Є щось дивне в тому, що світ із тремтячим серцем слідкує за дебатами двох дідуганів.
Зараз не про те, хто як з них підтримує (буде підтримувати) Україну. Будь-які спекуляції на цю тему – несуть в собі можливість помилки. Підтримка Байдена – вона як то кажуть, на столі. Він навряд чи допоможе нам перемогти – в кращому випадку не програти. Підтримка Трампа – рівняння з купою невідомих. Зараз він говорить одне (зокрема, в його риториці зʼявилися порівняння України з Афганістаном, що вже непогано: ніхто в Америці не хоче другого Афганістану), а під час каденції зможе говорити геть інше, що йому прийде у голову чи буде дотично до поточної ситуації.
Дивність не в цьому. А в тому факті, що світ змушений прислуховуватися до дебатів людей, сформованих, грубо кажучи, в радянську епоху. Ну, чи в епоху, коли протистояння з Радянським союзом займало всю суть світової політики. Жоден з дідуганів не здатний вислизнути з цієї бінарності протистояння. А ще є третій дідуган, який здатний вбивати людей тисячами, щоб тільки сісти за один стіл з іншими. І четвертий, який посміюється над третім, і готовий згорнути всі досягнення попередніх років заради особистої влади. Йдеться про Путіна і Сі, якщо хтось не зрозумів.
Світові потрібні нові рішення у відповідь на нові виклики. Чи можуть чотири дідугани ці рішення знайти? Чи є взагалі старі рішення для нових проблем і чи не намагаються вони зробити нову проблему старою, знайомою? І чи не помиляємося ми, довіряючи долю світу геронтократам? Вчасно піти – це не мистецтво, а обовязок.
Я не в захваті від того, як управляють міленіали. А ім в спину дихають представники покоління зет, там свої таракани. І все ж невизначеність краще за відомий тупик. Дідугани мають піти.
Джерело тут
