Чому вона не відбувається
Ядерна війна була темою для обговорення від початку російського вторгнення. ЗМІ привертають вашу увагу, пишучи про ескалацію, не кажучи вже про ядерні загрози. Тут діє мотив прибутку, який російські пропагандисти використовують у своїх посиланнях на ядерну зброю. На жаль, атмосферу того, що має бути тверезою розмовою, створює радше підрахунок доларів, ніж обрахунок ризиків.
Це одна з причин, чому нам має бути соромно за нашу дискусію про ядерну війну, але вона не є головною. Наші розмови про ядерку – це спосіб заявити про віктимність, а потім звинуватити реальних жертв. Щойно ми звертаємо увагу на гіпотетичний обмін ракетами, ми починаємо уявляти, що ми є жертвами. І ось раптом реальна війна більше не має значення, оскільки наше життя (як ми уявляємо) під загрозою. І винні, здається, українці. Якби вони припинили воювати, ми всі були б у безпеці. Звісно, щоб ми міркували таким чином хочуть російські пропагандисти. І це неправильно.
Причому це неправильно не тільки і не стільки в моральному сенсі. Насправді українці воюють і гинуть у війні, яка служить нашій безпеці в незліченну кількість способів, в тому числі, зменшуючи ризик ядерної війни, але про це трохи пізніше. А ми тим часом марнуємо час, уявляючи власну жертву?
Вестися на російські ядерні розмови також неправильно, і це є невірним в масштабах стратегічного мислення. Це приклад нарцисичної фантазії, яка виринає при обговоренні американської зовнішньої політики: фантазії всемогутнього підкорення. Це принцип, породжений ідеєю американської винятковості та нетерплячості, і оскільки Америка є силою, яка за всім стоїть, то буде добре, якщо вона (Америка) нічого не робитиме. Якщо робити те, про що віщають російські пропагандисти та нічого не робити для України, то (в цій фантазії) ядерної війни не буде.
У фантазії про всемогутню покору Америка має магічну силу – шляхом повної бездіяльності відновити мирний статус-кво, де ми всі могли б міцно спати. Але Америка такої сили не має. І не має можливості нічого не робити. Американські політики мають діяти в певному середовищі, сформованому багатьма учасниками складних взаємодій, у якому бездіяльність завжди матиме наслідки, так само як і будь-яка діяльність. Насправді нічого не робити означає щось робити, і зазвичай (як у випадку російського вторгнення) це щось геть невірне! У цьому випадку бездіяльність (для підтримки України) збільшить ризик ядерної війни. Роблячи щось конкретне, постачаючи зброю Україні, Сполучені Штати допомогли українцям зменшити вірогідність ядерної війни.
Я можу навести це в якості аргументу, лише якщо підете за мною шляхом стратегічного мислення. Ми повинні робити це крок за кроком. Така фантазія всемогутньої покори породжує і нівелює тривожність. Хтось у Росії створює загрози; рашистські експерти та пропагандисти роздмухують їх; і тоді ми шукаємо швидкий спосіб звільнитися від страху. Або як варіант: Сполучені Штати надсилають зброю; експерти рф разом з пропагандистами говорять про ескалацію; і тут ми знову шукаємо швидкий спосіб позбутися страху. Коли така модель поведінки перетворюється на звичку, відбувається підміна, замість роздумів про ризики та вигоди.
З точки зору психології, фантазія всемогутнього підпорядкування цілком зрозуміла. Отже, давайте розуміти це як психологію – і також розуміти, що росіяни розгортають це як психологію. Ця фантазія використовується проти нас. Нам потрібно бути уважними, щоб мати можливість цьому протистояти. Щойно ми намагаємося вибратися з-під цього, ми повинні усвідомлювати, що цей фактор він існує, і він може суттєво заважати мислити стратегічно.
Отже, робимо глибокий вдих. Росія зацікавлена в створенні тривог; в цьому ж зацікавлені медіа; ваше тіло може скувати тривогою. Це те, що подолати найважче за все. Проте варто подолати тривогу – і одразу стає доступною опція стратегічного мислення. Саме це відбувається у світі. Росія напала на Україну. Це те, що вже відбулося. Ми не можемо перенести себе назад у світ 2021 року. (Навіть якби ми якимось чином змогли, ми просто опинилися б у світі, де Росія збиралася вторгнутися в Україну…). Діючи у світі, де відбулося вторгнення, найрозумніша ядерна політика полягає в тому, щоб допомогти Україні виграти звичайну війну.
Цьому існує 4 причини:
По-перше, було б катастрофою для всіх, якби російський ядерний шантаж вдався. Якщо будь-яка ядерна держава може примусити інших, посилаючись на свої ядерні запаси, тоді будь-яка зовнішня політика стає неможливою, неядерні держави завжди будуть змушені поступатися, а ядерні держави керуватимуть світом. Якщо російський ядерний шантаж вдасться, ми можемо очікувати не тільки посилення російського ядерного шантажу, але й ядерного шантажу з боку інших ядерних держав. Ми також можемо очікувати, що інші країни створять ядерну зброю, щоб протистояти майбутньому шантажу. Ось чому підтримка України зменшує шанси ядерної війни, показуючи, що ядерний шантаж не діє.
По-друге, слід запобігти глобальному розповсюдженню ядерної зброї. Ризик ядерної війни має математичний характер. Чим більше країн має ядерну зброю, тим більша ймовірність її застосування. Російська політика йде в напрямку поширення ядерної зброї. Україна фактично відмовилася від ядерної зброї. Потім Росія вторглася в 2014, і знову в 2022. Урок для неядерних держав полягає в тому, що їм знадобиться ядерна зброя для стримування російського вторгнення або вторгнення будь-якої ядерної держави. Спосіб запобігти такому висновку – це перемога України на полі бою в цій війні. І тому підтримка України зменшує шанси ядерної війни, зменшуючи ймовірність розповсюдження ядерної зброї.
По-третє, європейський сценарій ядерного протистояння має бути якомога менш ймовірним. Цей сценарій — велика війна між Росією та НАТО, в якій з обох сторін будуть ядерні держави. У своєму радянському, а потім і російському варіанті це бачення десятиліттями переслідувало уми американців і європейців. Завдяки українському опору така війна набагато менш імовірна, ніж була. В Україні знищуються сили, які Росія могла використати для нападу на члена НАТО. Навіть за сценарію, коли Росія якимось чином розпочинає наступ на державу НАТО, будь-яка спокуса застосувати ядерну зброю у відповідь зменшується знанням про те, що Росія може зазнати поразки у звичайній війні. Тому підтримка України зменшує ймовірність ядерної війни, роблячи європейський сценарій менш вірогідним.
По-четверте, азіатський сценарій ядерного протистояння має бути якомога менш імовірним. В останні кілька десятиліть можливість китайсько-американського протистояння через Тайвань домінувала у вашингтонських дискусіях. Американці були розчаровані та налякані тим, що вони вважають неминучістю протистояння. Ідея про те, що якась інша країна може відхилити її, ніколи не обговорювалася. Але зараз це відбувається. Чинячи опір Росії, українці змусили Пекін визнати, що наступальні операції є ризикованими і можуть погано закінчитися. Пекін аж ніяк не втратив інтерес до Тайваню, але можна впевнено сказати, що будь-які різкі кроки були відкладені, принаймні на декілька років.
І це будуть важливі роки. Рік тому, коли Росія вторглася, загальноприйнятою думкою було те, що сила Китаю як держави зростає. У ширшому американському розумінні всього цього суть проблеми полягала у наступному: зростаюча держава (Китай) повинна протистояти державі, що занепадає (США). Зараз набагато менш очевидно, що Китай є зростаючою державою. Українці відтягнули найнебезпечніший сценарій; і, роблячи це, вони дали пережити нам найнебезпечніший момент. Примітно, що вони зробили все це без конфронтації з Китаєм. І тому підтримка України зменшує ймовірність ядерної війни, роблячи азіатський сценарій набагато менш імовірним.
Якщо ми хочемо зменшити ризик глобальної ядерної війни, ми повинні озброювати українців. Це зменшує привабливість ядерного шантажу, знижує ризик розповсюдження ядерної зброї та ймовірність наведених вище сценаріїв.
Інше питання, якщо ми маємо на увазі локальне застосування Росією ядерної зброї в Україні. Це неможливо виключити. Але ризик полягає в тому, що українці мають право піднімати це питання, адже це їхня земля і їхні люди. Знову і знову вони ясно пояснювали, що постачання західної звичайної зброї є їхнім пріоритетом.
Можна сказати, що українці неправильно оцінюють ризики: це, однак, мало б запах колоніальної зарозумілості, яка переконала багатьох із нас, що Україна не чинитиме опору або буде швидко розгромлена, якщо це зробить. Українське керівництво знає, що робить. І вони роблять те, що хочуть їхні виборці.
Замість того, щоб просто слухати українців про їхні оцінки ризиків локального використання ядерної зброї, ми іноді намагаємось дослухатися думок Путіна. Коли люди уявляють застосування російської ядерної зброї в Україні, виникає якась дивна емпатія: Путін відчує себе загнаним в кут, мовляв, у нього немає вибору.
Якщо розглядати це як гіпотезу, ми бачимо, що вона була спростована. Росія програла битви під Києвом, Харковом і Херсоном, і не застосувала ядерну зброю. Росія зазнала майже рік несподіваних різного роду поразок, не в останню чергу крах усього її військового плану, який передбачав повалення українського уряду та контроль над усією країною. І, знову ж таки – жодного застосування ядерної зброї. Натомість кожна поразка породжує історії про те, як Росія насправді не була переможена. Це варто відзначити. Ескалація, яку ми бачимо, є наративом. Росіянам потрібно докладати все більше зусиль для того, щоб виставити поразку як перемогу. Але все у них іде за планом.
Війни закінчуються, коли політична влада правителів опиняється під загрозою, проте ми поки не досягли цього. Коли ми це зробимо, Путін відчує загрозу в Москві, а не в Україні. У такій ситуації застосування ядерної зброї в Україні йому не допоможе. Виведення регулярних військ рф з території України для боротьби за владу в Росії можливе. Під час цієї боротьби за владу жоден росіянин, який бореться за контроль над Кремлем, не визнає, що війна в Україні програна. Натомість претенденти на владу змагатимуться своїми байками про те, наскільки грандіозною була насправді перемога. Я очікую, що наступний російський лідер (або навіть Путін, якщо він залишиться) стверджуватиме, що Росія здобула надзвичайну перемогу над НАТО, ліквідувавши сили НАТО в Україні до того, як вони мали шанс перейти на територію Росії.
І в глобальному, і в українському контексті російський розрахунок полягає в тому, що ядерні розмови спонукатимуть європейців і північноамериканців утриматися від надсилання зброї. Але розгортання розмови дуже відрізняється від розгортання зброї. Дійсно, це альтернатива – вчинити так чи інакше. Ми надто легко припускаємо, що слово має передувати вчинку. Але слово – є діло. Якщо політикою є розмова про ядерну зброю, тоді фактичне розміщення ядерної зброї скасовує цю політику. Прихована загроза перестає бути прихованою як тільки про неї заявили. І російське керівництво знає, що американці та всі інші надіслали б Україні більше зброї великої дальності, якби Росія використала ядерну зброю на полі бою.
Застосування ядерної зброї на українському полі бою обернеться для Росії набагато більшими витратами, ніж вона має зараз і матиме протягом років і десятиліть. Москва втратить навіть ту гіпотетичну підтримку, яку вона має в усьому світі. Вона втратила б можливість представляти себе жертвою в міжнародних відносинах. Російські лідери знали б, що їх запам’ятають як злочинців та ізгоїв. І це вже не кажучи про те, що зазвичай першочергово згадується як пряме стримування. Якщо Росія порушить табу на використання ядерної зброї, її власний статус як військової держави буде різко скомпрометований військовою відповіддю інших країн.
Ядерна зброя для кожного має символічне значення. Я хочу закрити питання ядерного статусу з російської точки зору. Іноді кажуть, що ядерна держава не може програти війну. Це змушує ридати в подушки істориків. Сполучені Штати є ядерною державою, яка регулярно програє війни. Радянський Союз програв в Афганістані, Росія програла першу чеченську війну. Французьке ядерне випробування в 1960 році не врятувало її від поразки в Алжирі, так само, як британська ядерна зброя не зберегла Імперію. Застосування ядерної зброї на полі бою не виграє війну для Росії в Україні, але це буде величезним ударом по статусу Росії, про що російські лідери дійсно піклуються.
Це вимагає деяких пояснень. Коли ця війна почалася, дві речі, які змусили росіян повірити, що вони наддержава – це армія та ядерний арсенал. Перше джерело статусу зараз під питанням. Якщо Росія застосовує ядерну зброю, це означатиме визнання того, що її армія зазнала поразки. Тож перше джерело статусу було визнано разом із другим. У той момент, коли Росія застосує ядерну зброю, інші країни, в тому числі ті з вищою економікою та науковими установами, створять власні ядерні арсенали. Коли це відбудеться, Росія перестане бути супердержавою навіть у свідомості росіян. Для російських еліт це неприпустима розв’язка цієї війни. Це набагато гірше, ніж виведення військ з України – це окрема історія. Адже немає історії, яка могла б відновити відчуття статусу супердержави після його втрати.
Минув майже рік, як Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну. Магія ювілеїв гарантує, що 24 лютого буде багато статей про Україну, без сумніву, деякі з них розважливі та цікаві. Тим не менш, я передбачаю, що буде кілька есе на тему: «Давайте продовжимо говорити про ядерну війну».
Також можна з упевненістю сказати, що ніхто не публікуватиме статті на кшталт «Ми рік говорили про задуми Путіна, і помилялися»; або «Незважаючи на те, що ми рефлексивно використовуємо слово «ескалація», цього ніколи не було»; і точно не «Через рік після вторгнення Росії Україна зменшила ризик ядерного конфлікту в усьому світі».
Але найважливіше, що треба сказати про ядерну війну: вона не відбувається.
переклад – Helga Chornobryvec
Джерело тут
