… «Синочку, тут в тебе щось випало з кармана» – чую раптом голос літньої людини. Біля мене стоїть старенька та потайки тицяє мені в руку гранату. За щирою українською традицією граната охайно загорнута у чистий папірчик. Окремо від гранати бабуня подає запал до неї, також ретельно загорнутий у дві обгортки. Перша, як і має бути, добре промаслена. Така вже українська традиція – правильно зберігати важливі речі.
На мої очі навертаються сльози та в горлі саднить невимовне почуття глибоченної вдячності. А вона тільки дивиться на мене з низу своїми пронизливими очима та вимовляє – «дякую».
А від тієї подяки стає ще гірше і сльози, по-зрадницькому починають бриніти в моїх очах. Вона притуляється, обіймаючи мене та говорить – «все правильно, все правильно. Ми обов’язково переможемо, бо ця земля наша».
Їх було, ой як немало. Щирих людей, які в перші і самі найважчі дні приходили до нас і намагались поділитись усім, що вони мали. Приносили теплі штани, куртки, шкарпетки. Заварювали чай та каву. Несли та віддавали «у тимчасове використання» свою легальну зброю, патрони, димові шашки, сигнальні ракети.
Щиро бажали перемоги. Від усього свого серця зігрівали нас теплом поглядів та непереборною вірою. Вірою в те, що ми вистроїмо, відіб’ємось та зможемо зберегти відносний спокій та прогнозоване життя. Навіть у цій непередбачуваній круговерті військового стану.
Прості люди, були у цей час вельми не простими. Вони абсолютно без страху визирали у вікна та виходили потайки на балкони, коли треба було відкоригувати інформацію щодо позиції ворога. І все це під обстрілами та небоючись вибухів. Постійно чергували на дахах та верхніх поверхах. Телефонували за найдрібнішої підозри та найменшої зміни в обстановці. Ретельно замальовували мітки, що лишали щоночі ворожі диверсанти.
А ранком, на світанку, вони приходили із гарячим супом та мовчки дивились, як наші хлопці його нахвалюють …
Ми вистояли в перші дні, саме через оці очі, через оці щирі подяки. Через готовність допомагати нам, усім своїм майном чи уміннями. Вижили завдяки протитанковим їжакам, що варили діди-зварники за радянськими гостами. Вистояли завдяки сантехнікам, електрикам, водіям, слюсарям та молодим хлопакам, які радісно копали оборонні позиції, допоки військові фахівці спали після нелегкої бойової ночі …
Вистояли, через поведінку лікарів, які живуть в нашому районі. Ці люди прибігли одразу, як пролунали перші постріли. Та закрутили таку роботу, на яку в нас просто не ставало знань. Завдяки «професійним» волонтерам, які мали досвід та набули свій фах ще в 2014-му.
Вистояли за сприяння директорів шкіл та садочків. Власників магазинів і навіть перукарки, яка не зачинилась і продовжувала робити усіх бажаючих стриженими та охайними.
Вижили через наших дітей, що відверто називали нас героями та пишались нами. Через наших дружин, що підтримували в середині нас оцей шалений ритм війни без паніки та докорів. Через їх люблячі погляди та неймовірну підтримку. Через готовність померти разом … якщо доведеться.
Перші дні минули та відійшли. Район живе вже зовсім іншим життям. На наших вулицях вже не швендяють чужі вояки та диверсанти. На наших вулицях вже не стрілять. Життя знову бере своє і надзвичайні вчинки та поведінка вже не потрібні …
Але в моїй пам’яті напевно навічно залишиться палаючий слід від отієї теплоти сердець. Від глибочезної щирості ваших очей. Слід від вашої великої Любові, яку ви проявляли у самі темні часи.
Не дякуйте мені. Дякуйте собі. Бо саме ви і є справжнісінькі герої. Саме ви, нібито «прості люди», зробили найбільш непросту роботу. Саме ви зробили можливим організацію оборони від військового нападу.
Саме ви і є той Український Народ, якому має за честь служити будь-який український вояк. Без вас не може бути перемоги, бо саме ви і є основою усього в нашій країні. Ви і є Україна.
Автор: Олександр Новохацький
Джерело: Facebook
