Російська агресивність останнього часу привертає дедалі більше уваги, як до дій Кремля, так і до країни, яка, перебуваючи у тіні і не роблячи різких рухів, є ключовоюфігурою нинішнього геополітичного загострення – Китаю.
Якщо враховувати фактор Китаю, тоді стають більш зрозумілими обережні дії Німеччини, які здаються Україні недружніми. Власне, її спроби «утихомирювати» Кремль, йдуть не тільки й не так з бажання просто продовжувати бізнес «як завжди» з Росією, а побоювання щодо такого альянсу між Пекіном та Москвою. І власне того, що Берлін залишиться поза грою.
І це розуміють як у Європі, так і у США. Якщо навіть просто поспостерігати за американськими публікаціями з питань безпеки, то видно, що раніше тема Росії та Китаю часто описувалися окремо, зараз же – рідкісний аналіз дій Росії в Україні обходиться без згадки Китаю.
Незважаючи на декларації та безперечну інтенсифікацію взаємодії Москви і Пекіна, давайте подивимося наскільки глибоким є їхнє реальне партнерство.
Після 2014 року Росія задекларувала «розворот на Схід». Зараз Москва та Пекін описують свої відносини як “стратегічне співробітництво та всеосяжне партнерство”. Володимир Путін та Сі Цзіньпін називають один одного найкращими друзями, а збройні сили проводять спільні навчання. При цьому Пекін уникає в будь-яких офіційних документах називати Росію союзником, хоч і наголошує на партнерстві. Подивимося, що змінить запланована на початок лютого зустріч Путіна та Сі Цзіньпіна на відкритті Олімпіади у Пекіні.
Але чи така міцна їхня «дружба»? Чи це тимчасова коаліція, щоб вирішити поточні проблеми, яка виллється у відчуження в майбутньому?
Розглянемо основні аспекти російсько-китайського співробітництва у трьох напрямах: зовнішньополітичному, економічному та військовому.
Політична кооперація
І Росія, і Китай критикують міжнародну систему, яку вони вважають нав’язаною Заходом. І Пекін, і Москва прагнуть покінчити з гегемонією США у міжнародних справах. Прагнуть послабити зв’язки між США та їх союзниками, і загалом послабити Захід зсередини, збільшуючи розбіжності всередині західних країн. Обидві країни розглядають політику США і ширше – «Заходу» як виклик своїй безпеці, своїм національним інтересамта існуючим режимам влади. Вони переконані, що США шукають можливості просунути ідею “демократії та прав людини” – що означає зміну режиму в Росії та Китаї.
І Путін, і Сі вважають, що їхня вразливість перед «кольоровими революціями» пов’язана з фундаментальними недоліками нинішнього світового порядку — поєднанням інститутів, ідей та владних структур, що визначає хід світової політики. Натомість новий світовий порядок, якого вимагають Росія та Китай, буде заснований на розподілі сфер впливу.
Але є й відмінність. У Москві переконані, що світова система вже розвалюється, і шанс забезпечити собі найкращі умови у нову епоху – це активно «ламати» існуючий порядок. У Пекіні є невдоволення існуючим станом справ, але керівництво КПК прагне змінити нинішню світову систему на свою користь, при цьому зберігаючи її основні елементи.
Росія занепадає, прагнучи затвердити свій регіональний авторитет і не випасти з історії, Китай є висхідною державою з набагато тривалішим часовим горизонтом планування для досягнення глобального впливу.
У той час як Росія прагне стати однією з великих світових держав, Китай швидше розраховує на те, щоб витіснити США з посади ключової світової держави. Зараз Китай явно прагне глобальної гегемонії в американському стилі.
У Пекіні є відчуття того, що час та історія на стороні Китаю.
Для Москви та Пекіна українська криза – це частина боротьби за ослаблення американського впливу та за те, щоб зробити світ безпечним для автократів.
Криза навколо України — це боротьба за майбутній світовий порядок, бо він стосується саме цих питань.
У Росії та Китаю багато спільних стратегічних цілей, при цьому Москва публічно підтримує Пекін набагато частіше, ніж навпаки. Але їхнє партнерство має свої межі. Китай не визнав анексію Криму Росією та досить обережний у підтримці дій Росії в Україні. Хоча в багатьох голосуваннях в ООН він швидше підтримував Росію або ж займав нейтральну позицію.
2 липня 2021 року, Путін підписав Стратегію 2021 розвитку зовнішньої політики Росії. Що ж говорить цей документ, який є, як там сказано, «базовим документом стратегічного планування», – про всеосяжне партнерство з Китаєм? Дивно, але нічого! Після прочитання цього тексту виникає мимовільне бажання перейменувати його швидше в «Стратегію образ і претензій до Заходу».
Так як більша частина тексту присвячена саме «підступному Заходу» і турботі про збереження режиму (ще «моральному лідерству» Росії), але ніяк не опису фундаментальних принципів відносин з світом. Такий стратегічний союзник як Китай – згадується лише один раз (стр. 40) й разом з Індією. Якщо у Стратегії-2015, наголошувалося на намірі розвивати партнерські відносини з Китаєм та окремо, привілейовані відносини з Індією, то у Стратегії 2021 – ці країни йдуть через кому.
Економічні відносини
З 2010 року Китай є для Москви найбільшим торговим партнером, що забезпечує їй економічне рятувальне коло в умовах погіршення відносин із Заходом. Товарообіг Росії та Китаю у 2021 році зріс на 35,8%, досягнувши рекордної позначки $146,88 млрд. дол. (у 2019 році – $110,75 млрд., а у 2020-го скоротився на 2,9% до $107,76 млрд.). ). Але у структурі економіки Китаю – це зовсім незначні цифри, якщо порівняти із загальним зовнішнім товарообігом Китаю (у 2021 році він виріс на 30,3%, досягнувши рекордної позначки $6,05 трлн.). При цьому товарообіг Китаю та США у 2021 році також зріс на 28,7%, склавши $755,64 млрд., тобто у 5 разів більше ніж із Росією. Навіть із Австралією, з якою у Китаю торговельна війна, товарообіг зріс на 35% і склав 231 млрд. доларів.
Основа експорту Росії – торгівля нафтою та газом
Росії практично нема чого просувати на китайському ринку, крім нафти, газу, лісу, вугілля, металу та певних груп продовольчих товарів.
РФ виступає як провідний експортер нафти до Китаю, поступаючись тільки Саудівській Аравії. Крім того, Росія намагається нарощувати експорт газу до Китаю, хоча абсолютним лідером у цьому напрямку, як і раніше, залишається Туркменія (на неї припадає близько 60% постачання газу до Китаю).
«Газпром» за п’ять років побудував газопровід у Китай – «Сила Сибіру», завдовжки 2,2 тис. кілометрів. Навіть після відмови китайців інвестувати в нього, було витрачено понад трильйон рублів бюджетних коштів на це будівництво, яке навряд чи колись окупиться. “Газпрому” заради “Сили Сибіру” було надано безпрецедентні податкові пільги.
Російський газ є найдешевшим для китайського ринку. Москва тримає в секреті ціну, за якою зобов’язалася постачати газ. За даними китайської сторони, торік ціна була лише $118,5 за тисячу кубометрів. Це втричі нижче за ціну газу, що публічно називалася три роки тому. За іншими даними, у 2020 році виручка «Газпрому» від продажу газу в КНР склала 44,3 млрд. руб., що за обсягом 4,1 млрд. кубометрів газу дає середню ціну близько $150 за 1 тис. кубометрів.
Газопровід «Сила Сибіру» був запущений півтора роки тому (із заявленою потужністю 38 млрд. куб. на рік), але обсяги поставок по ньому поки що нескінченно далекі від планів – у 2020 році було поставлено лише 4 млрд. куб. газу. Для порівняння, до Європи у 2020 році було поставлено – 147 млрд. кубометрів.
У 2021 році російським урядом було заплановано виділити 175 млрд. рублів з Фонду національного добробуту на будівництво східної гілки БАМу для розширення експорту вугілля в Китай. Також Росія експортує близько 15 млн. кубометрів кругляка на рік, 70% якого йде до Китаю. З 2016 Центральний Банк Росії збільшив частку вкладень у юань з нуля до 12-15%, при цьому юань за цей час знецінився до долара приблизно на 10%. При цьому російська економіка не є пріоритетним напрямком для інвесторів з КНР, і держбанки КНР не поспішають порушувати санкції, накладені США та ЄС.
Зростаюча двостороння економічна нерівність є найбільшою проблемою для китайсько-російського зближення. І ця проблема лише посилюватиметься з часом.
Для Москви структура двосторонньої торгівлі є джерелом постійного невдоволення. За останні роки Росія була зведена до ролі постачальника сировини та ресурсів (особливо енергоносіїв, на які припадає понад 70 відсотків російського експорту до Китаю), а її роль як джерела технологій для китайської промисловості поступово сходить нанівець. Пекін і Москва дедалі частіше стали конкурувати за одні й самі глобальні ринки. Китай випередив Росію і став другим за величиною виробником зброї у світі.
Співробітництво у військово-технічній сфері
У 2016-20 роках на частку Росії припало 20% від загального обсягу світового експорту озброєнь, що було на 22% нижче, ніж у 2011-15 роках, коли він досяг свого піку. Основним покупцем російської зброї у 2016-20 роках залишалася Індія, на частку якої припало 23% від загального обсягу, за нею слідували Китай (18%) та Алжир (15%). Проте, постачання з Росії до Індії у 2016-20 роках скоротилися на 53%, а її частка у загальному обсязі індійського імпорту озброєнь знизилася з 70% до 49%. Частка Китаю, у загальному обсязі російського експорту озброєнь, також падає з більш ніж 60% у 2005 році до всього 14,5% у 2019 році (загальною вартістю 688 млн. дол.).
Продажі російської зброї Китаю впали з більш ніж 25% загальної вартості торгівлі в 1990-х роках, досягнувши піку на початку 2000-х років, до різкого зниження і в даний час становлять лише 3 % від загального обсягу двосторонньої торгівлі між країнами.
Китай зараз активно конкурує з Росією на ринках озброєнь. Росія все більше покладається на китайські технології у розробці зброї, доки Пекін готовий їх продавати. Поки що поглиблення технічного співробітництва Росії та Китаю, дозволяє їм обійти американські санкції та обмеження на експорт технологій. Загалом протягом останнього десятиліття, співробітництво у сфері оборони зростало зі збільшенням вартості трансфертів, але економічна значимість знижувалася. Тому, як зазначають експерти, сьогодні оборонні угоди не є рушійною силою взаємної співпраці.
Росія та Китай провели свої перші спільні військово-морські навчання у 2012 році біля берегів Ціндао у Жовтому морі. З того часу військово-морські навчання “Спільне море” проводились у Середземному морі у 2015 році та у Балтійському морі у 2017 році; жодне із цих місць не є традиційним районом дій ВМС Китаю. У 2019 році двосторонні військово-морські навчання знову пройшли у Жовтому морі. У вересні 2020 року китайські війська взяли участь у навчаннях “Кавказ-2020”. Нещодавно в Індійському океані пройшли тристоронні маневри Росія-Китай-Іран.
Незважаючи на допомогу Росії у військовій модернізації Китаю, новітню російську зброю та обладнання зазвичай отримувала Індія, а не Китай. Ця картина почала дещо змінюватися у 2015 році, коли Китай став першим іноземним покупцем російського винищувача Су-35, уклавши контракт на отримання 24 літаків до кінця 2018 року. Китай також став першим міжнародним покупцем системи ППО С-400 “Тріумф”, підписавши контракт на два комплекти у 2014 році. Постачання другого комплекту було завершено наприкінці 2019 року. Також Ростех у 2019 році повідомляв, що його дочірня компанія “Вертольоти Росії” уклала контракт на постачання Китаю 121 вертольота на початку 2019 року.
Незважаючи на співпрацю з багатьма проектами, пов’язаними з обороною, Росія та Китай продовжують конкурувати у цьому секторі. Після прикордонного протистояння між Індією та Китаєм у червні 2020 року, Індія попросила Росію прискорити постачання С-400. Іншими словами, незважаючи на «союзництво» з Китаєм, Росія допомагає Індії усунути розрив у потенціалі протиповітряної оборони.
Іншим спірним моментом для російсько-китайського союзу є давні військові відносини Росії з В’єтнамом, чиї претензії в Південно-Китайському морі найбільше збігаються з претензіями Китаю. Згідно з базою даних SIPRI, Росія була джерелом понад 83% всього в’єтнамського імпорту озброєнь у період з 2005 до 2019 року. У 2019 році російський експорт до В’єтнаму оцінювався у 138 млн. доларів (на другому місці – Білорусь, що експортувала до В’єтнаму зброю на суму 23 млн. дол.).
Росія та В’єтнам також регулярно проводять військові навчання. Ці приклади військових відносин Росії з Індією та В’єтнамом – країнами, залученими до територіальних та морських спорів з Китаєм – показують, що, всупереч райдужним запевненням у партнерстві, Росія та Китай не виробили спільної позиції щодо територіальних питань. Також очевидно, що оборонні контракти з іншими країнами не будуть принесені на вівтар партнерства між Росією та Китаєм.
Тому, хоча Росія і Китай мають значні стимули для поглиблення співпраці, деякі складні питання у сфері оборони навряд чи будуть вирішені. Китай продовжуватиме вести шпигунську діяльність в Росії, намагатиметься проводити реінжиніринг російського обладнання та витіснятиме її з ринків продажу зброї.
Таким чином, як зазначають експерти, близькість у двосторонніх оборонних відносинах між Росією та Китаєм, схоже, ґрунтується більше на незгоді з позицією Заходу, ніж на чіткій згоді з будь-якого питання. По суті, ця співпраця заснована насамперед на тимчасовій доцільності, а не на визнанні спільних цілей та напрямків.
Проблеми у російсько-китайських відносинах
Ключова проблема російсько-китайського союзу – відсутність довіри з обох сторін і ніяк не вирішувана асиметричність відносин.
Пекін не довіряє Москві, і для такої довіри реально немає підстав, тому що у цьому союзі Росія завжди буде молодшим та підлеглим партнером.
У Кремлі чудово розуміють, що та гра та загрози, якими Росія може шантажувати Захід, у результаті подаючи це як великі перемоги власному населенню, абсолютно неможливі з Китаєм. І при виникненні першого є конфлікту інтересів з Китаєм, Росії доведеться тихенько прийняти все, що вимагатиме Пекін.
Є й побоювання китайської сторони, що Москва за спиною у Пекіна досягне певних домовленостей із Вашингтоном, а також почне більшою мірою враховувати індійську позицію в регіоні на шкоду інтересам Китаю.
Росія за великим рахунком не знає і не розуміє Китай, особливо на рівні пересічного жителя, а всі протиріччя просто замовчуються до певного часу. Однією із проблем реального союзу Росії та Китаю також є «західність» Росії. Так, як це не парадоксально звучить, але Росія за всієї своєї риторики та спроб повернути до Азії – є набагато більше європейською країною, ніж того б може й хотілося Кремлю. Російська еліта пов’язана із Заходом, живе там і бачить своє майбутнє там, а не в Шанхаї чи Пекіні.
Проблема «Втрачених територій»
Проблеми між Китаєм і Росією потенційно ширші та небезпечніші. Просто Пекін поки що не вносить їх до офіційного дипломатичного порядку денного, а Москва намагається не помічати китайського реваншизму, що зростає.
Територіальне спори Росії та Китаю обговорюються досить давно, ще з моменту передачі Китаю острова Даманський у 1991 році. У 2005 році, після передачі КитаюРосією острова Тарабарів, половину острова Великий Уссурійський та острів Великий у Читинській області у дельті річки Амур, питання загострилося.
«Втрачені території» – можливо, найчутливіша міфологема в масовій свідомості китайської нації, яку легко активувати Пекіну за потреби або при зростанні внутрішньої напруги. Китай усередині країни продовжує просувати образ Росії як однієї з колоніальних держав, яка скористалася слабкістю сусіда і відібрала безліч споконвічно китайських територій під час «століття приниження» Китаю на рубежі ХІХ і ХХ століть. Тема «анексії Хайшенвея» невипадково присутня у китайських підручниках.
Нещодавні кроки щодо повернення на карту КНР історичної назви Айгунь, де було підписано один з нерівноправних договорів царської Росії та імперією Цин, є лише одним з прикладів. «Гонконг та Макао повернулися на батьківщину. Чому не Владивосток? – нарікав у березні 2020 року популярний блогер-історик Юань Зайюй (Yuan Zaiyu).
У 2020 році Росія зазнала запеклого засудження в китайських соціальних мережах після того, як вона провела святкування заснування Владивостока – тому що він знаходиться на землі, яка раніше була частиною Китаю. Та й російські медіа рясніють заголовками, на кшталт: «Суд зупинив будівництво китайського заводу з розливу води на Байкалі», «Як китайський завод на Байкалі з розливу питної води став об’єктом загальної ненависті», «Жителі Бурятії розпочали збір підписів проти китайського проекту з вирубки ліси» тощо.
Російсько-китайські відносини рятує абсолютна ізоляція медіапросторів цих двох країн.
У вересні 2020 р. «Левада-центр» опублікував результати опитувань, які демонструють двояке сприйняття КНР та китайців серед росіян. З одного боку, думку про те, що Китай виступає найближчим другом Росії, поділяють 40% респондентів. За цим показником Китай відстає лише від Білорусі, яка набрала 58%. У цьому показник щодо КНР залежить від стану відносин же Росії та Заходу. Так, до 2014 року не більше 24% росіян були готові назвати Китай союзником Росії.
На особистісному рівні більшість росіян зовсім не готові до близьких відносин з вихідцями з Китаю. Лише 10% росіян готові бачити китайців серед своїх родичів або друзів. 16% не заперечують, щоб китайці стали їхніми сусідами чи колегами по роботі. Більше половини росіян воліють тримати громадян КНР на максимальній відстані, виступаючи за обмеження або повну заборону на їх в’їзд до Росії.
При всіх наративах про дружбу, у Росії та Китаю, як і раніше, залишаються сфери, де інтереси сторін якщо і збігаються, то далеко не в усьому. Спецслужби РФ та КНР ведуть активну розвідувальну діяльність одна проти одної.
Розмежування інтересів між двома країнами в Центральній Азії залишається незрозумілим та буде потенційним джерелом конфліктів. Наприклад, Китай критично сприйняв введення сил ОДКБ у Казахстан, озвучивши традиційну позицію про невтручання у внутрішні справи інших країн і РФ тихо пішла звідти. Нещодавно, Китай провів власний саміт із керівництвом країн Центральної Азії (ЦА), без участі РФ. При цьому пообіцяв п’яти країнам ЦА безоплатну допомогу в розмірі $500 млн. Не кажучи вже про те, що Китай постачає озброєння до країн ЦА, які традиційно були залежними в цьому від Росії.
Китайські інтереси вже вийшли за рамки економічних інвестицій та торгівлі та вторглися у традиційну сферу військової допомоги та контролю Росії. Китай все більше стає постачальником безпеки в регіоні, і Росії доведеться зіткнутися з проблемою зростання впливу, який Китай набуде завдяки цьому. У Таджикистані Китай відкриває нову військову базу, не питаючи дозволу Росії. Початок реалізації ініціативи “Нового шовкового шляху” збігся з поставками китайських систем ППО до Туркменістану та Узбекистану на початку 2010-х років. З того часу Пекін поставив літаки Y-8 до Казахстану, системи ППО ближнього радіусу дії QW-2 Vanguard 2 до Туркменістану, патрульні машини VP11 до Таджикистану та безпілотні літальні апарати Wing Loong-1 до Казахстану та Узбекистану.
Танення льоду в Арктиці також відкриває нову область конкуренції, де Китай прагне відігравати все більш помітну роль. У січні 2018 року він опублікував свій перший документ з арктичної політики, в якому стверджує, що хоча країни, які безпосередньо не є сусідами з Арктикою, хоч і не мають прав територіального суверенітету, їм дозволено проводити там широкий спектр операцій і завдань. Враховуючи свою близькість до Крайньої Півночі, Китай називає себе “приарктичною державою” та “важливою зацікавленою стороною в арктичних справах”, яка прагне “брати участь в управлінні Арктикою”. Китай запропонував “Полярний шовковий шлях” для розвитку арктичних морських шляхів, які доповнять наземні транзитні маршрути і тим самим розширять його торгівлю та вплив у регіоні.
Готовність Пекіна брати участь у видобутку вуглеводневих ресурсів також викликає занепокоєння Москви. Але тут амбіції Росії стримуються відсутністю необхідних значних інвестицій та технологій. Китай став найбільшим закордонним партнером Росії у проектах з виробництва скрапленого газу в Арктиці. Це співробітництво зумовлене як комерційними, так і політичними чинниками. В умовах західних санкцій проти РФ, саме Китай надав Росії гроші та технології, необхідні для запуску ресурсних проектів у російській Арктиці, при цьому ще більше збільшивши залежність РФ.
Той факт, що Росія та Китай прагнуть більш тісних відносин, незважаючи на всі труднощі, свідчить про прагнення отримати вигоду з цього партнерства, на тлі протистояння із «спільним ворогом». Хоча формальний альянс, можливо, ніколи не виникне, це не применшує активної співпраці Пекіна та Москви у реалізації їхніх прагнень до переформатування існуючого світового порядку.
Як пишуть самі російські експерти, невтручання у внутрішні справи один одного та авторитарний характер обох режимів забезпечують не лише відсутність серйозних політичних протиріч, а й задають загальний порядок денний у багатьох питаннях глобального регулювання. Але чи цього достатньо для довготривалого стратегічного партнерства, якщо зміниться внутрішня ситуація, або зовнішня кон’юнктура?
Поки що протистояння РФ і КНР зі США прискорює зближення Москви та Пекіна. Але якщо сподівання Москви, що Китай так і не зможе стати на місце США і перетворитися на нового гегемона світової системи, що диктує свої правила, – не виправдаються? Чи готова Росія до ролі повністю залежного васала? Чи не ризикує Москва сама стати розмінною монетою у глобальному протистоянні? Тим більше, що при будь-яких конфігураціях, Росії відведено роль молодшого партнера та сировинного придатку.
