ХТО ТАКІ “ВОНИ”?

З 18 травня чомусь всі провладні блогери, журналісти та чиновники, урядовці постійно злагодженим хором кажуть одне й теж цікаве слово, – “вони”. “Вони ухилянти”, “вони герої”, “вони молодці”, “вони негідники”, “вони не хочуть…”, вони, вони , вони, вони… Так наче війна їх самих на пряму не стосується. Є якісь “вони”, які зобов’язані… І є якісь типу аристократи-небожителі, вельможі які якось відсторонено так помірковано спостерігають за виром подій десь з збоку з віддаля наче з високих Печерських пагорбів. 

Як колись в наполеонівські часи, коли десь в низовині в долині йшла велична баталія а трішки поодаль на зручному горбочку на зеленій галявинці де під встановленими шатровими балдахінами лакеями був накритий пікнічок для вельмож. Там розташувалися мамзєльки, в затягнутих корсетах на китовому вусі, в желетках і сукнях з довгими спідницями що волочаться по траві, в білих мережевих рукавичках і капелюшках з вуалями, з театральним бінокликом на тоненькій палочці в одній ручці і витонченим віяльцем в іншій.  

Мамзєльки обов’язково в супроводі поважних мусьйов з білими жабо, в хромових чоботях з високими халявами, світлих кальсонах, у камзолах парижського покрою з позолоченим бригетом на ланцюжку в окремій кишенці, та циліндрах від лондонських капелюшників на голові, з вичісаними борідками і бакенбардами з підзорними трубами в руках напоготові. Разом вони зверху споглядали за тим як в широкій трав’янистій долині під синім небесним нефом тисячі вимуштруваних рекрутів, в мареві гарматного диму, в ритмі барабанного бою завзято начиняють один одного картеччю з мушкетів і елегантно розпоровши черево випускають один одному багнетами кишки та бебехи. 

І проміж того дійства на фоні декорацій цього епічного  батального живого полотна аристократи захопливо спостерігають як, молодому кучерявому гусару що в вишуканому блакитному мундирі з позолоченими еполетами і галунами що летить верхи пришпоруючи гнідого скакуна з високо піднятою сріблястою як блискавка саблею, йому на повному скаку живописно зриває пів черепа шрапнеллю від ворожої бамбарди. 

І мамзєльки випускаючи з рук біноклики на травичку мліючи падають сідничками на заздалегідь поставлені ажурні плетені стільчики з мякенькими подушичками, не забуваючи при цьому обмахувати себе віяльцем, хором зойкають – ой, як шкода, який гарненький гарсон, такий молоденький шарма… 

А збентежені мусьє як вболівальники Сен-Жерме на стадіоні тупнуть ніжками і разом вигукнуть з прононсом та грасіюванням – мерд! І роздратовано підуть до столика під шатром трішки зняти стрес терпкуватим Жевре-Шамберте на аперетіві і заполірувавши Ремі-Мартін почнуть ділитися своїми ідеями тактик і стратегій, і в гарячих дискусіях доводити один одному, майже з бійками і киданням в обличчя рукавичок з викликами на дуель пошуками сикундантів,  як потрібно діяти фельдмаршалам.

З нашими чиновничками, урядовцями, наближеними до влади журналістами, блогерами відбувається щось подібне. Вони наче глядачі в театрі, в театрі всенародної війни. Таке відчуття що війна то не для них. То хай “кріпаки”, “рекрути” гниють в сирих окопах. А хто не хоче, ті ухилянти. 

Так ось самі злісні “ухилянти” це лише наші дорогі, фінансово дорогі, наші чиновники, силовики, урядовці. Вони повністю утримуються за наші податки, в них навіть резинка на трусах куплена за наші гроші. Тільки коли ми заженемо чиновників, силовиків в окопи тільки тоді вони відчують на собі як це воно коли на фронті немає забезпечення а десь там в тилу в цей час відбувається “бруківка”.

Автор: Яків МІХЕЄВ, глибинний громадянин