Не буде перебільшенням, якщо сказати, що історія ХХІ століття твориться зараз в Україні. Тож кому як не історику робити прогнози та давати оцінки того, що відбувається? Даніель Бовуа — відомий французький історик, член Польської академії наук та мистецтв, член Національної академії наук України.
Його спеціалізація — історія України, Росії та Польщі, і Бовуа зробив великий внесок у розвиток української історіографії.
Редакція альманаху впевнена, що інтерпретація військового конфлікту між Україною та Росією, а також ролі в ньому Білорусі, Франції та Польщі буде цікавою для нашого читача.
ФРАНЦУЗЬКЕ ПИТАННЯ
Олена Романова: Відомо, що Росія та Франція здавна мають дружні зв’язки, і зараз багато французів стоїть перед вибором: або газ із Росії та продовження дружби, або питання честі та справедливості — підтримка українців, на територію яких підступно напали росіяни. Який позиційний вектор у французьких громадян буде 2023 року щодо війни Україна — Росія?
Даніель Бовуа: Франція вступила в реальний політичний союз з Росією 1892 року. Демократична республіка вклала у найконсервативнішу й суто самодержавну імперію астрономічні суми, конфісковані більшовицькою владою.
Потім, все ще сподіваючись повернути ці кредити, вона швидко визнала статус СРСР і продовжувала заплющувати очі на правопорушення радянської сторони. Через багато років після смерті Сталіна письменник Олександр Солженіцин розкрив жахи правління вождя.
У 1992 році Франція підписала «договір про дружбу» з Росією, за яким та визнавалася єдиною спадкоємицею СРСР. Нинішній французький президент, незважаючи на агресію з боку Росії щодо України, через економічні інтереси залишається лояльним до РФ.
Глава Франції не хоче «принизити» його [Путіна]. Однак акцент на економічній складовій відводить Емманюеля Макрона від того, аби посісти істинно моральну позицію.
А. Р.: Чи можна вважати, що у разі перемоги українського народу поновиться статус-кво? Мається на увазі, що Україна поверне собі незалежність, і таким чином для тих, хто заперечує факти, переможе історична істина: Україна — не колонія Росії, вона є країною, з якої починалася історія Київської Русі, і Київ давніший за Москву, а не навпаки — як на тому наполягає Путін.
Д. Б.: Я написав кілька статей, аби нагадати французам, що російська теорія, яка пов’язує історію Києва IX століття з наративом московитської влади, є чистим захопленням спадщини. На жаль, є ще багато французів, які читали лише книги, написані у дусі російської традиції.
В університетах досі вживають топонім «Київська Росія» (що не відповідає дійсності, бо замість Русі пишуть Росія, і проблема в тому, що у Франції й досі публікують видання із цією неправильною назвою). Так відбувається тому, що викладачі спираються на книгу французького публіциста-історика Анатоля Леруа-Больє «Імперія царів і росіяни», написану в 1882–1890 роках.
Там стверджується, що українська мова — не більше ніж аналог провансальської (діалекту, поширеного на південному сході Франції — прим. ред.) і що українське питання — лише невелика регіональна проблема. Цю книгу читають і досі — у ХХІ столітті!
Ось чому Валері Жискар д’Естен (20-й президент Франції: 1974–1981) «схвалив» незалежність України у 1991 році, стверджуючи, що це рівносильно відриву регіону Рона — Альпи (історичний район на південному сході Французької Республіки, що межує зі Швейцарією та Італією) від Франції.
А. Р.: У Франції зараз близько 105 тисяч українських біженців. Якщо раніше приїжджали українці, які працювали переважно на будівельних роботах, займалися прибиранням у квартирах, то зараз серед мігрантів є доктори наук, вчителі, медики. Як змінить ця українська емігрантська хвиля загальний стан та середовище у Франції?
Д. Б.: Я хотів би, щоб інтелектуали, які знайшли притулок у Франції та ЄС, принесли до цієї європейської спільноти свої дорогоцінні навички. Вважаю, що набутий досвід допоможе вигнанцям і після повернення на батьківщину. Їхній інтелектуальний потенціал буде вкрай необхідним для відновлення країни після перемоги.
Але зазначу: я вважаю, що серед цих біженців дуже мало істориків, які здатні написати книги, щоби повернути назад проросійські мотиви — вони досі часто панують у просторі.
ПОЛЬСЬКИЙ ВИБІР
А. Р.: Раніше між Україною та Польщею було протистояння. Якщо подивитися на історичний контекст, то Україна була під гнітом цієї країни, зараз ми бачимо в особі Польщі дружню сусідку. Як ви вважаєте, ця дружба і солідарність і надалі зміцняться?
Д. Б.: Нинішня чудова дружба Польщі з Україною дивовижна, якщо згадати, з якою неприязнью поляки дивилися на афганських, сирійських та африканських мігрантів, які рік тому зібралися на кордоні Білорусі.
Польська солідарність з Україною пояснюється переважно страхом поляків зазнати нападу з боку Москви, що вже відбувалося у 1795, 1831, 1863, 1920 та 1939 роках.
Про це я написав три книги французькою мовою. Довгий час у рамках наукового дослідження я перебував у Росії, Україні та Польщі, працюючи з архівами. Ці роботи зібрані в єдиний великий том обсягом понад 800 сторінок, який вперше з’явився польською мовою у Любліні 2005 року під назвою «Украинский Тройкат 1795–1914». Цього року його перевидано вшосте.
2011-го у Москві вийшла книга «Гордиев узел Российской империи: власть, шляхта и народ на Правобережной Украине (1795–1914)». А два роки тому це видання було нарешті опубліковано в Києві українською мовою під назвою «Трикутник Правобережжя. Царат, шляхта та народ. 1795–1914».
У цих працях відображається той факт, що багаті польські поміщики в Україні залишалися економічно та культурно пануючими аж до 1920 року, що викликало комплекс переваги, який ще довгий час існував як міф.
Мої дослідження показують, що польське уявлення про цю «перевагу» ґрунтується на жорсткій експлуатації кріпосного права та колоніального режиму, з яким росіяни мали змиритися. Вони самі хотіли того ж, що й поляки, але не могли керувати українськими селянами, національна самосвідомість яких пробуджувалася.
НЕ-ДРУЗІ З МИНУЛОГО І ТЕПЕРІШНЬОГО
А. Р.: Чи можливе в майбутньому таке ж відродження взаємин та співпраці між Україною та Росією? Чи не буде цього ніколи?
Д. Б.: У найближчому майбутньому мені важко уявити, на якій підставі можна було б примирити українців та росіян. Про повоєнний період поки що можна лише мріяти. Якщо з’являться нові, мудріші російські лідери, можливо. Французи та німці після великої ненависті, заснованої на війнах минулого століття, сьогодні примудряються співпрацювати. Але мир мені здається таким далеким від сьогоднішньої реальності.
А.Р.: Що ви скажете стосовно Лукашенка — чи піде він своїми військами через Луцьк в Україну, чи так і дозволятиме російським військовим запускати ракети по українцях з території Білорусі?
Д. Б.: Лукашенко — лише васал у руках Путіна. Він не боїться самого Путіна, а боїться, що рішуче налаштована опозиція скине його самого. Путін може змусити Лукашенка атакувати Україну, але селянський здоровий глузд білоруського президента підказує йому, що він повинен уникати відкритого втручання.
Вважаю, росіяни робитимуть що захочуть, адже вони зневажають білорусів так само, як і українців. Спочатку СНД планувалося як перший етап відтворення радянської імперії. Путіна цікавить Білорусь як плацдарм для нового нападу на Київ, де російські війська, ймовірно, перевершать мізерні 50 000 солдатів, які є в Лукашенка.
А.Р.: У минулому столітті невдовзі після Першої світової війни розпочалася Друга світова. Чи не здійсниться у XXI столітті схожий сценарій, якщо врахувати, що колесо історії крутиться і події повторюються?
Д. Б.: Події ніколи не повторюються однаково. Подібність завжди часткова. Є лише глибинні тенденції, такі як потреба у пануванні, що нерідко породжує неймовірну варварську дикість. Нам залишається сподіватися, що закон сильний, а сила справедлива. Це нелегко.
Далі буде…
Джерело тут
