29 січня Ілон Маск оголосив, що першому людському пацієнту було вставлено імплант від Neuralink.
Neuralink – це стартап мільярдера, що виробляє чіпи для мозку, які розраховані на виявлення нейронних спайків (“спайки” відносяться до активності нейронів, які використовують електричні та хімічні сигнали, щоб посилати інформацію з мозку в тіло). Минулого року Управління із санітарного нагляду за якістю харчових продуктів і медикаментів США дозволило компанії проводити випробування імплантатів на людях, обґрунтувавши своє рішення тим, що технологія може допомогти пацієнтам подолати параліч та інші неврологічні захворювання.
Але на карту поставлено дещо більше у випадку з імплантованими інтерфейсами “мозок-комп’ютер” (brain-computer interfaces, BCI) – це радикальна зміна способу життя людей у разі успіху цього задуму.
Основна ідея BCI полягає в тому, щоб створити прямий канал зв’язку, спочатку між мозком і зовнішнім пристроєм, наприклад, комп’ютером, а потім між самими мозками, або міжмозковий зв’язок. Розвиток комунікації від усного мовлення, в якому між співрозмовниками існують різні рівні посередництва – письмо, телеграф, телефон, інтернет – буде обійдений. Перспектива прямого зв’язку, що оминає ці додаткові шари, базується не лише на більшій швидкості, але й на точності: коли я думаю про щось, мені не потрібно переводити свою думку в мовні знаки, які брутально спрощують значення – мій партнер безпосередньо розуміє те, про що я думаю.
Як заявив Маск ще в 2017 році, незабаром після того, як він заснував Neuralink: “Якщо ви хочете знати сенс цього всього, то йдеться, по суті, про телепатію за обопільною згодою. Вам не потрібно буде добирати слова, якщо тільки ви не захочете додати трохи родзинки до розмови або щось на кшталт цього, але розмова буде являти собою концептуальну взаємодію на рівні, який зараз важко собі уявити”. Уявіть, як ця ідея працюватиме у сфері сексуальності: ви зможете зберегти свій чудовий сексуальний досвід у хмарі, щоб насолодитися ним пізніше, або, якщо ви не надто замкнена людина, то матимете змогу надіслати його другові, щоб і той його відчув.
Навіть якщо ми визнаємо можливість обміну досвідом, виникає низка питань. Перше стосується ролі мови у формуванні наших думок і нашого “внутрішнього життя”. Маск припускає, що наші думки присутні в нашій свідомості незалежно від їхнього вираження мовою, тож, якщо я безпосередньо з’єдную свій мозок із мозком іншої людини, інша людина сприйматиме мої думки безпосередньо в усьому їхньому багатстві та витонченості, не спотворені незграбністю грубих слів природної мови.
Але що, як мова у всій своїй незграбності та спрощеності породжує невловиме багатство наших думок? Справжній зміст думки актуалізується лише через її мовне вираження – до цього вираження вона не є чимось суттєвим, лише плутаним внутрішнім наміром. Я дізнаюся, що я хотів сказати, лише ефективно сказавши це. Ми мислимо словами: навіть коли ми бачимо і переживаємо події та процеси, їх сприйняття вже структуроване через нашу символічну мережу.
Коли я бачу перед собою пістолет, всі значення, пов’язані з ним, символічно надмірно визначені – я сприймаю пістолет, але це сприйняття набуває специфічного відтінку завдяки слову “пістолет”, що резонує в ньому, а слова завжди відсилають до універсальних понять. У цьому полягає парадокс символічної надвизначеності: коли я бачу перед собою справжній пістолет, слово “пістолет” пробуджує багату текстуру значень, пов’язаних зі зброєю.
Однак BCI обіцяють не тільки скасування мови, а й скасування сексуальності. Те, що становить сексуальність, – це непотрібне ускладнення, що перешкоджає безпосередньому доступу до мети: невдача (виміряна за стандартами простого інстинктивного спарювання) культивується як ресурс нових сексуальних задоволень. Чи можемо ми уявити собі щось більш безглузде (з погляду успішного відтворення), наприклад, ніж традиція куртуазного кохання, в якій завершення сексу нескінченно відкладається? То як же куртуазне кохання могло стати зразком високого еротизму? А як щодо наших збочених ігор, у яких конкретний об’єкт або жест, що мав би бути обмежений підлеглим моментом еротичної прелюдії, перетворюється на центральну особливість, на центр лібідинальної інтенсивності, що затьмарює серйозну задачу продовження роду? Чи не загрожує цьому виміру еротичного посередництва прямий зв’язок між мізками?
Перша лінія захисту Маска полягає в тому, що в його версії BCI людина не повністю занурюється в потік думок інших: вона зберігає мінімальну дистанцію від цього потоку – щоб дозволити машині (або за допомогою неї іншій особі) зареєструватися та/або поділитися своїми думками і почуттями, ви повинні дати на це активну згоду. “Люди не зможуть читати ваші думки, – сказав він у 2017 році, – вам доведеться цього захотіти. Якщо ви цього не хочете, цього не станеться. Точно так само, як якщо ти не хочеш, щоб твій рот говорив, він не говорить”.
Звідки Маск знає, що людина дотримується цієї мінімальної дистанції? Пам’ятайте, що BCI працює “об’єктивно”: наш мозок під’єднано до машини, яка, строго кажучи, не “читає наші думки”, а спостерігає процеси в нашому мозку, що є нейронними корелятами наших думок; отже, якщо я думаю, що не усвідомлюю нейронних процесів у своєму мозку, як мені дізнатися, під’єднаний я до мережі чи ні? Чи не набагато розумніше припустити, що, коли я під’єднаний до BCI, я навіть не усвідомлюватиму, що моє внутрішнє життя прозоре для інших? Хіба BCI не пропонує себе як ідеальний засіб (політичного) контролю над внутрішнім життям людей? Більшість із тих, хто розмірковує про Neuralink, сконцентровані на індивідуальному досвіді – втрачу я його чи ні, коли занурюся в сингулярність? Але є й протилежний варіант: що, якщо я зберігаю свою індивідуальність у досвіді, але водночас не знаю, чи не контролює мене і чи не керує мною хтось інший?
Можливо, найнебезпечнішою чорною Neuralink є цинічний опортунізм: люди породили вищу форму інтелекту, яка, якби їй дозволили використовувати свої сили, перетворила б нас на горил у зоопарку. Єдиний спосіб уникнути цієї долі – приєднатися до переможця, забути про свою людську природу і зануритися в Сингулярність.
Піднесеним лицьовим боком цього цинічного уявлення (“спробуймо наздогнати машини, щоб не перетворитися на мавп у зоопарку”) є гностична інтерпретація нью-ейдж-сингулярності не лише як наступної стадії постлюдяності, а й як ключової події космічного масштабу, завершення божественної самоактуалізації. У Сингулярності не тільки ми, люди, стаємо божественними, сам бог стає повністю божественним. Оскільки Сингулярність передбачає ще й певну синхронність свідомостей, не дивно, що вона викликає духовно-філософські роздуми: Сингулярність сприймають як ніщо інше, ніж спокуту гріхопадіння. Тобто вихід із нашого буття як смертних і сексуальних істот, як описано в Біблії.
Це знову підводить нас до питання про владу: що за регулювальний механізм вирішуватиме, яким досвідом я ділитимуся з іншими, і хто контролюватиме цей механізм? Одне можна сказати напевно: слід відкинути як утопічну ідею про те, що я зможу підключати/відключати свій мозок. І слід цілком визнати, що широкомасштабний всеосяжний зв’язок між свідомостями не може мати місце на рівні суб’єктивного досвіду, а тільки на об’єктивному рівні, як складна мережа машин, що “читають” мої психічні стани: величезний “синхронний” колективний досвід – це небезпечний міф. Плюс, оскільки наш мозок буде під’єднаний без нашого відома, то з’явиться нова форма свободи і влади: наша здатність ізолювати себе від Сингулярності. Повертаючись до книги Буття, голос Сингулярності – це ще одна порада, дана Змієм; вона обіцяє скасування гріхопадіння і досягнення безсмертя та вищого знання, якщо ми скуштуємо її плоди; тобто, якщо ми зануримося в щось подібне. Як і в книзі Буття, ми маємо усвідомлювати, що цей вибір є вимушеним: ми не можемо з ним не погодитися – відмова неможлива.
То що ж буде? Безумовно не те, чого очікують прихильники Сингулярності. Подібно до Змія, вони не зовсім брешуть, але загроза полягає саме в цьому.
Уривок з книги Славоя Жижека “Геґель у підключеному мозку” (Bloomsbury, 2020)
Переклад – ПолітКом
Джерело тут
