додому Поточні новини ВІЙНА В ГАЯНІ: “MAÑANA” та КИТАЙСЬКА ГРА

ВІЙНА В ГАЯНІ: “MAÑANA” та КИТАЙСЬКА ГРА

275

У Венесуелі відбувся референдум про анексію території сусідньої країни, яку Каракас вважає своєю. Більше 95% венесуельців проголосували “за” “відновлення історичної справедливості” щодо регіону Ессекібо. В джунглях чути поодинокі сутички, але точної інформації що там відбувається немає. Натомість венесуельська пропаганда генерує велетенську кількість роликів про просування спецназу, будівництво доріг і “захоплення плацдармів” тощо. Ґаяна звертається до США і Британії за підтримкою, президент країни намагається повторити подвиг Зеленського за кількістю міжнародних контактів на вищому рівні, масово репостить інфантильні відоси з ґаянськими дітьми, які закликають дядька Мадуро не чіпати їх батьківщину. Міжнародна спільнота, на чолі з Вашингтоном і Лондоном висловили своє занепокоєння. Венесуела погрожує, але по-справжньому все ще не напала. Що насправді відбувається? 

В попередньому тексті я говорив про глибинні причини конфлікту та відповідав на питання “чому зараз”. Тепер спробую розкрити основний секрет цієї “війни”. 

ВІЙНА В ЮТЮБІ

Колись в пострадянській лівій тусовці ходив анекдот про те, як група російських економістів-марксистів на чолі з Олександром Бузгаліним їздила радити Чавесу будувати соціалізм у Венесуелі. Тоді Чавес саме оголосив про початок будівництва “боліваріанського соціалізму”. Одним з його елементів мав бути Держплан! Запросили фахівців з Куби та Росії. Ті приїхали, написали тонну паперів і, навіть, створили теоретичну модель такого держплану. Й очікували на презентацію цієї праці самому команданте… Кожен раз, коли вони просилися на зустріч до президента, їм відповідали “маньяна” (з ісп. “завтра”). На всі пропозиції запустити “пілотні проєкти” – їм також казали “маньяна”… Так вони і поїхали на батьківщину. Ні Чавес, а ні Мадуро не збиралися будувати планову економіку та реальний соціалізм у Венесуелі.   

“Маньяна” – це звичний стан розриву між заявленою метою та реальними цілями для більшості латиноамериканських країн. Але Венесуела тут є абсолютним “чемпіоном”, починаючи з 1960х рр.

Після анексійного референдуму Мадуро продовжує публікувати відеоролики та робить гучні заяви, на кшталт: “правління Ґаяни, ExxonMobil і Південне командування США повинні знати, що люди на вулицях голосують, тому що в Венесуелі править народ!»; “Правда Венесуели” тріумфує, відкинувши позаду претензії уряду Ґаяни, що бажає втрутитися в суверенний і конституційний акт нашої країни. Ми підтверджуємо нашу історичну позицію неприйняття Міжнародного Суду в якості механізму вирішення спорів з приводу нашого Ессекібо… Ми сини й дочки Болівара”. Його генерали далі несуть революційний пафос в маси: “Ми ще раз нагадуємо маріонетковій  еліті, яка править Ґаяною, та її імперіалістичним наставникам, що єдиним способом вирішення спору з приводу території Ессекібо є Женевська угода 1966 року; ніщо і ніхто не завадить венесуельському народу і його війську захистить те, що нам належить. Сонце Венесуели народжується в Ессекібо!

Цікаво, що венесуельська пропаганда постійно називає офіційний уряд Ґаяни не інакше як “клерки ExxonMobil” чи “агентура Південного командування США”. Українців така форма трохи має тригерити, згадується “неонацистський режим Києва” з московитської пропаганди. 

В Каракасі та інших містах Венесуели проходять масові акції підтримки. Навіть лідер демократичної опозиції Марія Корина Мачадо говорить, що якби вона була президентом Венесуели, “Гайана не посміла би здійснити будь-яку агресію…” Так і сказала – “агресію”! 

Мадуро явно домігся потрібного йому ефекту. Тепер потрібно його лише утримати деякий час до виборів. Для цього велика континентальна війна, із протистоянням з США, не потрібна. 

Мадуро, хоча й клоун, але не повний дурень. Він розуміє, що початок повномасштабного вторгнення, зі спробою на землі встановити повний контроль над Ессекібо, може провалитися через відсутність елементарних доріг через джунглі в Ґаяні. По-друге, йому не потрібна військова інтервенція в Венесуелу англо-американського спецназу, під виглядом допомоги місцевій демократичній опозиції та черговому “гуайдо”. 

Поки венесуельські командос захоплюють нікому не потрібні висоти та громлять ангари, покинуті британцями ще в 1940-х ангари.

Це не виключає поодиноких зіткнень венесуельських підрозділів та гаянських рейнджерів. Вони також є. Поки без особливих втрат. Місцевих індіанців, під дулами автоматів примушують робити різні лоялістські заяви на відео як емісари Каракаса, так і Джорджтауна. 

Війна йде в основному в Ютюбі. Всі напружилися й чекають наступної сцени. 

КИТАЙСЬКА ГРА

Є ще один цікавий аспект – схоже тут Китай грає одночасно за обидві команди. 

З одного боку, Пекін зберігає нейтралітет і закликає до мирного вирішення конфлікту. З іншого – не секрет, що  з 2007 по 2015 рр Пекін надав Венесуелі понад 60 мільярдів доларів США нафтових кредитів через державні банки, досягнувши рівня дипломатичних і фінансових інвестицій, якого немає в інших країнах Латинської Америки. Співпраця включала будівництво автомагістралей, мостів, електростанцій і заводів з переробки харчових продуктів. Багато в чому завдяки КНР Мадуро зміг зберегти свій режим від знесення під час попередніх криз. 

Для Каракаса Пекін – другий імпортер після Індії та головний експортер після США. Венесуела зберігає позитивний торговий баланс з Китаєм, експорт більше імпорту в 3 рази. Але для Китаю Венесуела не є ключовим торговим партнером в регіоні. Доля Венесуели в товарообігу КНР с Латинською Америкою становить всього 2 %.

Проте, між Каракасом та Пекіном у 2016 році пробігла “чорна кішка”. Мадуро банально кинув свого патрона, почавши загравати з Делі, Москвою та Вашингтоном. Підприємства та інфраструктурні проєкти, в які вклалися китайці “зависли”, корумпована бюрократія з’їла всі гроші. Пекін почав виставляти рахунки, а Венесуела відмовлялася платити. Все та ж “маньяна”… І з 2016 року Китай перестав кредитувати Венесуелу.

У підсумку, Сі поставив Мадуро “на паузу”. Лише в травні 2023 року Пекін відновив діалог на високому рівні. Аналітик Парсіфаль Д’Сола оцінює зараз борг приблизно в 11-12 мільярдів доларів — це означає, що Венесуела виплатила майже 80% від загальної суми, заборгованої Китаю, який, зокрема, отримує нафту як виплату боргу. 

Китайська національна нафтова корпорація China National Petroleum Corp. на початку квітня збільшила видобуток на своєму спільному з Венесуелою підприємстві Sinovensa майже вдвічі – до 90 тисяч барелів на день. Видобуток все ще приблизно на 40% нижчий за історичний рівень у 160 тисяч барелів на день у 2015 році.

Ще однією ознакою потепління відносин є те, що високопоставлений китайський дипломат і колишній радник посольства Китаю у Венесуелі Лан Ху нещодавно повернувся до Каракаса в ролі посла після чотирьох років роботи в Міністерстві закордонних справ у Пекіні та перебування на посаді посла в Колумбії.

Водночас Ґаяна кілька років тому надала концесії декільком транснаціональним консорціумам на морську розробку нафти. І це не лише ExxonMobil, а китайські компанії. Десяток концесій дісталися Китаю на розробку деревини, золота та бокситів у Ессекібо. На цій малозаселеній території Китай будує гідроелектростанції та дороги…

А ще Пекін має намір об’єднати Ґаяну (регіон Ессекібо) з транспортною мережею Венесуели (яку, своєю чергою, хочуть взяти під управління китайські компанії) та зв’язати з глибоководним портом в Перу – Чанкай. 

Його будує китайська державна компанія COSCO Shipping Holdings в 55 км на північ від Ліми (Перу). Після завершення будівництва порт зможе обробляти до 1 млн контейнерів на рік. За таких умов він складе конкуренцію перевезенням з тихоокеанських портів Чилі, Еквадору і Колумбії. 

Американські експерти вказують, що портова інфраструктура заточується китайцями на завдання подвійного значення. Специфікація доків в Чанкай дає можливість використовувати портову інфраструктуру порту військово-морському флоту Китаю. 

Про наявність зв’язку між ескалацією навколо Ессекібо та будівництвом порту в Чанкай згадала і представник Південного командування США адмірал Лаура Джейн Річардсон. Але якось без конкретики…  

Наші ж джерела в Венесуелі стверджують, що саме китайці повною мірою скористаються цією війною за Ессекібо. Попри те, що регіон визнається міжнародною спільнотою за Ґаяною, транснаціональні корпорації не поспішали вкладати кошти в розробку копалин та будівництво доріг. З початком ескалації конфлікту ряд компаній взагалі заявили про призупинення своєї діяльності чи вихід із Ґаяни. Хтось відразу почав переговори про продаж своєї частки китайцям, що люб’язно погоджуються викупити “ризиковані” активи. 

Таким чином, Китай не лише стає монополістом в Ґаяні, не надавши Джорджтауну й найменшої політичної чи військової підтримки (це все робили США з Британією, рятуючи свої нафтоносні проєкти на шельфі), отримають виключні права на освоєння Ессекібо. З іншого боку, Китай ще ближче прив’язує до себе Каракас та примушує той платити за старими боргами. Тепер Пекін вкладає лише в те, що сам контролює – інфраструктура, транспорт і енергетику. Формує транспортний кластер на півночі Латинської Америки від Сурінаму до Перу. І як вишенька на торті – порт в Чанкай. 

Після того як Китай завершить цю схему вибити Пекін з Латинської Америки стане просто не можливо. 

І ще одне. Китай зацікавлений в мутній політичній ситуації в регіоні, частій зміні політичних режимів, які зберігатимуть лояльність до Пекіну. А ще Китай не зацікавлений в тісній регіональній економічній інтеграції країн регіону. Чим більше буде територіальних конфліктів, чи емоційнішим буде залучення країн в їх проживання тим краще для Піднебесної. Попереду новий раунд Глобальної війни й товаришу Сі потрібен плацдарм на “задньому дворі” Вашингтону…

Віталій КУЛИК, мандрівний політолог

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я