуїстів, зокрема серед чиновників, активно висловлювали своє обурення цією сценою; фонд «Врятуйте культуру, врятуйте Індію» зажадав від режисера «не ображати гідність [нашої] шановної книги та видалити цю сцену зі свого фільму». Моя реакція прямо протилежна: Бхагавад-гіта пропагує військову різанину як найвищий обов’язок, тому ми повинні протестувати проти того, що ніжний акт пристрасних занять любов’ю заплямований спіритуалістичною непристойністю. Так само, щоб вийти з поточних проблем, ми повинні зробити щось на зразок цього: ми повинні прояснити весь жах уявлення про вбивчі пристрасті як неминучу долю або історичне призначення.
Щоб досягти цього, слід уважно вивчити ситуацію та виявити ознаки, які можуть вказувати у напрямі, відмінному від, здавалося б, неминучого руху до катастрофи. Нещодавно повідомлялося, що кубинська влада виявила «групу, яка займається торгівлею людьми, спрямована на вербування кубинців для участі як найманців на боці росії у війні проти України», і тепер працює над «нейтралізацією та ліквідацією» цієї мережі. Слід відразу ж порушити питання: чи справді така жорстко контрольована країна, як Куба, зробила це відкриття лише зараз? Вони, мабуть, уже давно знали про операцію, тому реальне питання полягає в наступному: чому кубинський уряд вирішив оприлюднити це «відкриття» саме зараз? Чи означає це, що навіть Куба, затятий прихильник москви, починає дистанціюватися від кремля? Ця можливість натякає на ситуацію, в якій логіка неминучої ескалації починає руйнуватися і з’являються інші варіанти майбутнього: такі, в яких ізольована росія усвідомлює, що якщо вона використовує ядерну зброю, вона зробить це сама на свій страх і ризик.
Це повертає нас до меж акселераціонізму. Майбутнє, що він пророкує, є лише радикальним завершенням однієї з тенденцій існуючого світового порядку. У своєму утопічному (або антиутопічному) уявленні постлюдського суспільства, вільного від будь-якого політичного антагонізму, воно не може поставити під сумнів найбільш проблемні параметри сучасного світового порядку.
Сьогодні правдоподібний сценарій ядерної війни співіснує з політичним процесом, в рамках якого політична пильність чи правий популізм здаються багатьом людям серйознішими екзистенційними загрозами, з якими стикаються наші суспільства – на розвиненому Заході, життя, в основному, йде своєю чергою, і цього літа європейці найбільше турбувалися тому, що погана погода зіпсує їхню відпустку.
Безумство теперішнього моменту полягає в цьому мирному співіснуванні радикально різних варіантів: можливо, ми всі загинемо в ядерній війні, але що справді турбує нас, коли ми читаємо новини, то це культура скасування чи ексцеси популізму – але, зрештою, насправді нас не хвилює навіть це, що все ось це означає в порівнянні зі скасуванням авіарейсу? Можливо, в глибині свідомості ми знаємо, що ці три рівні екзистенційно взаємопов’язані, але продовжуємо жити, начебто це не так.
Джерело тут
