Останнім часом ми все частіше чуємо про Традицію. Наївні люди думають, що це ідеологія «традиційних цінностей», «національної культури» тощо. Але це зовсім не так. Інтегральний традиціоналізм — вчення про те, як правильно відновлювати монархію та годувати правих інтелектуалів.
В українській історії був період, коли традиціоналізм, як політичну ідею, було реалізовано на значній частині Східної України. Православна церква в Україні до 1917 року була продовженням імперського державного апарату. У «синодальний період» РПЦ (1700 – 1917) Гольштейн-Готторп-Романови спочатку диктували свою волю кліру, а потім офіційно очолили ієрархію. Основи цієї реформи заклав українець Феофан Прокопович, що мав репутацію «прихованого лютеранина». Не дивно, що найбільш привілейованими конфесіями в Російській Імперії були православні та лютерани. Ці дві церкви в часи Російської Імперії персонально очолював голова дому Гольштейн-Готторп-Романових. Це нагадує не тільки класичну протестантську монархію, але і владу Османів, які були не тільки султанами, але і верховними понтифіками-халіфами.
Це не просто «симфонія» світського та клерикального. Це пряме підпорядкування Церкви Державі, коли цар, по праву народження, призначає себе заступником Христа на землі і набуває абсолютної сакральної влади над підданими. Це реалізація Традиції іще до того, як гуманітарні інтелігенти-теософи накурилися опіуму та винайшли Традицію. Влада священиків-брахманів служить владі князів-кшатріїв, а цар є одночасно воїном та первосвящеником. Якщо вірити згаданому раніше Серафиму (Роузу), то і традиційного езотеризму у такому православ’ї було по самі вінця.
***
Не варто думати, що українці завжди були ворогами монархії. Із 1907 по 1917 рік панівною політичною силою в Україні були чорносотенці. Приблизно половина з загальноросійського членства «Союза Русского Народа» жила в Україні. Приблизно кожен четвертий чорносотенець жив у околицях Почаївської Лаври на Волині. Із 1907 року на виборах до Держдуми від українських губерній перемагають праві. Або чорносотенні елементи, або монархісти-октябристи. Значною частиною цих «руських націоналістів» були природні українці. Місцеві відділення чорносотенців використовували українську, як робочу мову, а православні ієрархи правого штибу підтримували «Просвіту» і певні українські культурницькі проекти. Українські священики в Думі протестували проти заборони святкування дня народження Тараса Шевченка. Відродження козацтва було пунктом передвиборчої програми чорносотенців. Саме клерикальне і «малоросійське» крило СРН створило культ битви під Берестечком та князів Острозьких. Видання українських чорносотенців частину публікацій робили українською, а до 1914 року були найбільшим в Україні фан-клубом Тараса Шевченка.
Тим хто цікавиться темою можна порадити почитати дослідження К.К. Федевича і К.І. Федевича «За Віру, Царя і Кобзаря», у якому розповідається про малоросійських монархістів та чорносотенців.
Діяльність лояльних до династії українських чорносотенців, що намагалися зберегти російську деспотію у недоторканості, не нехтуючи терористичними методами, підривала легітимність ладу. Вони не стільки підтримували порядок, скільки помножували хаос у забюрократизованій імперії. Ця система не передбачала самостійності громад і активності нижчих класів. Чорносотенці діяли щодо державного апарату як православні «хунвейбіни», дестабілізуючи його. Вони стали у період між революціями найпотужнішою силою, що фактично опонувала державі, підриваючи її легітимність.
Чорносотенці весь час шукали неіснуючу змову євреїв у владі і «зраду». Знаходили «зраду» та запекло боролися проти центральної влади. Граючи на малороській донаціональній ідентичності, чорносотенці мали шкодити українському руху. Але після падіння монархії та краху імперії були змушені приєднатися до національного будівництва, бо ситуація не передбачала іншої лінії поведінки для українців. Інкорпорувати до Росії територію, що населена іншим народом, який усвідомив себе «не росіянами»,було неможливо. А лояльність до богобраного монарха зникла разом зі зреченням Миколи ІІ.
Більшовики, відновлюючи Імперію, були вимушені на місце Церкви поставити Партію, а на місце Царя свого Вождя.
Сьогодні у малоросів багато спадкоємців. Це праві українські політики «свободівського» штибу, найбільш упороті «народнофронтівці», інші «проукраїнські» праворадикали, малороси із «За життя» та «Оппоблоку», КПУшники Симоненка. У них різні геополітичні орієнтації, взаємна неприязнь, але спільне малоросійське то москвофільське коріння.
Сучасна права політика базується на старій істині: «Стережись, чужинець – тут краде українець». Тому і вчорашні регіонали, і «українські націоналісти» так болісно реагують на загальносвітову тенденцію до обмеження державного суверенітету. Чим глибше заліз український політик до кишень громадян, тим більший він патріот.
***
Найбільшим міфом, що його розповсюджують про себе «традиціоналісти», є міф про їхню ворожість до лівацтва. Насправді ж «праві інтелектуали» весь час заграють із лівацькою контрсистемністю, цитують марксистів, а ще намагаючись отримати золоту медаль у спеціальній олімпіаді з квазіанархістського антиінтелектуального радикалізму. Надзвичайна цікавість «правих інтелектуалів» до Антоніо Грамші є ознакою їхнього захоплення карго культом більшовицької партії. Не тільки українські, але і європейські неонаці зачаровані успіхом більшовиків. І це смішно, бо праві винайшли щось подібне до «грамшизму» приблизно у той самий час, коли епонім дописував «В’язничні зошити».
1935 року мексиканські фашисти та католицькі фундаменталісти засновують Автономний Університет Гвадалахари. Паралельно вони утворюють «текос» — ультраправу таємну федерацію, що опікувалася проблемами культурної гегемонії та освіти. Ця організація не гребувала і насильством, утворюючи відповідні бойові осередки. Втім, за 60 років свого існування АУГ (це серйозний науковий заклад, зокрема, у сфері медицини) і «текос» не змогли розхитати корумпований авторитарний режим ліво-корпоратистської Інституційно-Революційної Партії. Систему мексиканської керованої демократії знищила фінансова криза 1994 року, що призвела до масових виступів опозиції і втратою урядового контролю за штатом Чіапас. Власне, з останніх досягнень фашистського університету та «текос» можна згадати тільки участь футбольного клубу Tecos у мексиканському другому футбольному дивізіоні.
***
Насправді, інтегральний традиціоналізм направлений не проти більшовизму.
Він бореться проти лібералізму, консерватизму та націоналізму. Причому лібералізму послідовники Генона завдати особливої шкоди не можуть. Власне, у них немає точок дотику із ним, бо з цих зіткнень вони завжди виходять переможеними. Адже захист корупції, право гвалтувати жінок, вбивати ромів та геїв є надто непопулярним порядком денним в Україні. Єдиний спосіб зашкодити лібералам — солідаризуватися із ними і відвідувати їхні політичні заходи.
Традиціоналісти з «порядних родин» не розуміють, що ксенофобія в Україні є водночас і розповсюдженою, і непопулярною. Дуже погано, що люди, які називають себе елітою нації, так низько оцінюють власний народ. Публічно виявляти ненависть до сусіда — ознака неввічливості або відсутності закуски. У сільській місцевості Наддніпрянщини таке сприймається чимось на зразок голосного пердіння за столом. При цьому людина, що сприймає публічні прояви антисемітизму, як симптом алкогольної інтоксикації, може бути цілковитим антисемітом за критеріями Антидифамаційної Ліги.
Найкраще цей своєрідний погляд на міжнаціональні стосунки сформулювала бабуся автора, що все життя не довіряла євреям та боялася «злодійкуватих» ромів. Старенька расистка казала: «Німців треба було всіх вбити за те, що вони із жидами та циганами робили». Вона не «жертва лівацької пропаганди». Вона бачила цей геноцид на власні очі, коли була у слов’янських робочих бригадах в Освенцимі. Проте неноаці та традиціоналісти бачать Україну інакше. Їм здається, що ми ще не переросли задоволення від дискримінації та вбивств, що ми ще можемо скупатися у крові. На щастя це позиція, чия популярність в Україні не перевищує 5%. Це позиція меншини, що мріє набути прав говорити від імені «моральної більшості».
Праві радикали наносять шкоду консерватизму та націоналізму, бо мімікрують під нього. Адже насправді Традиція апелює до донаукового, а власне і до донаціонального стану. Нація є продуктом нового часу. До цього націй не існувало, а весь реакційний монархічно-клерикальний рух був спрямований проти націоналізму.
Традиціоналізм шукає сакральне джерело легітимності влади, що не спирається на народний суверенітет. Найоптимальнішим суспільним ладом була б монархія, що базується на божественному праві. І нація тут зайва.
Але це тільки одна з проекцій традиціоналізму в політику. Справжнім ідеалом традиціоналістів є «жрецький комунізм». Це коли мудрі брахмани організують життя так, щоб релігійно підпорядкувати собі кшатріїв. Але це марні мрії.
Найяскравішими прикладами брахманічно-кшатрійських утопій є північна Корея та Камбоджа часів «червоних кхмерів». У першій було встановлено лад, що є династичною монархією, яка спирається на спадкову військову аристократію, сформовану в часи братовбивчої війни між Північчю і Півднем. Друга намагалася побудувати «жрецький комунізм», підпорядкувавши військових носіям «сакрального» знання марксизму-ленінізму.
Джерело: Нігіліст
