Том Купер злиться через розмови про потребу швидкого контр-наступу ЗСУ, до якого, як він вважає, українські війська ще не готові. Це видніше українським генералам, а не світовим політикам чи, тим більше, блогерам. Порівнює з ситуацією в ірано-іракській війні 80-х. Традиційно волає про збільшення постачання боєприпасів. Ні, це знову ж не паніка, але емоційне застереження від необдуманих дій.
Коментарі останніх днів і тижнів свідчать, що в купи людей є забагато часу, і кожен з них все знає краще. Замість з’ясувати, а що ж відбувається насправді, бачимо безліч дискусій, хто має рацію, а хто не має, особливо з питань часу та місця українського контрнаступу.
Одні персонажі висувають божевільні ідеї на кшталт «байдуже, чи втримається Бахмут, якщо Мелітополь досі в руках росіян». Інші коментатори скаржаться на пониження у званні офіцера ЗСУ за публічну критику командування.
Але над усе – скарги суперкмітливих американських радників (публічні, нехай і не сказані прямо) по витратах ЗСУ на боєприпаси в районі Бахмута, бо (за їх хворою логікою) «це виснажує необхідні запаси для контрнаступу». Звичайно, цю та іншу, древнішу тезу, що «зусилля на втримання Бахмута виснажують ресурси, необхідні для контрнаступу України» — всі тепер повторюють, ніби це якісь релігійні догми…
Люди, змилуйтесь…
Чи ж ви не чули таких розумників із США за останні 20 з лишком років в Афганістані та Іраку?
Подивімось тепер знову, на Україну зразка лютого 2022 року – просто для прикладу.
Хотів би мій витончений внутрішній саркаст побачити, як тоді американські війська стримують витрати боєприпасів і агітують за уникання «вогневого контакту».
То навіщо США цей поштовх до українського контрнаступу? Чому він має пройти «добре», відбуватися «невідворотно», а окуповані території мають бути звільнені негайно, наприклад, завтра, а ще краще сьогодні?
Частково такі ідеї нагадують мені росіян та їхні мантри, що «Україна повинна бути завойована, солдати здатися, українці мають підкоритися, Захід повинен схилитися і загалом всі їм шось ПОВИННІ».
Частково ж ці речі нагадують мені Іран кінця 1980-го/початку 1981-го. Тоді звучало «Іран повинен контратакувати», «Іран повинен звільнити Хузестан», «або Іран контратакує зараз, або він не збереться контратакувати ніколи», і, звичайно, «Іран переможе, бо краще вони, ніж іракці», далі були перли на зразок: «ви всі побачите…»
У цьому сенсі окремі американці та українці дійсно нагадують мені іранців: забагато гіків, які розумніші за всіх, упевнених, що вони можуть зробити все краще, ніж будь-хто інший, в найкоротший термін.
А результат?
Іранська громадськість підштовхнула власну армію до контрнаступу, до якого остання була просто не готова. У січні 1981 року іранська армія розпочала цей великий контрнаступ: відкинула бронетанкову дивізію з трьома бригадами головних ОБТ [основних бойових танків – ред.] на добре підготовлені іракські позиції. У невідповідний момент, у розпал сезону дощів. Половина ОБТ була втрачена при попаданні в багнюку, а ще третина була підбита іракськими Т-72…
Подяка політикам, кабінетним генералам і військовим кореспондентам: багато людей загинуло. Нічого не було досягнуто.
Ну як нічого – до кінця тієї війни іранська бронетехніка більше не відігравала важливої ролі. Ще 1,5 роки знадобилося Ірану, поки армія не була реально готова, а її командирський склад справді сформувався. Лише тоді вони розбили іракську армію в Хузестані й звільнили всю провінцію одразу.
За іронією долі я не знаю нікого, хто б ретельно підрахував усі втрати Ірану за «вивчення того уроку», і жоден із політиків, високопоставлених генералів чи військових кореспондентів, які наполягали на наступі «шо навіжені» наприкінці 1980-х, ніколи не взяв на себе відповідальності за втрати Ірану в січні 1981 року.
Склалася така ситуація, що ВКС вдалося придушити українську ППО в районі Авдіївки настільки, щоб поцілити «з недосяжних дистанцій» 1,5 тонними керованими бомбами по місцевих українських укріпленнях.
Ба більше, навіть російські середні бомбардувальники засипають це місце вільнопадаючими ФАБ-3000, а їх Су-34 скидають туди інші різноманітні бомби аналогічного типу.
Хтось із вас, кому зрозуміло, що означають такі речі, поясніть мені.
Якщо про подібне майже нікому не відомо, то воно й не має жодного значення?
Тепер поясню в деталях.
ПС ЗСУ настільки зайняті захистом усіх українських міст та енергомережі від російських балістичних і крилатих ракет, що їм не вистачає систем протиповітряної оборони та недостатньо важких ракет класу «земля-повітря», щоб належним чином захистити свої війська на всій 1000+ кілометровій лінії фронту. Не вдається прикрити свою артилерію, розгорнуту в районі Авдіївки, що, зі свого боку, означає, що ця артилерія не може вибити російську артилерію, а це, надалі, означає, що російська артилерія — як і російська авіація — вільна для підтримки просування своїх сухопутних військ.
За таких обставин саме вчасно йти в контрнаступ, еге ж?
Люди, змиріться з цим і прийміть: всі ми «повинні» лише платити податки і померти. Це єдина певність, яку має людство.
Тому, НІ, Україна «НЕ ПОВИННА». Ні, ЗСУ НЕ повинні йти в наступ. Особливо, якщо цей наступ НЕ готовий. І зараз він НЕ готовий. Бракує боєприпасів, не вистачає міні-БПЛА, обладнання нічного бачення, не вистачає боєприпасів, не вистачає систем ППО, не вистачає боєприпасів, не вистачає досвідчених і добре навчених військ, не вистачає боєприпасів, не вистачає кваліфікованих командирів, а цим командирам ще більше не вистачає боєприпасів.
А в тих підрозділах ЗСУ, де всього цього вистачає, зростають проблеми з персональним складом, якому просто набридло вбивати.
Якщо комусь складно це збагнути, то підіть запишіться в добровольці й проводьте свої вихідні розстрілюючи по сотні чи й більше людей. З часом помітите, що з вами відбувається.
Або заспокойтесь і навчіться бути терплячими. Це не відеогра, з чіт-кодом на безкінечні запаси боєприпасів і військ: це велика, масова, смертоносна, брудна війна. Такі війни виграються не стуканням у груди чи балачками, а терпінням, ретельною розвідкою, великою кількістю тренувань, запасанням достатньої кількості боєприпасів і забезпечення, виснаженням ворога при підготовці достатньої кількості власних військ і якісним відбором солдатів.
Ретельним вибором часу і місця.
Це не ваша чи моя справа, а також не справа всіх інших можливих кабінетних генералів і військових кореспондентів у соцмережах.
Це справа польових «стрьомних генералів» із ЗСУ.
Переклад: Ярослав Кляшторний
Редакція: Ростислав Семків
Джерело тут
