ЯК ДОВГО МОЖНА ВІДКЛАДАТИ ПРИДНІСТРОВСЬКЕ ПИТАННЯ?

У вітчизняних та молдовських медіа все частіше постає питання як довго існуватиме невизнаний анклав Придністров’я? На цій території знаходиться обмежений військовий контингент російської армії, є склади озброєнь та боєприпасів, розміщено штат російських спецслужб, що здійснюють діяльність проти України та Молдови. Існує постійна загроза удару в спину ЗСУ на Одеському напрямку; з іншого – політична нестабільність в самій Молдові, яку ми спостерігаємо протягом останнього часу, також викликана роботою московських центрів. Проблема Придністров’я не може бути винесена на потім, “на після війни”. Але в Києві та Кишиневі воліють зберігати мовчання. Чи продуктивна така демонстрація “відсутності політичної волі”? Спробуємо розібратися.

ТОЧКА ЗАМЕРЗАННЯ

Я вже два десятки років фахово займається вивченням Придністровської проблеми не в кабінеті, а безпосередньо спілкуючись з усіма зацікавленими сторонами, історичними діячами, учасниками конфлікту. Мені Придністров’я та Молдова близькі й зрозумілі. І це дає право говорити щиро, не звертаючись до дипломатичних евфемізмів.

Сьогодні ми маємо “точку замерзання” переговорного процесу щодо Придністров’я. Жодна зі сторін конфлікту не може / не хоче вирішити його. Я навмисно ставлю флеш між “не може” і “не хоче”, тому що в цьому конкретному випадку мова йде про одне й те ж. Кишинів та Тирасполь давно вичерпали етнополітичну та ідеологічну складову свого протистояння. По обох берегах Дністра невизнаний статус регіону був джерелом збагачення та отримання корупційної ренти. Зараз ресурси для такого існування вичерпані. Але сторони не здатні самі щось змінити. Зміни можуть прийти лише ззовні.

Переговорний формат 5+2 (Придністров’я, Молдова, Україна, Росія, ОБСЄ, а також ЄС і США) подавав ознаки формального життя десь у квітні 2022 року, коли в Кишинів з візитом ввічливості прибули посол від ОБСЄ Артур Дмоховський та спецпредставник Томас Майєр-Хартінг. Власне, лише ОБСЄ ще тримає в інформаційному просторі цей формат, щоб якимось чином виправдати своє існування, після банкрутства своєї місії спостереження в Україні.

Кишинів та Тирасполь не проявляють справжніх зусиль для відновлення діалогу. Більш того, роблять все залежне від них, щоб тему якмога менше збурювали. В дипломатичних колах існує консенсус, що вирішення Придністровської проблеми “не на часі” і це “відкладена історія”.

“ТАБУ” НА ТЕМУ

Політична та економічна еліта Придністров’я не зацікавлена в “розморозці” конфлікту з Молдовою, а тим більше у війні з Україною. На відміну від Донбасу та Південної Осетії (за зразком 2008 року), “ПМР” не має спільного кордону з Росією. Допомога від РФ може і не надійти, а своїми силами регіон протримається в кращому випадку години. Нижче ми наведемо оцінку військового потенціалу Придністров’я та військ РФ в регіоні.

Керівництво “ПМР” залежне від РФ, але воно не самогубці. За нашою інформацією в перші години великого вторгнення представники Москви вимагали від “президента” Красносільського та його господарів з корпорації “Шериф” введення надзвичайного стану та мобілізації. Проте Тирасполь запровадив лише “червоний режим антитерористичної безпеки” та скасував масові заходи 9 травня. Посилено заходи цивільної оборони та організовано додаткові центри управління у випадку надзвичайного/воєнного стану. Ухвалено указ про “військові збори” для доукомплектації частин ЗС “ПМР”.

Еліта Придністров’я розуміє, що зберігати статус-кво у війні буде важко, але воно робить все можливе, щоб уникнути втягування у військові дії. Це дратує ФСБ та ГРУ, але й вони сьогодні мають досить обмежений інструментарій.

З Придністров’я усіма каналами надходять повідомлення про бажання відкласти вирішення конфлікту на “після війни”. “Міністр закордонних справ ПМР” Віталій Ігнатьєв заявив, що “Молдова та Придністров’я мають підписати остаточний всеосяжний мирний договір, де гарантувати взаємний ненапад”. У Красносільського кажуть, що не виключають підписання спільного з Молдовою меморандуму про нейтралітет Молдови у війні Росії проти України тощо. Сам Красносільський заявляє, що сам регіон не збирається “розморожувати конфлікт”. І він в цьому цілком щирий.

Власники та менеджмент групи “Шериф”, яка фактично є сьогодні єдиним вигодонабувачем існування Придністров’я та контролює адміністрацію регіону, мають кілька громадянств. Їх лояльність до Москви обумовлена тим, що РФ забезпечувала силову підтримку та політично “прикривала” існування “ПМР”. Майно та активи Казмали та Гушана знаходяться в країнах ЄС і в Україні, їх родичі й вони самі мають українське громадянство. Це ж стосується й більшості керівників адміністрації в Тирасполі.

Військова сила росіян та ЗС “ПМР” є недостатньою для наступальних операцій. «Оперативна група російських військ у Придністровському регіоні Республіки Молдова (ОГРВ ПРРМ)» складає за паперами 1700 осіб. Це два окремі батальйони — 82-й і 113-й, управління, підрозділи охорони та обслуговування. Механізовані батальйони почергово виконують «миротворчу місію» на Дністрі, за рік змінюючи один одного. Більшість з них є місцевими жителями, які мають російське громадянство та служать в ЗС РФ. Але, окрім російського у них ще є молдовський паспорт, або український, румунський чи болгарський. Насправді російських “миротворців” в “ПМР” станом на початок квітня 2022 року було – 412 чол. Сюди варто додати до 200 осіб співробітників резидентури ФСБ і ГРУ. Росіян, які не місцеві жителі, за різними оцінками – не більше 300 чол. Який стан їх боєготовності сказати складно.

До початку російсько-української війни ротація російського контингенту на цю територію здійснювалося через територію України за згодою Кишинева. Утім, від 2014–2015-х років цей канал закрився. Молдовська сторона поставила “фільтр” і в аеропорту Кишинева. Станом на початок 2022 року до “ПМР” потрапило лише кілька десятків осіб з “ротації”.

Збройні сили “ПМР” офіційно налічують до 8 тис. чол. (для порівняння: ЗС Молдови – 5 тис. чол.). Їхня основа — чотири мотострілецькі бригади російського типу. Дві — на півдні (у Тирасполі та Бендерах), одна — у центрі, в Дубоссарах, одна — на півночі, у Рибниці.

Проте ці бригади ще донедавна були «кадровані», тобто неповного складу. У деяких із них чисельність не перевищувала 500 осіб. Для розгортання в повноцінні бойові одиниці вони потребують певного часу для доукомплектування. Спроби такої доукомплектації робилися починаючи з березня 2022 року неодноразово, але поповнення зафіксовано лише 45% від плану. Джерела кажуть, що потенційні військовослужбовці “ЗС ПМР” (люди з військовими спеціальностями) просто залишили регіон. Тому Тирасполю не допоможуть навіть “військові збори”. Щоб хоча б якось виконати план комплектації на “військові збори” викликають школярів випускних класів шкіл та бюджетників. Але знову ж таки, це не мобілізація та призов у збройні сили. 

На озброєнні росіян та “ЗС ПМР” є легка бронетехніка БТР та БРДМ-2, протитанкові гармати та міномети. Є також і наступальне озброєння — танки Т-64 (офіційно 18 машин, але свідки кажуть, що не більше 8) та РСЗВ БМ-21 «Град».

Зрештою, не можна лишати поза увагою і того факту, що Придністров’я має ще й власний “оборонний комплекс”. Завод «Прибор» (м.Бендери) може виготовляти міномети та реактивні системи залпового вогню БМ-21 «Град»; заводи «Электромаш» і «Металлорукав» – пістолети ПМ, ТТ, ПСМ, автомати АК, АКМ, протитанкові гранатомети СПГ-9. Крім того, на заводі ім.Кірова освоювалося виробництво гранатометів «Пчела» і «Гном», переносних мінометів «Катран» і «Василек», а також протизенітного ракетного комплексу «Дуга».

На складах в Колбасній справді знаходиться 22 тис. тон боєприпасів, сотня танків, понад 200 систем “Град” та десятки тис. стрілецької зброї, патрони і боєприпаси. Проте, більшість озброєння, боєприпасів, вибухові речовини та ймовірно елементи хімічної зброї, не піддаються модернізації й використанню. Умови зберігання цих запасів призвели до неможливості безпечного розконсервування складів. Там більш ймовірний гігантський вибух чим їх видобування для війни. У 2008 році Росія, посилаючись на необхідність втілення «мораторію» на ДЗЗСЄ, відмовила іншим державам-членам ОБСЄ у проведенні будь-яких інспекцій своїх військових складів.

Гіпотетично Росія здатна сформувати (але для цього потрібен певний час, і це буде видно) і озброїти в Придністров’ї ще декілька ударних груп для проведення активних бойових дій. Як зазначають експерти, за кілька останніх років російські підрозділи разом із місцевими «збройними силами ПМР» досить активно відпрацьовували різні «диверсійні» і «антитерористичні» дії, противником у яких була саме Україна. А танкові підрозділи навіть розробляли «вклинення» на українську територію і «перерізання» важливих транспортних артерій (від Рибниці в Придністров’ї до «Одеської» траси Одеса — Київ у районі Кривого Озера всього 95 кілометрів).

Проте, “відкриття другого фронту” в Придністров’ї можливе лише у синхронізації з російським десантом в Одесі, зміною політичного режиму чи встановлення повного контролю над керівництвом в Тирасполі, політичної дестабілізації в Молдові, введення на території “ПМР” загородзагонів та швидкої мобілізації в регіоні. Але навіть провести мобілізацію та озброїти новобранців у росіян не вийде.

Окрім того, приготування будуть прозорі для України та дадуть нам час для випереджального удару.

В політичному класі Молдови існує “табу” на реальне підняття теми реінтеграції Придністров’я. Кишинів не хоче цього. Регіон давно є джерелом реалізації “сірих” схем та заробляння грошей представниками адміністрацій Кишинева та Тирасполя. 

Молдовська правляча еліта не бажає брати на себе баласт у вигляді депресивного та російськоорієнтованого населення Придністров’я.

В Кишиневі розглядають Придністров’я, скоріше як загрозу хитким внутрішньополітичним балансам в РМ. Приєднання регіону до політичного життя країни порушить ці баланси, створить додаткові загрози європейській інтеграції країни та позбавить у кінцевому випадку політичної перспективи існуючі політпроекти.

Силову реінтеграцію Придністров’я Кишинів відкидає повністю, оскільки молдовська армія та поліційні частини не здатні будуть її провести. У випадку збройного протистояння з “ЗС ПМР” та росіянами молдовські військові формування довго не протримаються. Військова ж допомога з боку Румунії виключена через її членство в НАТО. Єдина допомога може прийти з України.

В Кишиневі не хочуть чіпати Придністров’я якомога довше, уникаючи ескалації та відкладаючи у “довгу шухляду” будь-які конкретні спроби зрушити питання з точки замерзання.

УДАР НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ

– Придністров’я офіційно в Молдові не визнано окупованою територією. Є рішення ЄСПЛ щодо здійснення Росією ефективного контролю, є рішення Конституційного Суду РМ… Проте, на законодавчому рівні Молдова не визнає Придністров’я окупованими. Таким чином, Придністров’я – це територія РМ. Президент Молдови Майя Санду заявила, що “Придністров’я – це де-факто неконтрольована територія, але це територія Молдови там живуть наші громадяни. Мир та добробут громадян наш пріоритет. Молдова не планує блокувати Придністровський регіон, ми відкриті до діалогу щодо вирішення конфлікту мирним, дипломатичним шляхом”.

– Придністров’я є стороною переговорів у форматі 5+2. Україна поряд з Росією та ОБСЄ є гарантами переговорного процесу, а США та ЄС – спостерігачами. Формат 5+2 не скасовано. Багато експертів пропонувало Києву вийти з цього формату, проте Україна в ньому знаходиться досі. Це певного роду зобов’язання України не вдаватися до одноосібних дій та зберігати участь у переговорному процесі з обома сторонами конфлікту.

– Фактор українців в Придністров’ї не спрацює. На цей час в “ПМР” проживає понад 100 тис. формально громадян України. Переважна більшість з них зберігає «радянську ментальність», навіть у порівнянні з українцями Півдня нашої країни. На думку проф. Григорія Перепелиці, українська громада Придністров’я «не є по суті українською. Вона є частиною такого ж радянського російського соціуму, як і вся інша спільнота Придністров’я. Вони уособлюють себе з Україною тільки в тому сенсі, що можна взяти з неї та як можна її використати для власних потреб”. Я неодноразово публічно казав, що для пересічного жителя Придністровського регіону наявність паспорта тієї чи іншої держави – це засіб пересування через кордони, а не політична лояльність. Отже, сподіватися на лояльність місцевих українців до Києва під час ймовірної військової операції не варто.

– Молдова не зверталася до України за військовою допомогою. Вторгнення України чи завдання превентивних ударів зараз по території “ПМР” буде розглядатися як агресія. Без політичної волі Кишинева вирішити питання рашистської присутності в Придністров’ї не можливо.

Остання позиція є важливою. В останній час в українських медіа з’явилися публікації, які де-факто виправдовують мляву та нечітку позицію Кишинева. Мовляв “молдовське керівництво є заручником обставин”, “воно й так робить все що може”, “не вимагайте від Санду більше чим вона може дати” …

Насправді Молдова чекає, щоб Україна вирішила Придністровську проблему самостійно. Без них. І щоб коли відбудеться дерашизація регіону, по факту, отримати його собі для подальшої поствоєнної інтеграції. При цьому Кишинів навіть офіційно звертатися не хоче до Києва за військовою допомогою. Певною мірою це можна розглядати як звичайну політику “маленької країни”, яка “чужими руками загрібає жар”. Звичайно, в РМ є політики, які підтримують військово-поліційну операцію по відновленню конституційного ладу Молдови на території Придністров’я, але їх голос поки не є визначальним. 

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКІВ

– Україна може провести дерашизацію Придністровського регіону. Але для цього має бути кілька обставин:

а) Виникнення реальної загрози “відкриття другого фронту” в Придністров’ї. Формування ударної групи російських військ, масова мобілізація місцевих мешканців до збройних формувань, готовність завдати удари по території України, диверсійна активність в прикордонних районах тощо. Має бути очевидна військова необхідність превентивного враження, щоб не допустити загибель цивільних та руйнування інфраструктури.

в) Погодити дії із західними партнерами. Колективний Захід має прийняти факт вичерпання дипломатичних методів вирішення конфлікту, усвідомити небезпеку від російської провокації в регіоні не лише для України, а для всього Чорноморського регіону. Західні партнери повинні мати докази того, що існує реальна загроза Молдові та країнам-членам НАТО.

г) Наперед дипломатично убезпечити себе від конфлікту з Молдовою (не повторювати помилку з Чаусом).

У такому випадку можна завдавати удару по російській військовій інфраструктурі на території “ПМР” і це не буде мати надзвичайних негативних наслідків.

В разі політичного рішення ліквідувати рашистський анклав в регіоні, варто реалізувати гібридний формат стабілізаційної операції із залученням поліційних сил РМ, міжнародних організацій та гуманітарних місій, гуманітарних проєктів, спільних з Румунією та країнами ЄС. 

Однак, одним зі сценаріїв дерашизації Придністров’я може бути також запровадження  української тимчасової військової адміністрації в регіоні з поетапним переходом контролю до молдовської сторони. Здійснення такого зовнішнього управління потребуватиме спеціального погодження з керівництвом Молдови.  

– Демілітаризація регіону. В цьому контексті «повною» демілітаризацією стала б фізична ліквідація російського військового угруповання. Проте учасники військових формувань “ПМР” повинні отримати гарантії безпеки та соціального захисту, оскільки вони не мають іншої роботи та можливостей працевлаштування, у разі, якщо ними не було вчинено кримінальних злочинів.

Наступна стадія передбачатиме зміну військово-цивільного формату миротворчих сил на суто цивільний (тут можна буде використати досвід поліційних місій ЄС в Боснії та Герцеговині, Північній Македонії, а також цивільні операції ЄС в Грузії (Місія з верховенства права).

– У випадку, якщо ситуація не набуде гострого характеру, збережеться формат “відкладення вирішення Придністровського питання”. Це не має призвести до консервування статус-кво, а означає початок підготовчої роботи з повоєнного врегулювання. Така робота вимагає створення центру стратегування із залученням провідних фахівців по регіону. Подібний центр можна створити на основі апарату РНБОУ та НІСД.  

– Важливо почати діалог про післявоєнне майбутнє регіону у ширшому контексті. Про те, яким будуть транспортні коридори, інтеграція економіки регіону, безпекові формати. Значну роль в такому діалозі могли б зіграти економічні еліти Придністров’я. Поки що в них є шанс встигнути в цей процес, забезпечити свої інтереси після війни. Якщо ж вікно можливостей закриється і буде реалізовано один з варіантів “швидкої” реінтеграції, то цілком законно можуть постати питання власності в самому Придністров’ї й не лише щодо російських активів…