Ситуація в Україні і навколо України динамично змінюється. І не в кращій для нас бік. Ворог стає сильнішим, партнери більш зайнятими власними справами. Недоімперію вже не сприймають як інфернальне зло, яке необхідно знищити за будь-яку ціну. Зараз вона зло знайоме, яке треба лише стримувати, щоб воно не розповзлося по Європі.
Звісно, наша влада це все відчуває. Бо стало менше оплесків і запрошень для виступів у парламентах світу. Та й з допомогою якось не дуже. Про бажаючих воювати годі і казати. Але дії влади зовсім не такі, які можуть дати потрібний результат. Всі вони з арсеналу кволого авторитаризму: наказ замість переконання, примус замість заохочення, анонс замість результату.
Реальна ситуація і дії влади, як дві непаралельні прямі: вони один раз перетнулися на початку вторгнення, а потім розходяться все далі. І якщо ми воюємо з недоімперію за свободу і справедливість, то перемоги не можна досягнути методами ворога. Хоча й з іншою риторикою.
Справжні захисники відразу пішли на фронт. Їм було не дуже важливо, яку Україна вони захищають — демократичну чи авторитарну, вільну чи олігархічну: розіб’ємо ворога і далі розберемося. Але більшість цих патріотів загинули на фронтах. Зараз до війська треба залучити інших, яких треба переконувати і заохочувати. А до цього наша влада виявилася абсолютно неготовою.
Вона навіть не замислювалася над вкрай серйозними проблемами нашого існування. Тому в нас наприкінці другого року війни:
1. Відсутнє привабливе і переконливого бачення майбутньої України. Тоді за що гинути на війні? За подальшу самореалізацію Мар’яни Безуглой іже з нею?
2. Відсутнє визначення реальної української перемоги. І, відповідно, зовсім сутужно зі шляхом до такої перемоги.
3. Нема власного ВПК, якій забезпечує фронт хоча б на 50%. А все те, про що пихато звітують наші можновладці — «запустили у серію, збільшили випуск у шість разів і т.д.», як раз і досі є головним дефіцитом на фронті.
4. Нема елементарної свободи бізнесу. Невгамовна фіскалізація всього душить економіку, яка і так ледь жевріє. Навіть тих, хто може і готовий працювати для фронту, обкладають дурнуватими умовами, обмеженнями і поборами. Тим самим залишаючи бюджетний простір для фірм-прокладок, близьких до влади.
5. Нема елементарної справедливості: на фронт мають йти хлопи, панам є що робити у тилу. Або на Лазурному березі.
6. Нічого не змінилося у житті багаточисельних начальників, вони продовжують функціонувати за принципом: «живемо на відкати, а офіційну зарплатню віддаємо секретарці на чай і печиво для приймальні». Але одна новина про готель у Чехії або віллу у Іспанії, які купують собі представники влади під час війни, повністю перекреслює солодкий патріотичний сироп, якій ллється з телемаратону.
Цей перелік можна доповнювати. Звісно, для кожного проблемного пункту існує якесь пояснення, навіть, виправдання — кляті попередники, партнери-боягузи, вороже ІПСО і таке інше. Але зважте, наскільки буде дослухатися до цих пояснень-виправдань агресор, якщо Україна впаде? Та ото ж. Тому і нам зважати на це немає сенсу.
І тут ми підходимо до головного: наша влада в особі президента Володимира Зеленського і шести персон з його найближчого оточення, які фактично керують країною, що воює, категорично не визнає цих проблем. Влада повністю відкидає очевидний висновок: без термінової корекції траєкторії нашого руху Україну чекає поразка, фактична втрата незалежності і перспектив успішного демократичного розвитку. Замість цього тут знов буде орда неоварварів і новітнє середньовіччя.
Не можна успішно лікуватися, якщо не визнати хворобу. Не можна ефективно змінюватися, якщо не визнавати критичності ситуації.
Зрозуміло, мені у черговий раз нагадають, що на початку вторгнення Україні давали два тижні, а ми стоїмо вже два роки. Так, за рахунок героїчної самопожертви тих патріотів, для яких Україна насправді понад усе. Буває, що дивом, на натхненні, виграють спринт. В маратоні випадковостей не трапляється. Війна на виснаження, яка іде зараз — це марафон.
І навіть якщо путін раптово помре, росія почне розвалюватися і змушена буде прибратися геть з України, то й тоді вищеперелічені вади нашої системи влади стануть на заваді відновленню і успішному розвиткові країни.
Влада не хоче змінюватися, бо не здатна зрозуміти — навіщо. Влада мирно не поступитися іншій, бо інтереси України і українців — це для телевізійних звернень. Справжній пріоритет для влади — і цієї, і попередніх — амбіції, збагачення, безкарність. Навіть повномасштабна війна виявилися нездатною це поміняти.
Тому влада разом зі своїми адептами, яких третина країни, до останнього буде марити, вірити в дива від мольфарів, перейматися, хто як кепсько пожартував чи сказав не тією мовою, і запалювати свічки загиблим. Сотні тисяч свічок. У Фейсбучику. Замість мобілізувати всі сіли і ресурси і відчайдушно виборювати власне життя.
Від розуміння цього і песимізм. Але не остаточний. Бо Україна здатна дивувати навіть таких досвічених аналітиків, як я.
А що робити? Про це написано вже багато, один з практичних дописів — стаття Віталія КУЛИКА. Але все це не має сенсу без публічного визнання проблеми і готовності на практиці прибирати зі шляху все, що заважає виграти війну.
автор – Олександр КОЧЕТКОВ
P.S. У якості ілюстрації картина Н.Бутенко “Час змін”.
