Нема у нас політиків. Переважно це – сіра маса, малоосвічена, малокультурна, без знання західних мов, з хворобливим еґо і здебільшого без моральних гальм. Вони звикли «рєшать вопроси» і вважають, що це і є «політика».
Спочатку ви вчилися на інженера, а через п’ять років вирішили вивчати філологію. Що трапилося?
Це суто формальні речі. Завжди вважав, що найважливіше – самоосвіта. Тим паче у тоталітарній державі, де вся освіта, а особливо гуманістика, була катастрофічно ідеологізована. Тож моя політехніка була радше способом внутрішньої еміграції, такою собі втечею в політично нейтральнішу сферу електричних машин і апаратів. А в Літінститут я вступив із цікавості – прочув, що Москва ліберальніша, і вирішив спробувати. Вдалося. Щоправда, на заочний. Але задоволений і одним своїм вибором, і другим. Як на ті часи, там і там було добре середовище – і студентське, і викладацьке.
Від багатьох письменників доводилося чути, що саме у вашому домі вони вперше знайомилися з забороненою в радянські часи літературою. Це було небезпечно, як вдалося не потрапити у «лапи» радянських органів?
«Лапи» ті були досить довгі. З політехніки мене вигнали на третьому курсі, з Літінституту – на другому. У Москві, правда, великодушно дозволили піти «за власним бажанням». Ліберали, одначе! Згодом обидва вузи закінчив – заочно. Але це інша історія. Гадаю, мені пощастило. Припускаю, тому, що ніхто із друзів мене не здав. А почасти, певно, й тому, що наша юнацька фронда була радше мистецькою, ніж політичною. В тій країні, звісно, все було «політичним», але міра репресій, вочевидь, була різною.
Ви називаєте себе «українським космополітом». Як самі розумієте це поняття?
Обстоюю нейтральне вживання цього терміну, як і терміну «націоналіст». Лайливими їх зробили совєти. Тим часом обидва терміни – контекстуальні. Іноді окреслюю себе як «ліберального націоналіста», а іноді – як «українського космополіта». І не бачу тут суперечності. «Український космополіт» означає для мене життя в широкому світі (не конче фізичному, духовно-інтелектуальному), але з українським корінням та цілком природними патріотичними почуттями.
Ви провели кілька років в Америці. Як американці характеризують українців?
Ніяк. Вони мало що знають навіть про сусідню Канаду. А Юкрейн, Бахрейн – це для них абстракція.
Про те, як українські політики їздять на міжнародні симпозіуми, складають анекдоти. Чому так трапляється і чого їм бракує, щоб виглядати гідно?
Нема у нас політиків. Є, в основному, сільські дядьки та посьолочні пацани, які вдають із себе державних мужів. Бувають винятки, але в тому середовищі вони не приживаються. Переважно це – сіра маса, малоосвічена, малокультурна, без знання західних мов, з хворобливим еґо і здебільшого без моральних гальм. Вони звикли «рєшать вопроси» і вважають, що це і є «політика».
У радянські часи всі вчили англійську мову, але знали її лише одиниці. І вимова виглядала жалюгідно. Чому так сталося?
Краще спитайте: а що змінилося? СРСР був закритим суспільством, тож іноземна мова там була ні до чого. Сьогодні ми живемо в суспільстві більш-менш відкритому, але психологія «обложеної фортеці» зберігається. Особливо у глядачів московського телебачення. А ще гірше – зберігається провінційність мислення. От недавно міністр освіти замінив у престижній київській школі німецьку мову російською. Так, ніби російської в Києві хтось не знає і мусить вивчати ще й у школі. Провінціал, та ще й, на жаль, на міністерській посаді щиро вірить, ніби російська мова – це круто. Тим часом понад 90 відсотків інформації в Інтернеті, зокрема наукової, – англомовні. На російську припадає один відсоток – тобто менше навіть, як на німецьку.
Та що там міністр, йому за посадою належить русифікувати, себто провінціалізувати Україну. А ви попитайте знайомих, скільки з них користується Ґуґлом, а скільки – Яндексом, хто з них присутній на Фейсбуку, а хто – ВКонтакте. Провінційність – у людських головах, а не у місці проживання. Щоб її подолати – не досить, звісно, самої англійської мови, але й без неї у наших умовах, під жорстким русифікаційним тиском, жоден цивілізаційний прорив, гадаю, неможливий. Ми так і залишимось тим, чим були завжди, – провінційною периферією «Русского мира». І саме так нас і надалі сприйматимуть у світі – цілком заслужено.
Чого справді бракує Україні для вступу в ЄС і через скільки часу може трапитися ця подія?
Бракує політичної волі. Бракує еліт, які б розуміли, що Євросоюз – це, насамперед, система цінностей: повага до права, до власності, до людської свободи та гідності. І бракує суспільства, яке б спонукало владу приймати і сповідувати ці цінності не лише на словах. Десять років тому Хав’єр Солана дав українським можновладцям пораду: навчіться грати за правилами, а не гратися з правилами. Але якщо грати за правилами, то можна й програти. Кожна влада погана, якщо суспільство за нею не стежить, не контролює, не б’є по лапах. З тим суспільством і, особливо, «елітами», яких маємо, не бачу поки що жодних перспектив на серйозне ставлення до нас із боку європейців, а отже, й на реальну євроінтеграцію.
Ваш рецепт об’єднання України?
Рецепт складний і у двох реченнях його не викладеш. Почати б слід із верховенства права і з визнання пріоритету громадянина/клієнта над обслугою, зокрема й над так званими держслужбовцями. А також із визнання і пошанування мовнокультурних прав титульної нації, без чого «государство Украина» не має сенсу – принаймні для українців. Але це лише початок. Проблема складна, фактично у нас сьогодні відбувається формування альтернативної української (украинской) нації. Що може призвести до перетворення України на один величезний Ольстер.
Джерело: Високий Замок
