Олексій ПОЛЕГКИЙ, філософ і політолог, Антверпенський університет, Бельгія / Вроцлавський університет, Польща
Перемога Зеленського в першому турі – це колективний fuck всій епосі пострадянської політики в Україні
Один з висновків, який впадає в око, що ці вибори – це прощання з політиками «пострадянської» України. Ні, вони не зникнуть вже завтра, але актуальність їхнього порядку денного, політичних програм та методів – не відповідає ані часу, ані очікуванням різних груп суспільства.
Іронія в тому, що люди, які роками гралися в імітацію «політики» (реалізуючи її у вигляді залаштункових «договорняків» та цементуючи систему закритого доступу) отримали у відповідь перемогу телевізійного персонажа, що імітує кандидата в президенти.
Всі основні кандидати, крім Зеленського – представники минулої епохи. Справа не лише у віці як такому (наприклад, Ляшку вік не заважає бути «пенсіонером» української політики), справа – у відповідності часу.
Час пострадянських політиків – минає. Всі ці «птєнци гнезда Кучмового» перестають бути актуальними, оскільки не відповідають викликам сьогодення, не здатні відмовитися від звичної системи управління і просто не цікаві молодшому поколінню виборців, які потроху починають політизуватися.
Де-факто всі «старі» кандидати отримали лише кілька відсотків, за виключенням, можливо, Юлії Володимирівни, результат якої в певній мірі зумовлений її особистістю. Навіть з тих 16%, що отримав Порошенко, мабуть, більшість – це голоси заради збереження України, а не за нього. Думаю, більшість голосів Бойка – це також голоси проти Порошенка, а не за нього як кандидата.
«Персонаж Зеленський» об’єднав як тих, хто вбачає в ньому таран, що має знищити Порошенка, так і тих хто просто не сприймає українську політику у її традиційній формі. Недивно, що значна частина виборців Зеленського – молодь. І вона – різна, але в більшості своїй – просто інша.
Так, ці вибори знову – вибори «проти». І за Зеленського голосуватимуть в більшості ті, хто вбачає в ньому лише інструмент, який просто «винесе» Порошенка (і вони проголосували б за чорта лисого, лиш би він виконав це завдання).
Головна проблема в обох кандидатів – не як виграти другий тур, а що робити після нього?
Тому серед його прихильників не лише ті, кого намагаються затаврувати «малоросами», але й багато з тих, хто пройшов і Майдан, і війну. В Порошенкові вони вбачають зрадника, який не лише не виконав запитів суспільства з часів Революції гідності, але є зараз головним гальмом змін в країні.
Res publica чи Cosa nostra?
Які принципи існування України – спільна справа чи наша справа переможуть? Це, мабуть, ключове питання, на яке українському суспільству на рівні нового суспільного договору доведеться дати відповідь.
Так, як було всі ці роки, вже не буде. Хотілося б нам того, чи ні. На це є безліч причин – починаючи від змін технологій, поколінь, неадекватності архаїчної політичної системи, неефективності та неконкурентності української економіки до геополітичних змін та тиску Росії, який нікуди не подінеться в найближчому майбутньому.
Тому імітаційна українська політика, що базується на домінації приватного інтересу над суспільним – не зможе існувати в тих формах, які були до цього, як би нашим політикам не хотілося. Хоча б тому, що в нинішніх умовах – і загальносвітових, і в умовах війни з Росією, українська держава в своїх «пострадянських» моделях – не впорається з викликами сьогодення.
По суті, найбільший розкол, основні суперечності, які склалися в пострадянській Україні – це прірва між українськими елітами, а точніше політичним класом (не дивлячись на всі внутрішні відмінності в питаннях ідентичностей, мови і т.п.) і українським суспільством.
Я навмисне використовую марксистський термін – клас, бо він найбільш точно визначає цей основний поділ українського суспільства. При всіх своїх внутрішніх конфліктах українські політичні еліти, включаючи судово-правоохоронну кліку, бюрократію, яка отримує корупційну ренту та групи, що їх обслуговують – сформували саме клас.
І що найважливіше – це єдиний сформований клас в Україні. Оскільки тільки цей клас відрізняється внутрішньою єдністю своїх інтересів і їх консолідованим захистом. Як би не змінювалася частина представницької влади та попри всі ідеологічні відмінності в деяких питаннях – цей клас автоматично захищається від будь-якого посягання на систему свого життєзабезпечення (у вигляді владної ренти) і усталених способів здійснення своєї влади.
Це відбувається на всіх рівнях – від олігархічного консенсусу, далі – мовчазного, але ефективного опору серйозним реформам (перш за все судовим, антикорупційним) середньої ланки, до толерування корупційної системи низами. Тому, будь-яка боротьба з корупцією як самостійним феноменом приречена на крах, тому що це лише результат та спосіб існування всієї системи.
Загалом, Порошенко виконав своє завдання 2014 року – збереження й стабілізації країни та поновлення олігархічного консенсусу й існуючої системи, яке на нього поклав політичний клас з певними поступками, в основному під тиском суспільства та умовно кажучи Заходу». Але він практично не виконав очікування, які мала найбільш активна частина українського суспільства по докорінній зміні правил гри. На жаль, навіть в «постмайданній» Україні так і не сформувалася консолідована політична сила, яка б працювала над справжнім втіленням цих завдань.
Звичайно, політичному класу довелося видозмінюватися та трохи поступитися своїми привілеями, хоча вже за рік-два він оговтався та майже відновився в усіх своїх формах. Останньою символічною краплею в цьому реванші стало рішення Конституційного суду, яке скасувало відповідальність за незаконне збагачення.
З іншого боку, запит на стабільність та нормалізацію – а це все-таки повернення до звичного, ніж радикальна зміна – мала й значна частина населення. І лейтмотив – давайте все змінимо, але так, щоб нічого особливоне змінювати – це не лише бажання «еліт». Тому стратегія – крок вперед, два назад, в багатьох реформах – це не лише пручання політичного класу, але й мовчазний запит широких мас.
З іншого боку неадекватність такої патримоніальної олігархічної системи та моделі політичного управління – призводить до постійних криз та конфліктів. Тому з точки зору історичного процесу ці роки мали або змінити систему, або призвести до її колапсу. На жаль, якщо колапс таки наступить, то і країна може не витримати.
Перманентні політичні кризи в Україні неможливо вирішити, не змінивши цього фундаментального конфлікту, оскільки політичний клас, попри різні позиції та конкуренцію, підтримує консенсус парадигми «постмодерного неофеодалізму», що поєднує пострадянський етатизм та відтворення системи закритого доступу.
Політика емоцій
Однією з головних проблем, яка стала причиною Революції гідності – питання справедливості. Український виборець ніколи особливо не характеризувався раціональністю в своїй електоральній поведінці. Підтримка Порошенка (після 54% отриманих на виборах 2014 року) неминуче мала впасти, оскільки у суспільства були завищені очікування. Але це розчарування стало просто катастрофічним саме тому, що запит на справедливість не був виконаний навіть в найменшій мірі. І це відчуття зради – не вдасться зняти жодними раціональними доводами про прогрес, протистояння Росії тощо.
Свято популізму по всьому світу нагадує нам, що ірраціональні фактори часто грають важливішу роль ніж раціональні. Особливо в умовах невизначеності, травмованості і т. п.
Практично всіх, хто підтримує популістів в різних країнах, об’єднує одна риса – потяг до стабільності чи повернення «золотого минулого» й, одночасно, до ламання усталених правил гри. Фактично ця тяга до «спрощення» світу поєднує дуже різні групи людей. Україна не унікальна в цих процесах. Хоча може стати чудовим прикладом постмодерної політики. Де ще, персонаж серіалу, так захоплює свідомість частини населення, що воно готове віддати йому крісло президента. (Може варто подумати про цілком віртуального президента на наступних виборах – якщо вони взагалі будуть. Наприклад, Гра престолів – подарує стільки чудових персонажів, а штучний інтелект, напевно, зможе краще вирішувати завдання управління країною ніж більшість українських політиків).
Майбутнє несе для переважної більшості населення України відчуття страху і невпевненості, а не очікування процвітання і поліпшення життя.
Саме з цими очікуваннями – грають всі популісти в різних партійних кольорах.
І ця ситуація накладається на кризу еліт, які не здатні впоратися з наявними викликами і протиріччями, але при цьому, не готові поступитися навіть дещицею своїх привілеїв і переваг.
В Україні існує загальне і широко розповсюджене сприйняття про цинізм і брехливість політики та надзвичайно низький рівень довіри. Проблема довіри особливо актуальна в пострадянських суспільствах. Це питання не тільки про довіру між людьми, але й про відсутність довіри до соціальних і політичних інститутів. Без довіри не може бути кооперації та взаємодопомоги, а це необхідна передумова для зміни системи та сталого розвитку суспільства. І ті суспільства, які здатні це робити, досягають набагато більших успіхів, ніж ті, у яких усе побудовано на змагальності та війні “усіх проти всіх”.
Неможливо збудувати здоровий соціальний організм без певного рівня взаємної довіри, толерантності до позиції іншого та солідарності. Потреба “здорових” суспільних відносин, заснованих на добрій волі та спільному благі, нікуди не поділася. Тому використання обома штабами кандидатів емоцій – гніву та страху – нічого доброго не принесе.
В будь-якому випадку, ці вибори вже дещо змінили, повернувши публічність в політику. Хай навіть в гротескній формі, але це результат медіатизації політики як такої. Українська політика давно перетворилася на шоу для народу та вирішення справ за зачиненими дверима для себе.
Філософ Бахтін вбачав в карнавальності особливу культуру, яке перевертає офіційну соціальну ієрархію та відновлює міфічний золотий вік загальної рівності. Але головне – коли та чому карнавал стає ледь не єдиним виходом? Можливо саме тому, що в сприйнятті більшості українців вся українська політика – це політика імітації та не щирості.
Потреба в карнавальності виникає тоді, коли офіційний рівень або формальна політика – повністю перестає відповідати дійсності і діям політиків. Коли публічна політика замінюється виключно політичним шоу. Коли найбільші патріоти – виявляються найбільш цинічними крадіями. Коли всі розуміють, що політики брешуть, але інституції які мають виводити «на чисту воду», наприклад, ЗМІ чи експертне середовище, удають, що сприймають це як правду чи навіть самі займаються продукуванням брехні.
В якійсь мірі Зеленський як карнавальний персонаж, що займає місце президента, насправді – хотів він цього чи ні – виступає в ролі трикстера, який очищає політичний простір, але за законами жанру, має самознищитися в цьому процесі.
Хоча не зрозуміло, що він робитиме, якщо справді стане президентом. І найгірше те, що йому самому це, мабуть теж не зрозуміло. Доступна форма, але відсутність змісту – це сила кандидата Зеленського, але це слабкість президента Зеленського. Віртуальність образу та відсутність будь-якої конкретики – дає можливість абсолютно різним групам виборців віддати йому свій голос, покладаючись на власні очікування та фантазії, які ніколи не справдяться. Якщо Зеленський і виграє вибори – дуже швидко розчарування призведе до величезного незадоволення. Тому головна проблема в обох кандидатів – не як виграти другий тур, а що робити після нього? І як переможець буде знову «зшивати» країну, яку кожен з них зараз розколює своєю риторикою та підвищенням градусу протистояння.
Джерело: Новое время
