Транснаціональні корпорації стали ще другій половині ХХ ст. посіли ключове місце в світовому господарстві і по цей день задають динаміку його сучасного розвитку. ТНК виступають механізмом максимізації прибутку, адже поширення діяльності на територію різних країн дає очевидні переваги – як економічні (доступність тих чи інших ресурсів), так і юридичні (недосконалість законодавства певних країн, що дозволяє звільнятись від митних, податкових та інших обмежень). ТНК в прямому сенсі рухають сучасну економіку, створюють робочі місця, їхня діяльність робить доступними численні блага для бідних країн. Водночас, саме ТНК стали головною мішенню критики з боку профспілок, правозахисників та екологів.
В чому „завинили” ТНК? Володіючи капіталом, що часто перевищує бюджети розвинених європейських країн, транснаціональні компанії намагаються домінувати на ринках, порушуючи правила чесної торгівлі і добросовісної конкуренції. Розвиваючи своє виробництво в слаборозвинених країнах з недосконалим законодавством, ТНК уникають відповідальності за численні правопорушення.
Офіційні особи таких фірм як визнавали, що на „окремих підприємствах” мали місце надмірна експлуатація, дитяча праця, переслідування профспілок, негативні екологічні наслідки. Насправді ж злочини проти прав людини звичне явище для багатьох підприємств у країнах Третього світу і фірми намагались приховувати ці факти аж до моменту розгортання скандалів міжнародного масштабу. Варто проаналізувати умови, що сприяли вчиненню правопорушень корпораціями.Вже тоді були виявлені негативні явища: корпорації намагались впливати на безліч політичних і соціальних процесів, здійснювали тиск на уряди країн і посягання на національні суверенітети держав.
У середині 70-их років було знайдено докази того, що німецька корпорація „підтримує партнерські взаємини з воюючими сторонами в Конго. Військові формування, що контролювали регіони з природними багатствами, продавали німецькому концерну нафту, срібло,, тантал, а також „криваві алмази”. На отримані кошти закупається військове екіпірування та зброя. ООН наклала заборону на будь-які торгові операції з „кривавими алмазами”, але вони все одно потрапляють на міжнародні торгівельні біржі Женеви, Нью-Йорка і Тель-Авіва. Таким чином міжнародна корпорація підтримує наймасштабніший з часів Другої світової війни конфлікт, що забрав життя майже 2 мільйонів чоловік. Жертвами війни виступає мирне населення, а в самі військові дії залучаються неповнолітні.
В Аргентині у період з 1976 по 1983 рр, автомобільний концерн “Ford” здійснював жорстоку антипрофспілкову політику, опираючись на привладну військову хунту. „Невигідних” робітничих активістів викрадали і знищували.
Корпорація „Shell”, котра виробляє нафтопродукти, неодноразово звинувачувалась у завданні шкоди екології своєю господарською діяльністю. В 1995 році лише завдяки масштабним протестам і закликам до бойкотування продукції фірми вдалося попередити затоплення нафтодобувної платформи у Північному морі. У 1970 році стався прорив нафти у Нігерії, за що корпорація до сих пір не понесла відповідальності. За словами експертів, розмір компенсації за усі екологічні злочини компанії „Shell” відповідає державному бюджету Нігерії, яку населяють 120 мільйонів.
Питання правового обмеження діяльності транснаціональних корпорацій постало ще у 70-их рр. ХХ ст. і воно одразу стало джерелом зіткнення між високорозвиненими країнами Заходу і країнами, що тільки звільнились з-під колоніального ярма. Обидві сторони, намагаючись створити нову правову базу, переслідували діаметрально-протилежні інтереси, хоча формально намагались досягнути згоди.
Розвинені капіталістичні держави і ряд міжнародних організацій під контролем цих держав (Організація економічного співробітництва і розвитку, Світова організація торгівлі, Всесвітній банк) лобіювали інтереси транснаціональних корпорацій. Зокрема, ця сторона вимагала обмеження впливу на ТНК з боку приймаючих держав, захисту інвестиції від націоналізації чи експропріації.
З іншого боку пост-колоніальні країни Азії, Африки і Латинської Америки, висували вимоги стосовно підвищення контролю з боку національних держав за діяльністю ТНК, вироблення надійних механізмів відповідальності транснаціональних корпорацій за вчинені ними правопорушення (забруднення екології, зловживання монополістичним становищем на ринках, порушення прав людини), а також підвищення контролю за діловою активністю ТНК з боку міжнародних організацій, зокрема Організації об’єднаних націй.
Пізніше за допомогою ООН обидві сторони почали робити кроки в бік вироблення міжнародної-правової бази щодо ТНК.
Як відомо, одним з перших міжнародно-правових актів, що закріпив загальні принципи обмеження діяльності ТНК, виступила Хартія економічних прав та обов’язків держав (1974 р.). Втім цього акту було недостатньо для вироблення єдиної системи загальноприйнятих правил поведінки ТНК. У 1974 р. були створені міжурядові комісії ООН з транснаціональних корпорацій і Центр з ТНК, які приступили до розробки проекту кодексу поведінки ТНК. Розпочала діяльність спеціальна “група 77” (група країн, що розвиваються) з вивчення та узагальнення матеріалів, що розкривають зміст, форми і методи діяльності ТНК. Були виявлені ТНК, які втручаються у внутрішні справи країн, де розташовані їхні філії, і доведено, що вони намагаються поширювати на цих територіях дію законів тих країн, де розміщені їхні центри управління, а в інших випадках – навпаки, користувались перевагами місцевого законодавства. З метою ухилення від нагляду за їх діяльністю ТНК приховують дані про себе. Усе це, звичайно, вимагало відповідного втручання міжнародного співтовариства.
Важливим кроком у напрямі створення юридичних рамок для функціонування ТНК стало розроблення членами ООН Кодексу поведінки ТНК. Міжурядова робоча група почала свою роботу над проектом Кодексу в січні 1977 року. Проте розробка Кодексу гальмувалась постійними дискусіями між розвиненими країнами на країнами “групи 77”, оскільки вони переслідували різні цілі і це виражалось в постійних суперечках навколо формулювань змісту тих чи інших норм.
Делегації провідних країн стояли на принципових позиціях: норми Кодексу не повинні суперечити Угоді про ТНК країн ОЕСР. Розвинені країни переконували, що Угода базувалась на історично сформованому міжнародному праві, обов’язковому для всіх країн, хоча ОЕСР була і залишається організацією із обмеженим членством.
В ході переговорів сторони досягли компромісу, і було вирішено, що Кодекс міститиме дві рівноправні частини: перша – регламентувала діяльність ТНК; друга – взаємовідносини ТНК з урядами приймаючих країн.
В 90-их роках ХХ століття співвідношення сил істотно змінилось, це пов’язано не в останню чергу з розвалом СРСР і крахом соціалістичного табору. В той же час країни “групи 77” втратили можливість впливати на політику щодо ТНК в рамках ООН і, в тому числі, на прийняття Кодексу поведінки ТНК.
Безперечним фактом є і те, що транснаціональні корпорації і промислово розвинені країни, що відстоювали інтереси ТНК, паралельно втратили інтерес до прийняття цього кодифікованого акту, хоча він і передбачав численні норми, що закріпили б положення глобальних корпорацій на світових ринках і вніс би позитивну впорядкованість в їх правове регулювання. Це було обумовлено тим, що навіть без будь-якого юридичного закріплення ТНК почували себе господарями в світі і не потребували по суті формальної легітимізації свого становища.
І по цей день уряди постколоніальних країн вимагають від ООН розробки дієвих механізмів, що сприятимуть запобіганню зловживань з боку ТНК. Зокрема, є пропозиція застосування урядами держав, звідки походять ТНК, санкцій на користь постраждалих країн. Оскільки ТНК в більшості своїй походять саме з країн “золотого мільярду”, то уряди цих країн намагаються уникнути конфліктів з ТНК, щоб не обтяжувати себе новими зобов’язаннями. Саме тому вони часто обстоюють тезу про те, що ТНК “відірвані” від держави-походження, позбавлені “національності” в міжнародно-правовому розумінні цього терміну та мають абсолютно космополітичний характер діяльності, цим самим вони залишають питання відповідальності ТНК відкритим. В той же час, слаборозвинені держави чітко асоціюють провідні країни з корпораціями, що теж невірно, оскільки самі корпорації не є підконтрольними населенню провідних країн, тому виникає питання чому за злочини фірм мають розплачуватися з держбюджетів.
Всі ці факти свідчать про те, що в рамках глобальної системи, де правлять великі гроші, важко знайти навіть „золоту середину” між інтересами розвинених країн і постколоніальних, тому право буде виконувати лиш роль в тій чи іншій мірі завуальованого виразника економічних інтересів. Однак злочини ТНК не залишаються не поміченими. Тисячі людей по всьому світу самоорганізовуються і ведуть моніторинг за діяльністю корпорацій, висвітлюють зафіксовані порушення в ЗМІ і часто добиваються результатів. Неодноразово ТНК йшли на поступки під тиском громадськості: вони були змушені компенсувати збитки, припиняти небезпечні виробництва, оприлюднювати певну інформацію. Можливо самі люди без допомоги політиків зуміють протистояти найбільш грубому правопорушнику епохи глобалізації?
Активність борців за етичне споживання і бойкотування ТНК, має результатом те, що все більше з’являється фірм, для яких на першому місці – власна репутація, а не надприбутки. Існують міжнародні торгові організації, такі як „Trans Fair”, котрі слідкують за дотриманням правил чесної торгівлі, справедливої оплати і умов праці, екологічної безпеки виробництва. Своїми закупівлями ці організації забезпечують відновлення відсталих аграрних структур й тим самим – виживання дрібних селян. Втім навряд чи добродійність окремих суб’єктів зуміє покласти край глобальній системі, що ставить отримання прибутку вище усіх людських цінностей…
