З новим днем, мої любі
80 днів безкінечності нуля
Це я так про цифру 80 і про відчуття, що ми в них застрягли.
Ми прожили останній звичний день 23 лютого і все. З наступного дня вибудованого роками, десятиліттями життя більше не стало.
Було відчуття, що ти склав своє життя в чарівну скриньку і відклав її на післяперемоги.
А тепер ти маєш щось робити, щоб наблизити перемогу.
Це на свідомому рівні і у відчутті.
Наші звички, рутини, шаблони поведінки і реакції не встигли змінитися за цю ніч розлому.
Ми звикли жити в світі, де життя вибудовується на базисі обовязкового отримання позитивних емоцій. Наш день, наш рік, наші життя крутилися навкруги цієї концепції. Ми читали книжки, приймали участь у марафонах, складали плани, як бути весь час щасливим і на позитиві.
Я зустрічала термін “емоціоналізація публічного простору”. Ми звикли, на відміну від наших батьків, говорити про свою почуття, вчилися розпізнавати і розкривати свої емоції.
Саме позитивні емоції і їх якість сприймалися, як сенс існування.
Демонстрація позитивних подій сприймалася, як критерій успіху.
Це призвело до того, що ми вважаємо переживання позитивних емоцій, як вдале життя.
І це спірна річ, про яку я якось іншим разом подумаю. З цього приводу є що сказати цікаве стоїкам.
А зараз я хочу звернути увагу на те, що ми зі своїми звичками “позитивного мислення” і прагненням до постійного продукування/поглинання позитивного контенту виявилися емоційними інфантилами з почуттєвим диссонасом.
Це одна з причин, чому дехто може сприймати руйнування свого життя, як апокаліптичне. Не може спертися на себе, як завжди, бо створена позитивна картинка більше не існує, а як жити без неї не можуть уявити.
Такі люди можуть бути в безпеці, або у відносній безпеці і не знаходити в собі сили жити “нормальним” життям, бо немає “старої нормальності” – позитивної картинки успіху. А коли людина намагається цю картинку створити и пред’явити, оточення більше не сприймає її, як еталон.
Тому інформаційний простір колбасить від “не можна зараз ваших фоточок з яскравими краєвидами, коли люди у підвалах”, ” як можна думати про ресторан, коли люди голодують”, “стільки війни навкруги, хочу додати позитиву/квітів/море”
І кожен знайде, що буде тригерити в цьому.
Тому що ми не вміємо жити в цих умовах, ми вчимося цьому кожного дня.
В нас є великі і маленькі радості і приводи для щастя. Є гумор і сміх.
І в нас війна.
Ми маємо бути не позитивістами, а реалістами.
Нехай живуть захисники Маріуполя 🙏
Тримаймося і наближуємо перемогу разом з ЗСУ!
Обіймаю вас, всім серцем ❤️
Все буде Україна!💙💛
Арт від Марта Пітчук
Джерело: Facebook
