додому ПОЛІТИКА БАНКА З ПАВУКАМИ НА ТЛІ «СВО»: ЧИМ ДИХАЮТЬ РОСІЙСЬКІ ЕЛІТИ

БАНКА З ПАВУКАМИ НА ТЛІ «СВО»: ЧИМ ДИХАЮТЬ РОСІЙСЬКІ ЕЛІТИ

358

Конфлікти всередині російських еліт стають настільки помітними, що їх обговорюють далеко поза межами самої РФ і навіть зацікавлених експертних спільнот. Медіа пишуть про конфлікт Герасимова та Пригожина, перспективи Кадирова у чинній системі та в осяжному майбутньому цієї системи або її уламків.

Дійсно, внутрішні протиріччя ризикують порушити цілісність усієї конструкції. Але коливання створюють не ті або, вірніше сказати, не лише ті, до кого прикута увага аудиторії.

Найобговорюваніша сюжетна лінія – це протистояння Пригожина (власника приватної військової компанії «Вагнер», – LB.ua) та міністра оборони РФ Сергія Шойгу й начальника Генштабу ЗС РФ Валерія Герасимова.

Часто коментатори та оглядачі намагаються говорити про те, що ситуативний альянс Кадирова та Пригожина проти колективного Міноборони – це і є головний внутрішній конфлікт російських еліт. Але навіть у цьому найбільш медійному конфлікті є значно важливіші фігури. Наприклад, Олексій Дюмін, губернатор Тульської області, екс-заступник міністра оборони РФ, чий кар’єрний зліт розпочався з роботи у Службі безпеки президента ФСО (відповідав за охорону Путіна під час його першої та другої президентських каденцій).

-ads-

Називати його у рядах гіпотетичних наступників Путіна було гарним тоном у середовищі російських аналітиків внутрішньої кухні влади РФ ще до початку великої війни. А тепер альянс Дюміна-Кадирова-Пригожина може бути інтерпретований як група, що може у той чи інший спосіб перебрати контроль над військовою промисловістю або частково Міністерством оборони.

Перший варіант і обговорювався найбільш активно через те, що так породжувався досить явний та медійно видимий конфлікт – довкола можливої заміни (у тому чи іншому вигляді) Дюміним Дениса Мантурова, міністра промисловості та торгівлі, заступника голови уряду РФ. Прихід Мантурова на посаду заступника голови уряду був пов’язаний з ухваленням досить серйозних змін у законодавстві РФ, які, фактично, перевели економіку на військові рейки: тоді, у липні минулого року, ухвалили рішення, що дозволяли примушувати підприємства виконувати оборонні контракти. І деякі з замовників (а саме силові структури) отримали право змінювати умови контрактів після підписання.

Володимир Путін розкритикував Дениса Мантурова під час наради

Нещодавно Мантуров став фігурантом скандалу за участі особисто Володимира Путіна: російські медіа поширили відео з наради за участі Путіна, де президент РФ сварить (по відеозв’язку) сильно застудженого Мантурова за провали в авіаційній галузі, зокрема, за відсутність контрактів на будівництво нових літаків. За мірками придворного зум-етикету Мантуров, який насмілився перебивати Путіна, виглядав ледь не зухвало. Прес-секретарю Путіна Дмітрію Пєскову довелось включатись у публічну комунікацію з цього приводу і заявляти, що догану Мантурову не отримає, мовляв, був «стандартний робочий процес».

Складнішою за традиційне медійне представлення є і роль Євгенія Пригожина, власника так званої ПВК «Вагнер». Звісно, участь у війні проти України цієї ПВК та пов’язана з цим небувала медійна активність як самої приватної армії, так і особисто Пригожина, якого почали позиціонувати як «народного героя», є заявкою на зростання впливу особисто «кухара Путіна» в нинішній конфігурації влади РФ.

Пригожин позиціонує себе як особу, яка може конфліктувати з російськими посадовцями будь-якого або майже будь-якого рангу. Справді, у 2016-му році відбувся серйозний конфлікт так званої ПВК «Вагнера» з Міністерством оборони РФ та безпосередньо Пригожина з Шойгу: за неперевіреною інформацією, конфлікт вилився у погіршення забезпечення вагнерівців під час бойових дій у Сирії. Але зараз говорити про лінійний конфлікт Пригожина з Міноборони та Генштабом означає серйозно спрощувати ситуацію.

Трансформація образу так званої ПВК «Вагнер» з «проєкту не для всіх» з явним нацистським ідеологічним ухилом у «по-справжньому народну одиницю, де захищають батьківщину, а не марширують» відбувається багато в чому за рахунок особистості Пиргожина, який встиг примірити багато ролей: засудженого злочинця, ресторатора, кухара Путіна, спонсора «фабрик тролів». Але частина ефектних жестів Пригожина не могла б відбутися без того самого Міністерства оборони: прибуття «кухара Путіна» на військових бортах у колонії задля вербування нових вагнерівців є красномовним свідченням того, що наразі стосунки Пригожина з МО дещо складніші, ніж про них прийнято думати.

Міністр оборони Сергій Шойгу, тим часом, оголошує масштабні реформи армії РФ, які мають завершитися за три роки. В рамках реформи чисельність ЗС РФ має бути збільшена до 1,5 млн осіб. Меседжі Шойгу активно тиражують інформаційні агенції та федеральні ЗМІ, що, вочевидь, має довести: Шойгу наразі користується довірою Путіна. Як і інші «конвенційні» військові еліти – як, наприклад, той самий начальник Генштабу ЗС РФ Валерій Герасимов, який зберіг посаду, попри дуже гучні та нав’язливі чутки про його зміщення у перші ж місяці фази бойових дій від 24 лютого.

Але Герасимов був призначений командувачем Об’єднаного угрупування військ – замість Суровікіна, який, втім, не пішов надто далеко і лишився заступником Герасимова на цій посаді. Однак, усі ці маніпуляції свідчать про те, що російське керівництво розуміє свою кадрову безпорадність: якщо начальника Генштабу призначають командувачем Об’єднаного угрупування військ у країні, столицю якої Путін та його генерали планували взяти за три дні, то справи дійсно кепські. Далі можна буде призначати на цю посаду лише самого Путіна, який з шашкою наголо поїде брати Київ, ведучи за собою свою армію.

Однак ми знаємо, що розлючений звір є дуже небезпечним. Росія пробуватиме додавати до суто військових компонентів усе більше специфічних спецслужбіських та дипломатичних методів впливу. І це видається все більш загрозливим.

Перед новим роком секретар Ради безпеки України Олексій Данілов заявив, що йому відомо про активізацію заступника голови адміністрації президента РФ Дмитрія Козака. Мовляв, він проводить зустрічі з європейськими діячами, щоб змусити врешті-решт Україну до якогось умовного «Мінська-3». Попри спроби російської сторони виправдовуватись і говорити, що нічого такого Дмитро Козак не робить, і ні з ким не комунікує, ця інформація підтверджується у два кліки: наприкінці минулого року Козак розсилав листи з привітаннями з днем народження Ільхаму Алієву і підписувався як заступник голови адміністрації президента РФ, що не зовсім типово через асиметрію у посадах адресата і адресанта. Одна справа – привітання лідерів окупованих територій України та Грузії у той час, коли Козак курував їх, і зовсім інша – вітання лідерів міжнародно визнаних держав. Тобто певна роботу щодо спілкування з іноземними лідерами Козак все ж веде, і веде настільки явно, що це потрапляє у медіа.

Явище того ж треку, але іншого порядку – стаття Віктора Медведчука у виданні «Известия», власником якого путінський олігарх Юрій Ковальчук, який належить до найближчого оточення президента РФ. (Раду директорів холдингу Ковальчука «Национальная Медиа Группа», якому належить «Известия» очолює Аліна Кабаєва. Західні медіа називають Ковальчука одним з ідеологів війни проти України, – LB.ua). Вибір майданчика невипадковий, адже аудиторії хотіли продемонструвати, що Медведчук все ще користується лояльністю особисто Путіна і є фігурою, яка просуватиме те саме розділення на «партію війни» та «партію миру» всередині України, яке РФ вкидала в український інформаційний простір у 2019-2020 рр. За твердженням Медведчука, саме він та його проросійські колеги були «партією миру, яка представляла інтереси південного сходу України», і що світ має почути саме їх – звісно, для припинення війни.

Дехто з коментаторів вбачає у появі такого тексту від Медведчука роботу Козака, але як би там не було з кураторством цього твору – текст дає змогу зрозуміти, що певна лояльність Путіна/адміністрації до Медведчука зберігається, попри усі його провали та дискредитацію зусиль у просуванні «російської м’якої сили в Україні».

Усі ці сюжетні переплетіння дозволяють зробити досить очікуваний та очевидний висновок: у КДБ не існує колишніх. Адже у випадку зі своїми елітами Путін діє так само, як діяли спочатку у КДБ, а потім у ГУ ГШ та ФСБ – надає різним особам та структурам функції, що дублюють одна одну, змушуючи їх «бути в тонусі», змагатись і боротись за лояльність «начальства».

Посилаючи сигнали, що суперечать один одному, Кремль змушує нервувати як окремих чиновників, так і цілі структури. Але ця атмосфера тотальної недовіри змушує головних дійових осіб до зосередження не на результаті у т. зв. «СВО», а на тому, щоб як мінімум зберегти своє місце, а як максимум – урвати більший куш у добу умовного «транзиту» (адже на нормальний пострадянський транзит нікому в РФ розраховувати вже не доводиться). Для нас ця вада системи є шансом. Але щоб скористатися ним – потрібно аналізувати глибше, аніж ми звикли бачити та чути у етерах та соцмережах. 

Марія КУЧЕРЕНКО, аналітик

Джерело тут

попередня статтяПАМ’ЯТІ ЄВГЕНА ЄНІНА
наступна статтяЧТО МЕШАЕТ НАМ ПОБЕЖДАТЬ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я