В античній філософії дух трактується як активне начало, який повинен був постійно піклуватися про своє вмістилище — тіло, підтримувати в належній формі і демонстративно показувати свою владу над тілом, сприяючи досягненню ідеалу калокагатії (від давньогрец. καλο`ζ και`αγαθοζ— «прекрасний і хороший»). Відома приказка: «В здоровому тілі здоровий дух», — ці слова можна віднести до Ювеналія, а Платон чи Аристотель сказали б так: «Здоровий дух – здорове тіло», що більш точно вказує на пріоритетність духу.
В діалозі «Кратил» Платон пише про тіло як «в’язницю» людини. Тіло спонукає душу до пізнання. Тіло терпить всі покарання і тримає в безпеці душу. Отже, у Платона людина як така є духовною, безтілесною істотою [цит.] Однак існує факт псування як духу, так і тіла, що супроводжує людину протягом усього його життя. І саме через нього, через цей момент, в якості limit situation з’являється можливість відкрити сутність духу і тіла. Його відчутним виразом є хвороба.
«Хвороба — це капітуляція духу» —, казав Фрідріх Ніцше. Для нього вона — дресінг духу, корисна та необхідна, як засіб усвідомлення життя:
«Ніколи не знаходив я стільки щастя в собі, як в найболючіші, самі страждальницькі часи мого життя: варто тільки поглянути на «Ранкову зорю» або на «Мандрівника і його тінь», щоб зрозуміти, чим було це «повернення до себе»: найвищим родом одужання!»
Біль має надчуттєву переконливість, вона з легкістю розщеплює екзистенцію з тілом.
Тіло вже не може бути тим малопомітним феноменом. Переживання болю засвідчує тілесність нашого буття в світі, перериває забуття тілесного модусу. Біль стимулює іншість, вириваючи людину з рутинного існування. Хвороба — універсальний вихід у прикордонний стан, коли при певному балансі робиться можливим співіснування життя і смерті.
«Тіло — це те, що повідомляє світу буття, і володіти тілом означає для живого зрощуватися з певним середовищем, зливатися воєдино з певними проектами і безперервно у них заглиблюватися» [цит.].
У філософії Жана-Поля Сартра «примирення з хворобою» це те саме, що й перебувати під стороннім поглядом: під пильною увагою іншого засвідчується перебування суб’єкта в бутті. І незалежно від того, в якому вигляді цей суб’єкт постане, здоровим або хворим, головне, щоб він привертав до себе увагу.
Фріц Цорн наприкінці 1970-х років минулого століття був упевнений, що визначив у власній хворобі результат особистої історії, нещастя, тяготи, хвилювання, що оселилися в його тілі, щоб знищити його. Життя протікає в тілі, яке стало «іншим», тягне за собою нові наслідки, а пізніше відчуваєш, що ти і сам стаєш «іншим».
Французький філософ Дені Дідро чудово показав цей момент в «Сні Даламбера» (1789), акцентуючи значення на уявному внутрішньому стану, інтеріорності, і показав, як втрата тілесних орієнтирів сприяє на вплив втрати орієнтирів «Я». Філософ відкриває нові горизонти свідомості. Дідро конкретизує відомий вислів Картезія «я мислю, отже, я існую» в наступних термінах: «я відчуваю, отже, я існую». Він дає тому, хто відчуває, певну щільність, «об‘єм», простір і місце. В тексті розглядалися тілесні ілюзії, сновидіння.
Дідро a priori тримався відчуття як поняття, в якому тіло може змінити свою форму завдяки уяві, може зменшитися і вирости, втратити свої межі, приховувати в собі дивні речі, існувати в неочікуваних вимірах тощо. Аж ось Даламбер зі сну відтворює в пам‘яті «уявне» — «істинну сферу своєї чутливості», «Я — скупчення чуттєвих точок» [цит.]. Даламбер міркує про почуття, пережитих всередині себе.
Тіло і світ — рівнозначні один одному терміни. Світ, на думку Мерло-Понті, в жодному разі не є декорацією для наших дій. Він визначається корпореально, за допомогою свого визначення через тіло. Це значить, що тіло і світ з‘єднуються у симбіотичній або діалогічній структурі, доповнюючи один одного.
Для П‘єра Кабаніса в «людині існує інша людина — внутрішня» [цит.]. Людина відчуває неясні відчуття, отримує тілесні враження, і засвідчує це і як сон, як у Даламбера, і як безумство, і як спротив болі, і як усі чутливі образи, неясні настрої, враження від чудового або пригніченого самопочуття, що змінюється впродовж всього дня. Саме вони створюють багатогранність повсякденних настроїв, які просто вислизають від свідомості і виходять з темних зон тіла.
Згідно експерименту Е. Б. де Кондільяка зі статуєю, вона навчиться говорити «я» в результаті виявлення однакової чутливості в кожній частині свого тіла, до якого доторкнеться. Для Кондільяка цей тактильний контакт із тілом також уміщує в собі переживання. І завдяки цьому переживанню з‘являється відчуття зовнішнього матеріального тіла.
Для Мішеля Фуко «тіло є.. певною величиною у процесі вічної дезінтеграції. Генеалогія, як аналіз виникнення, полягає у способах виявлення тіла в історії. При цьому мета генеалогії – показати, як тіло перебуває під впливом історії і тривалого процесу деструкції тілесного» [цит.].
У XVI столітті Жером Кардан в своєму оригінальному свідченні про фізичні страждання, які він відчував в своєму житті, уявляв собі як потік:
«По природі в моїй голові відбувався запальний процес, який передавався то на шлунок, то на легені» [цит.].
Його сучасник Етьєн Паскьє питав в лікарів про присутність «сильних і дивних явищ» в зоні живота. Він вважав, що існує якась система:
«З якого джерела може до мене приходити ця біль?» [цит.].
Тілесність людини відображає цей світ, в якому існує й сама людина і навколо, що оточує людину, і, в свою чергу, має контакт з ним, накладає певний відбиток на її тілесність. Свій досвід життя з хворобою описував і німецький філософ Карл Ясперс:
«Я почав вивчати свою хворобу і намагався жити з нею» [цит.].
Пізніше він скаже:
«Розуміння.. своєї хвороби, виявляється небайдужим для самого тілесного існування. Знання і настрій, очікування і побоювання, спостереження і думка людини надають неозоро різноманітний вплив на життя свого тіла» [цит.].
Екзистенційно слова Ясперса перегукується із словами американського письменника Дона Делліло в романі «Художниця тіла»:
«Не може такого бути, що він переноситься з однієї реальності в іншу незалежно від логіки часу. Це неможливо. Ми зроблені з часу. Це саме та сила, яка пояснює нам, хто ми. Заплющ очі – і відчуєш. Це час визначає твоє існування. Але в тому й суть: він якось просякає й виплескується в інші засяги буття, в інші часожиття, і це – одна із граней його розгубленості й болю» [цит.].
В філософії відчаю К’єркегор використовує метафору «хворобу на смерть», яка душить у людині все, що в ній ще тліє. В результаті цієї хвороби вона втрачає й ті живі крихти самої себе, що якимсь чином їй удалося в собі утримати [цит.]. Тіло є визначним чинником та основою людського буття. Саме тіло спроможне зберегти одностайність і безперервність людського існування, навіть якщо людське Я знищиться. В глибині тіла присутнє чуттєвість, здібне постійно заповнювати Я.
У Дені Дідро, коли він розбирає «Сон Даламбера», посилання на душу відсутнє. Він її заміняє «новизною» того часу – «Я». Це «Я» становиться тим, що визначає людину, його внутрішній світ, а також його особистий принцип впізнавання.
Жан-Жак Руссо вважав важливими спогади про відчуття повсякденності, звичайності, які ніколи не покидали його. Невпинне нагадування про присутність свого тіла, що доходить до роздратування свідомості. Внутрішній стан тіла переміщається, заповнює певні миті, повідомляє рухомістю тілу прихованими збудженнями, супроводжує життя людини до того, що він вже не може відокремити себе від нього.
Вже у «Прогулянці одинокого мрійника» французький філософ поширює інтенцію «почуття існування» з неявним відсиланням до тілесної присутності. Там є цікава сцена, коли мрійник, лежачи в човні, слухає шум припливу і відпливу і при цьому прислухається до якогось «внутрішнього руху». Руссо забуває про «шум світу» і не бентежиться «нічим зовнішнім по відношенню до себе, крім самого себе і свого власного існування» [цит.].
Він відкриває свою «одиноку природу», хоча звертає увагу на положення тіла, тобто його фізичне розташування в світі. Завдяки «відчуттю існування» Просвітництво оновило «відчуття ідентичності». Виник особливий спосіб вивчення «Я», описування людини через те, що він відчуває фізично, тілесно, а не ідеально.
Можна згадати М. де Бірана, який вважав тіло сутністю, де зосереджується зусилля. Біль поза зусиллями. Тіло є первинним феноменом, що виявляє всі зусилля, а людське Я є центром інтенсивності, зусиль, через які породжується людська активність. На думку Анрі Бергсона, увага до життя – це усвідомлення нами того, що зароджуються в нашому тілі. Окремо взята конкретна людина – це не психіка в з’єднанні з організмом, це ходіння існування назад-перед між тілесністю і особистими вчинками. Тіло є «нашим якорем у світі» [цит.].
Тіло загалом можна розглядати як певний текст і «текст і створюється і прочитується кожною людиною, вносячи свої корективи, значущі моменти і смисли» [цит.]. Хоча й тіло не може бути центром втілення цих ідеальних смислів. Біль тіла «визначається» і «говорить» сама про себе. Біль тіла як хвороба є певним випробуванням для людини і готовність «бути». Здорове тіло як носій надії на відновлення та подолання негативних екзистенціалів. Тіло гарант індивідуального входження в цей світ.
«Відтак, сказати, що я увійшов у світ, «прийшов у світ», або що є світ, або що я маю тіло, — це значить сказати одне і те саме» [цит.].
Ілюстрація: (джерело).
