9 травня. Конструктивний «державницький» конфлікт

Події у Львові на День Перемоги породили чергового національного героя. Олег Ковпак, член ВО «Свобода», помічник народного депутата отримав кулю в ногу від сина колишнього заступника Управління ДАІ у Львівській області. Депутат міскради Юрко Михальчишин одразу зреагував заявою, що куля призначалася йому. Ну просто Сьома Горбунков у «Бриліантовій руці»: «На єго мєстє должен бил бить я!». Заява пана Михальчишина породжує масу цікавих припущень. Зокрема таке питання: чому куля йшла так низько? Або у цей час один кандидат наук виявив кмітливість та повзав по бруківці, щоб ухилитися від зловорожого терориста та обійти з боку ворожі лави щоб вдарити по незахищеним тилам шовіністичних сил, або руки у нападника «криві», або ? найближче до правди ? Михальчишин нікому не потрібен. Але це зараз не має значення. Забій на нозі від пневмата вже перетворився на «першу кров». А Ковпак на «дитину у яку стріляють». Це вже з риторики вельми добросердої тітоньки Фаріон. Свободівці кажуть про конфлікт зловорожих сил, але насправді виходить що львів’янин стріляв у львів’янина.

9 травня у Львові відбувся черговий акт політичного фарсу. Одні воліють назвати виставу «Антифашистська влада проти нацистських недобитків», іншим більше подобається «Патріоти стали на герць із силами окупаційного уряду та азійськими комуністичними ордами». Обидва визначення є, м’яко кажучи, неточними. Насправді ця подія ? це добре спланована провокація, що має сприяти національно-державному будівництву. Так, це не провокація проти України, а спроба певним чином підтримати наявні політичні та культурні розбіжності, на яких і тримається політична система держави Україна. Якщо громадяни спливуть кров’ю, то Вітчизна (як ідея) від цього тільки виграє. Тож конфлікт та ненависть є вже майже 20 років одним із підмурків «нашої» держави.

Серед учасників «львівського побоїща» знавці побачили багато знайомих облич. Знайомих по трибунам «Карпат» і столичного «Динамо» облич.

Політична культура насильства формується не тільки у парламенті. Насильство і політика тісно існують і за межами того що вважається сферою парламентської демократії. «Навколополітика» ВО «Свобода» найбільше нагадує фанатський «навколобутбол». На матч всім начхати. Головне ? це бійка. Потім, заднім числом, кожна сторона добреше в інтернет-коментарях подробиць до стану беззастережної перемоги. Та й служить навколофутбол, зазвичай, речам делеким від футболу… Амбіціям лідерів, викиду адреналіну для маси, самоствердженню особистості, яка не може реалізуватися в умовах нинішньої системи. Власне, стосунки між Януковичем та ВО «Свобода» нагадують саме взаємини хазяїна клубу «Україна» та хуліганської фірми, що тримає пару секторів у західній частині стадіону. Одні одного ненавидять, але вимушені співпрацювати. Для навколофутболу це нормальне явище. Наприклад, 11 травня посварилися головні хулігани «Динамо» із Суркісом, але побили не його, а стюардів. Ще й поскидали охоронців з трибуни на газон.

Потім сектори 20 та 21 розродилися заявою, в якій критикують стюардів та їхні здібності підтримувати порядок. Представників приватної охорони, що, згідно з твердженням тих же хуліганів, схильні до насильства, на відео називають «мєнтами». Але ж на секторі за порядок / хаос відповідають не тільки стюарди. Функцію нагляду виконують і люди із так званого «фан-секюріті» ? перевірені старі хулігани, що реалізують за допомогою грубої сили свою владу над сектором. Кажуть, що їхня роль забезпечує їм певні вигоди.

Перед тим ті ж самі «авторитетні фанати» 29 березня успішно відлупцювали молодь із числа прихильників того самого київського «Динамо» та дніпропетровського «Дніпра», що палила італійський триколор на матчі Україна ? Італія. Постраждали й ультраправі бійці, які намагалися захистити право на «патріотичний порив молоді».

Тепер лідери фанатського руху пишуть: «Группа людей, которая пытается держать сектора 20 и 21 под контролем (а это около 1000 человек, а иногда и больше) не может контролировать абсолютно всё и отвечать абсолютно за всех.». Цікаво, що в той же час ходять чутки, що хулігани мали можливість бити людей на трибунах. Свідок пише: “…дуже неприємний інцидент. Через 2 сектори від нас сиділа група іноземців, мені вони були схожі на осіб кавказької національності. Там були жінки, двоє дітей, ну і 4 чоловіки солідного виду, всі вони в цей вечір прийшли на стадіон, щоб повболівати за збірну України, але до них підійшли 5-6 «наших», так званих «фанатів», і просто почали «метилити» їх, не зважаючи на те, жінка це чи чоловік. Це тривало хвилини три, за цей час жоден зі стюардів, які покликані замінити міліцію на стадіонах, так і не підійшов. Якщо б не 2 співробітника «Беркута», які зверху спостерігали за футболом, то, можливо, не вдалося б уникнути і жертв. У підсумку, іноземців просто перевели в інший сектор і вони далі продовжили дивитися футбол”.

Авторитетні фанати знають, що «расово неповноцінні» (у їхній термінології) власники будуть вимушені їм підіграти. Може кинути «авторитетам» смачну кісточку. Насильство дає бажаний результат. стюардів прибирати не будуть. Міліцію не повернуть, але «авторитетним хлопцям» має щось обломитися аби конфліктів більше не було.

Це та сама політична школа, що її пройшли багато із ультраправих активістів. Подивіться на те що відбувалося у Львові і ви побачите фанатів «Карпат». У діях «свободівців» ви побачите те саме посилання на те що це «їхній сектор». Вони є господарями у серці Галичини. Можуть робити що захочуть і «дирекція клубу» на Банковій має із ними домовлятися. Вони єдині партнери, що демонструють здатність створювати та контролювати хаос. Різниця тільки в тому, що Суркіс зацікавлений у контролі, а Януковичу може бути вигідний і сам хаос. Бійка на «галицькому секторі» може замаскувати погану якість гри «команди професіоналів». Це самоочевидно.

Патріоти на утриманні?

Ми не можемо повірити у те що влада, СБУ, МВС не знали про те що станеться. Футболку «ЯбандєрівєцЬ», що є ніби “ідеологічним посланням” Михальчишина було створено за кілька місяців до 9 травня. 15 березня «авторський дизайн» було продемонстровано на ресурсі галицьких автономних неонацистів . Наприкінці березня автор цієї статті вже мав інформацію про підготовку до провокації у Львові. Було відомо, хто виступає організатором та виконавцями. Як виявилося, відомості були точними.

Насправді правоохоронці могли готуватися ще з минулого року, бо тоді було те саме що і цьогоріч . У Львові 9 травня 2010 року зривали георгієвскі стрічки та розгортали прапор… трохи інший, але сценарій у багатьох деталях повторюється.

Російскі неонацистські рок-гурти періодично виступають у Львові перед місцевими ультраправими, і ніхто із цього  приводу особливо не переживає. Але один день на рік галицькі неонаці виступають у ролі патріотів. І це не тоді, коли на неофашистських концертах розгортають російський триколор. До нього львівські неонацисти ставляться добре. Був пару років тому інцидент, в якому представники львівської націоналістичної молоді захищали право росіян вимахувати національним прапором на концерті від агресивного «шовінізму» київських неонацистів. В Тернопіль на “правий першотравень” їздили російські ультраправі.

Патріотизм у Галичині є політичним і ритуальним явищем. Про нього люблять згадувати перед виборами та історичними датами. Бо він є, за влучним визначенням Івана Франка, «празнична одежина» .   «Патріотизм» проявляють 9 травня, коли зривають георгіївські стрічки. Відмінність цьогорічного дня перемоги тільки в тому що чинна влада вирішила трохи підіграти неонаці і влаштувала шалений ґвалт, щоб ЗМІ вже точно не могли проігнорувати бійку. Тож коли ультраправий блогер пан Резніченко у ЖЖ розмазує шмарклі по монітору, просторікуючи про «провокацію проросійських шовіністів», то він сильно лукавить. Цим він ображає «арійців» та «слов’ян» до яких формально і звертаються панове «націоналісти». Неонацисти ображають інтелект співвітчизників, вважаючи їх довірливими баранами. Патріоти повторюють за героїнею «Бріліантової руки»: «Нє віноватая я! Он сам пришьол!» Не варто так. Панові Резніченку все одно бракує форм героїні Світлани Світличної.

За бажання влада могла б легко і без особливого зусилля розчавити правих. Досвід є. Згадайте «Тризуб». Підсунули замість звичного самогонного агрегата зброю ? і патріоти вже у в’язниці. Є ще справа російського нацбола (за сумісництвом українського націонал-автонома) Макарова, що сидить в Одесі у в’язниці за дитячу забавку із зеленкою, презервативом та дверима кампанії АТВ. І ніхто не допоможе. Рахітичні протести тільки веселили міліцію. Втім, є нюанс. «Тризубівці» грали на стороні БЮТ і розповсюджували компрометуючі матеріали проти ВО «Свобода» під час місцевих виборів. Тож, коли «свободівці» і залежні від них наці-автономи брали участь у акціях на підтримку членів «Тризубу», це схоже на певний вияв лицемірства або підкреслено християнського всепрощення. Дивно, що ці скарби любові не розповсюджуються на Католицький університет .  Чомусь у цей момент євангельська добросердість вичерпується. На місці ВИШу пани із ВО «Свобода» воліли б бачити медресе по вихованню греко-католицького Талібану. І це не жарт. Це побажання Михальчишина. Перегляньте відео.

Крім батога є і пряник. Якщо ситуація перестане бути керованою, то до компромісу примусять. Як це зараз потроху роблять у РФ, де частину наці-фанів переконують легалізуватися, стати «керованими націоналістами» і підписати угоди з місцевою владою про співробітництво у справі боротьби із «понаєхавшімі», а надто впертих жорстоко і безжально пресують. І це ще квіточки. У влади є досвід 90-х, коли задавили значно серйозніший та впливовіший бригадний рух. «Відморозки» давали свідчення у в’язниці з більшим ентузіазмом, ніж професійні злочинці старої формації. Найрозумніші кримінальні та напівкримінальні бариги із ентузіазмом кинулися «вписуватися» до влади та легалізувати бізнес. Проблема тут організаційно-психологічна. Той, хто ставить на насильство, йому ж, зазвичай, і кориться. Той, хто робить політику як бізнес, намагається мінімалізувати ризики. Держава є найбільшою бандою. Вона завжди в результаті перемагає конкурентів.

Тож невже МВС і СБУ свідомо допустили бійку 9 травня? Можливо, навіть саме їхня агентура безпосередньо планувала акції? ВО «Свобода» давно вже виконує накази чинної влади, то чому б її активістам прямо не виконувати накази Могильова і Хорошковського? Могло бути й так. Втім, є більш реалістична версія. Прямих доказів немає, але схоже на те, що то радше Хорошковський та Могильов самі виконували наказ «не заважати». Міліція, за свідченням очевидців, поводила себе спочатку доволі пасивно, а керівництво правоохоронців у Львові самоусунулося від прийняття рішеннь. Українські та проросійські націоналісти мали стикнутися і влаштувати сутичку. І немає нічого дивного, що ще ввечері 9 травня у МВС не було особливого бажання заводити справу. Бо все було добре, за планом. Тільки наступного дня, коли вже всі переглянули по ТВ звіти закції правоохоронці почали «ворушитися.

І «ліві» прорадянці, і націонал-ліберальні коментатори переважно сходяться в оцінці подій. Візьмемо двох блогерів.  Фанат Бандери Остап Кривдик та шанувальник Сталіна Віктор Шапінов пишуть схожі речі. Обидва покладають відповідальність за заворушення на чинну владу. Втім кожен з них робить свій ідеологічний висновок. Обидва намагаються додати до списку винуватців екстремістів. Кривдик – «комуністів». Шапінов – «націоналістів». Висновки і першого, і другого ? хибні.

Шапінов щиро ображений на регіоналів, бо вони «крадуть» у нього свято Перемоги Червоної Армії. Мабуть, через свою відносну юність Шапінов не застав останні роки брежневізму і не бачив, що День Перемоги перетворився на державний символ СРСР, жертву, що анулює всю вчинену державою народу кривду, все насильство, несправедливість, зло російської і радянської історії. Тож кожне 9 травня було святом колективної жертви, яка освячувала владу правлячої партії та ієрархії радянських націй. На чолі стояла, звісно, російська. Цей культ найсильніше оформився у часи державного капіталізму, відлік настання якого певна група однодумців Віктора датують 1956 роком. Концепція триєдиного народу (росіяни, українці і білоруси), що є головним суперетносом СРСР, з’являється у часи «хрущовського ревізіонізму» 1954 року. Так що навіть з позицій класичного сталінізму атрибутика радянського патріотизму і поклоніння їй є справою вельми сумнівною.

Колумніст Остап Кривдик вважає, що антикомуністичну пропаганду варто посилити. Так і пише що має постати «нова якість антикомунізму, котрий повинен довести до нового Нюрнберзького трибуналу». На жаль, Червона Армія та СРСР були на той час «комуністами» десь на рівні улюблених ним ОУНівців після утворення УГВР. Націоналісти із соціалістичним присмаком. Радянські тоталітарні націоналісти проти українських. Пан кривдик, як політолог може ознайомитися із документами Першого Інтернаціоналу чи Циммервальдської конференції, щоб зрозуміти: СРСР реалізовував не інтернаціоналістичну лінію, а, навпаки, саме націоналістичну. Є різниця між сербським націоналізмом та югославським ілліризмом початку 20 століття. Є різниця і між російським та радянським. Тож Обидва намагаються додати до списку винуватців екстремістів. Кривдик – «комуністів». Шапінов – «націоналістів».

Антикомунізм пана Кривдика застарів. Згадуваний раніше свободівець Михальчишин пропагує у лекціях перед ідейно близькими класову боротьбу, цитує Маркса і розповідає про сталініста Мао, як про теоретика «третього шляху». Лідер КПК постає у його лекціях як взірець у справі організації терору і розбудові національної держави. Улюблений паном Кривдиком (колись) інтегральний націоналізм вже давно замінений в головах ультраправих націонал-сталіністською третьою позицією. Вони не клянуться ім’ям сухорукого параноїка, як це роблять представники мікроскопічних сталіністських сект. Ні, вони наслідують методологію «цезаріанського соціалізму». І не дуже цього соромляться. Зокрема цитують улюбленого російськими нацболами Тіріара та вводять у політичний простір правих його ідеї. Це і «примат політики над економікою» націонал-соціалістична версія радянського НЕПу, і «безкласове суспільство», і апологія авторитарних «соціалістичних» режимів Третього Світу. Послідовний у своїй маячні Тіріар доходив до ідеї підтримувати румунського сталіністського диктатора Ніколае Чаушеску. Того самого що мав у палаці золоті унітази та за злочини проти власного народу був розстріляний повстанцями 1990 року. В дусі ідей теоретика націонал-більшовизму Тіріара витримано першотравневі звернення близьких до ВО «Свобода» «правих автономів» за 2010 та 2011 роки. Коли ультраправі говорять про «День перемоги Колими над Бухенвальдом», то варто правильно розуміти їхні слова. І Колима, і Бухенвальд їх цілком задовольнять, але за однією умови. Вони хотіли б бути не ув’язненими, а тюремниками.

Як писав у 39 році німецький комуніст Отто Рюле «боротьба з фашизмом має починатися з боротьби проти більшовизму». Саме він першим вигнав із Комуністичної Робітничої Партії Німеччини націонал-більшовиків, що були попередниками «націонал-революційного» напрямку у ВО «Свобода».

Парадокс. Сьогодні чим лівіший і ближчий до справжнього комунізму рух в Україні, тим активніше його прихильники виступають проти терору та тоталітаризму. Це тенденція, що невимовно дратує, наприклад, одного з ідеологів свободівців Іллєнка. Антисталінізм та повага до свободи людини у «неКПУшних» лівих зближує їх та лібералів. Політичні ліберали все частіше критично відгукуються проти неоліберальних грабіжницьких реформ уряду та обмеження соціальних прав. У лібералів та «нових лівих» (вживаємо у значенні що його помилково вкладає у цей термін Іллєнко) відрізняються ідеологічні мотиви, але і тим і іншим огидні партія влади та фальшива фашистська керована «опозиція» типу ВО «Свобода». Саме тому та ж ВО «Свобода», що краще бачить реальність, ніж Кривдика, розглядає у своїх пропагандистських опусах лівих та лібералів як єдину силу. При цьому лібералам в свої пропагандистських матеріалах  ще дають слово, а лівих бояться, тому брешуть про них, не даючи можливість висловитися.

Насправді, всі ці розмови про «жахливих комуністів» і консерватора Кривдика, і сором’язливих нацболів із ВО «Свобода» є старою формою антидемократичної риторики. І тут кривдики, михальчишини і іллєнки разом проти свободи людини, а не партії ВО «Свобода». В той же час тоталітарний підхід до суспільних проблем зближує сталіністів та нацистів. Сторони у «суспільній дискусії» виглядають як дзеркальні відображення. І така ситуація не сьогодні склалася.

Минулого року націоналісти 9 травня розгорнули велетенський червоно-чорний прапор із портретом Бандери. У 2011 «десантники» із півдня розгорнули червоний. Симетрія вражає. Брати по розуму.

Любителі «прапору перемоги» ніби і не фанатики Сталіна, але у рамках «цивілізаційного вибору» вони переймають у сучасного російського націоналізму концепцію, у якій Сталін постає «ефективним менеджером» національно-державного будівництва.

9 травня в Києві легально розповсюджувалися матеріали такого собі «Русского освободительного движения», в яких у роздмухуванні Другої Світової звинувачували… євреїв. У «поздоровленні» до свята пропонувалося пишатися ветеранами бо вони воювали «за нас, за Русь» . Міліція дивилася на цю провокацію крізь пальці. Сигналу «чавити» нацистів не було. Чи Київ тепер є сектором інших, проросійських фашистів?

Із двох боків нам намагаються нав’язати неофашистську ідеологію, тоталітаризм сталінського ґатунку та різні форми агресивного націоналізму. І винна у цих маріонеткових війнах влада, якій вигідно щоб люди думали не про ціни на овочі.

Тож найбільшим внеском у вирішення ідеологічних дискусій було б, якби автори типу Кривдика та Шапінова будуть писати тільки про те на чому розуміються, не будуть уникати відповідальності за суспільство яке сформувалося завдяки пропаганді тоталітарних концепцій, не ретранслюватимуть власні печерні забобони. Бо вони влаштовують бої із власною тінню. В тіні Шапінова Нікіш, а в тіні Кривдика Чаушеску.

Сутички 9 травня у Львові є просто реакційним варварством. Люди йдуть на могили і до пам’ятників, що згадати загиблих родичів, та «бездушні» атеїсти не нападають же на відвідувачів кладовищ у «гробки». Може, й націоналістам з патріотами варто було б якось спробувати притамувати «духовність».

Так само ідіотизмом відгонить топтання бандерівських прапорів у Донецьку. Бо це така ж спроба розізлити та примусити суперника вподібнитися до розлюченого троглодита із дубцем у руках, щоб на черговому витку конфронтації ідіотизм міг прогресувати. Звісно, дикун при цьому сприймає себе не як непривабливого персонажа із перекошеною фізією, а справжнісіньким героєм. Ейфорія. Виглядає це приблизно так:

« Досить! Ми не хочемо далі терпіти і “не піддаватися на провокації”, ковтаючи приниження за приниженням – залишаємо вам цю вашу улюблену справу.

Відтепер ніяких порожніх розмов, ніяких стенань про “толерантність” та іншої зрадницької колаборантської маячні. Тепер тільки сила, єдність та воля до перемоги! Геть толерантість до ворога! Під червно-чорним прапором соціал-національної революції – до перемоги!» – пише пан Іллєнко у статті на «Українській Правді» 10 травня.

Яка перемога? Над ким? Куди дівати незгодних?  Циклона-Б на всіх не вистачить. А між іншим на 22 червня заплановано другу серію фарсу із прапорами, стрічками та мордобоєм.

Який вихід? Нульова толерантність до «нетолерантних».

Нація створюється постійно. Вона є формою організації людей, але існує виключно у їхній свідомості. Тож почуття такої єдності треба підживлювати. Любов до борщу чи рідного міста не зможе мобілізувати на війну чи вибори. Ненависть та самозакоханість людини треба весь час підсилювати. Завдяки цьому інструменту правляча еліта гуртує маси у стадо, яким можна керувати, тобто робити так щоб люди забували свій приватний та класовий інтерес та починали відчувати свою спорідненість із політиками та великими власниками. Для цього варто користатися націоналізмом та патріотизмом ? «політкоректною версією» власної винятковості. У вітчизняних умовах така національна ідентичність має два різновиди, відповідно «східняцько-молоросійський» і «галицько-бандерівський». Спекуляції на етнокультурних розбіжностях є змістом політики вже 20 років, зокрема тої, яку робить націонал-ліберальна чи промосковська інтелігенція. Але саме завдяки їхньому антидемократизму та націоналізму вони формують той крайньоправий ідеологічний бульйон, яким отруюється суспільство.

Українці Сходу та Заходу мають не більше (а іноді менше спільного) ніж серби із хорватами. Урядовці, що докладають руку до роздмухування конфліктів не розуміють цього. Конфлікт цілком реальний. І це буде не битва світоглядів, як під час громадянської війни у США в середині 19 століття. Це буде саме боротьба за племінну владу, як у сучасній Африці. Споріднені народи ріжуть одне одного інтенсивно як і чужі. 9 травня пролилася крапелька крові. Завтра заради збереження влади організують міжетнічний конфлікт. Українська нація складається із кількох етнічних груп.

Доки українці всіх націй та культур сваряться одне з одним навколо питань мови чи національної пам’яті це дає можливість керувати країною.

Тож боротьба проти чинної буржуазної влади має бути пов’язана з боротьбою проти фашизму. А послідовна протидія фашизму має починатися із антисталінізму та антинаціоналізму. Гасло «Бандера прийде – порядок наведе!» є калькою з «Сталин наведет порядок». Подібні настрої закладають підвалини авторитарної політики, що служить інтересам правлячого класу і забезпечує їм можливість спекулювати то на «нації», то на «великій перемозі радянського народу». Ми бачимо що система і властивий їй націоналізм пробуджують в людях варварські інстинкти. Тож єдиною формою протидії цьому організованому варварству має бути боротьба проти держави і капіталу і за вільну людину, як мету.