Домой Стратегия Теократична республіка Україна

Теократична республіка Україна

349
картинка з сайта uath.org

Денис Артюхов

Назад у Середньовіччя.

«Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова», — йдеться у ст. 35 Конституції України. В реальності ця стаття практично не діє. Наразі християнство вважається якщо не офіційною релігією, то принаймні «визначальною» або «традиційною». І питання навіть не у формальному дотриманні законності. Проблема в тому, що за мовчазної згоди суспільства тема ролі релігії потрапила у розділ «default». Вона некритично розглядається, як дещо «загальнозрозуміле», «універсальне» і водночас час табуйоване.

Клерикалізація українського суспільства щороку посилюється. За роки незалежності християнські церкви практично зрослися з державою в досить міцний монолітний апарат. Вигоду мають обидві сторони – чиновники всіляко демонструють народові власну побожність, а церква отримує більший простір для власної діяльності. Така ситуація не вигідна лише самому народу, котрий складається із представників абсолютно різних віросповідань, релігійних та нерелігійних світоглядів.


Аукціон індульгенцій

Чим небезпечна тенденція до зближення держави і церкви? Відповідь на це питання очевидна. Насамперед йдеться про дискримінацію громадян, котрі притримуються відмінних від християнства релігій, та атеїстів. В сьогоднішньому суспільстві будь-який публічний «coming out» щодо атеїстичних переконань заганяє людину на маргінес. Для політика, чиновника і навіть для науковця подібні заяви рівнозначні самогубству. На виборах кандидати змагаються у власній набожності. Публічна участь у церковних ритуалах стала для них обов’язком. Жодне відкриття державних новобудов не обходиться без освячення. А Різдво, Великдень і Трійця були прирівняні депутатами до державних свят. Про дотримання релігійних свобод тут не може бути й мови.

Крім того за кошт платників податків в Україні побудовано десятки православних і греко-католицьких храмів. Думкою мусульман, іудеїв або буддистів чиновники принципово нехтують. Державні установи рясніють релігійними символами – хрестами, іконами тощо. Чого варте лише відкриття православної каплиці у стінах Верховної Ради. Невже депутати не в змозі справляти свої релігійні потреби поза парламентом? З іншої сторони зручно – прийняли антинародний законопроект, пішли покаялись.

Прагнення політиків заволодіти голосами віруючих інколи втрачає межі здорового глузду. І це починається із найвищого державного рівня. За підсумками 2008 року премію «Людина року в українському християнстві» отримує президент світської держави. Сам Віктор Ющенко неодноразово заявляв про наміри створити Помісну українську православну церкву. Здавалось би, навіщо це потрібно главі держави? Але ні, релігійні переконання, безумовно, вищі за вимоги Конституції. Не втручатись у справи церковні президентові ніхто не заборонить. Принцип «богу – боже, а кесарю – кесареве» в Україні давно вже не діє. Немає нічого дивного і в тому, що громадську організацію «За помісну Україну» очолює старший брат президента.

Апофеозом боротьби Ющенка за «возз’єднання церкви» стало державне святкування 1020-річчя хрещення Русі. Важко порахувати скільки мільйонів з держбюджету було витрачено на урочистості з цього приводу. У Києві навіть ходив анекдот: «До 1050-річчя Хрещення Русі українська влада зробить киянам подарунок – нарешті зніме біл-борди із зображенням патріарха Варфоломія». На саме святкування круглої дати Константинопольський владика приймався з почестям, котрі виказують не кожному іноземному президентові.

Об’єднати УПЦ КП з Вселенським патріархатом Ющенкові так і не вдалось. Та слід сказати, що саме роздробленість і конкуренція християнських конфесій рятує Україну від тотальної клеркалізації. За умови створення Помісної православної церкви наша країна неминуче повторить шлях Росії, де православ’я набуло державної ваги майже на рівні дореволюційних часів.

Подайте Христа ради

Покоління дітей 90-х чудово пам’ятає час, коли на УТ-1 з’явився яскравий мультик про «Суперкнигу». Скільки дітей тоді випрошували у власних батьків купити їм загадкову книженцію! На фоні механізма-проповідника Робіка жадібний мільярдер Скрудж Мак-Дак видається просто дитиною. Не покращилась ситуація і на сьогодні. До останнього року на Першому національному телеканалі досі існувала передача «Клуб Суперкниги» з незмінним ведучим Робіком. Йому на заміну в 2009 році прийшов персонаж ІХТІС. Серію передач про дивовижну християнську рибу продюсували римо-католики із Ордену Братів Менших Капуцинів. За твердженням авторів проекту, ІХТІС мав укріплювати і захищати ідею християнської родини, слугувати промоушеном багатодітної сім’ї та захист гетеро-сексуального подружжя. ІХТІС – ще й художник, що створює для дітей мультфільм про свого друга – Ісуса з Назарету. Також на Першому національному виходить православна передача «Благовіст».

Крім того на державному радіо також транслюються передачі християнської тематики. Зокрема на «Українському радіо» виходить передача «Євангельська духовність». В певний час доходило до того, що протягом тижня в ефірі державного радіоканалу з’являлось сім християнських програм. Ситуацію в регіональних та муніципальних ЗМІ взагалі досліджувати важко: практично кожен малий телеканал і радіо мають християнський контент власного виробництва. Передові позиції в цьому плані займає ТРК «Київ», де піар протестантської церкви «Посольство Боже» займає чималий шматок ефіру.

Навіть не дивлячись на мізерні рейтинги державних ЗМІ, виникає питання: на яких підставах? У нас немає державної релігії, Слава Богу, але ж якого чорта пропаганда цієї релігії ведеться в ефірі компаній, які утримуються в тому числі і на податки атеїстів. З яких причин на державному телебаченні немає передач для атеїстів, та відповідних мультиків для їх дітей? Ніхто не заперечує право приватних телеканалів прокручувати проповіді Слова Божого. Але про правомочність Першого національного транслювати службу з Лаври та Володимирського собору можна всерйоз посперечатися. Причому в законодавстві закладений один пікантний момент: Законом «Про радіомовлення і телебачення» релігійні передачі відносяться до ряду державно-політичних. Тобто трансляція з парламенту світської держави прирівняна до трансляції богослужіння. Про яку свободу совісті йдеться?

Розтрата бюджетних коштів на релігійні цілі вражає. Наприклад, на початку року МНС надрукувало велику партію міністерських ікон. Очевидно, тепер до лав рятувальників приймають лише християн. Можливо, відсутність бойового духу у пожежників і їх жебрацькі зарплати міністерство вирішило компенсувати християнським месіанством?

Не цурається церква і відвертої пропаганди. Відомий принцип стверджує: «хороші речі реклами не потребують». Християнство, як виявилось, реклами потребує – принаймні так вважають чиновники одного із міністерств. Минулої осені в столиці стартувала соціальна кампанія «Чистий погляд» під егідою Спілки молодих християн України. Останню очолює депутат від БЮТ Павло Унгурян. Численні лайт-бокси в метро переконували киян, що «вільне кохання – шлях в нікуди», а «життя без бога руйнує». Явища наркоманії, СНІДу та алкоголізму також розглядались через призму «бездуховності» українців. Реклама зображала обличчя людей, понівечені безбожжям. А окремі плакати прямо вказували на пошук істини у Біблії. Коли автор спитав у депутата Унгуряна, чи не ображає дана реклам почуттів невіруючих, той не вагаючись відповів: «Так, ображає. Але ж це правда…» Цікаво, що частину коштів на рекламу виклало Міністерство сім’ї молоді та спорту. Про вимоги Конституції забули і на цей раз.

Божа педагогіка

Окремої розмови заслуговує релігійна ангажованість системи освіти. Ще з початку 90-х років церква почала активно втручатись у освітній процес. І це при тому, що Конституція гарантує відділення школи від релігії. З 1992 року у школах Галичини був запроваджений предмет «Основи християнської моралі». Згодом, у Тернопільській області ця дисципліна набула статусу факультативу, а от у Тернопільській та Львівській стала обов’язковою. Станом на середину 2000-х років на Львівщині предмет викладався у 80% шкіл. А це для світської держави, погодьтесь, цифра грандіозна.

Викладання християнської етики впроваджується не лише на Галичині. Декілька років тому сталася взагалі фантастична подія – УПЦ МП, УПЦ КП і УАПЦ на певний час забули про свої старозавітні чвари і об’єднали зусилля на впровадження нового предмету. Щоб не виникало зайвих запитань, дали обітницю, що християнська етика буде факультативом. Зрозуміло, що викладання цього предмету ставить за мету не ознайомлення дітей із християнським дискурсом, а пропаганду концепції креаціонізму, пропаганду християнського способу життя і подальше залучення школярів до лона церкви.

За логікою, громадськість уже мала б бити на сполох. Чіпають не просто державну сферу, а уми найбільш юних громадян! Але в той час публічно проти нововведення висловились тільки нечисленні науковці та кілька правозахисників. В результаті Міносвіти так і не наважилось запровадити вивчення християнської етики. Хіба що в кількох школах Києва цей предмет присутній на засадах експерименту. Деяким незгодним батькам навіть доводилося переводити своїх чад у більш «світські» заклади, де подібних експериментів не роблять.

Однак релігійного контенту школярам та студентам вистачає і без окремого християнського предмету. Наприклад, можна згадати викладання історії України. У більшості підручників, рекомендованих Міносвіти, християнська релігія розглядається не як окреме історичне явище, а подається як дещо «притаманне», «споконвічне».

Автори підручників абсолютно некритично висвітлюють те ж саме Хрещення Русі. Наприклад, замовчується факт того, що жінки в язичницькі часи мали значно більше прав ніж після впровадження християнства – їм фактично дозволялось розлучення, не вимагалась цнотливість нареченої , а батьків, котрі намагались силоміць одружити доньку, могли жорстоко покарати. Очевидно, такі подробиці школярам знати не варто. З ранніх років учням прививається образ жінки-матері, а питання гендерної рівності школа намагається не чіпати.

В пізніших розділах підручників з особливим пафосом описується боротьба православної церкви проти унії із католиками. Берестейській собор – одна з найтрагічніших сторінок української історії, розповідають педагоги. Таким чином православ’я переходить з категорії власне релігійної в низку рис національної ідентичності українців. Наявність «інших українців» просто ігнорується. Але і це ще не все. В історії ХХ століття, інтерпретованій вітчизняним підручниками, греко-католицька церква раптово стає позитивним героєм. Тепер Андрей Шептицький та Йосип Сліпий вже не «папські зрадники», а видатні борці за незалежність України.

Та дивуватись не доводиться. Справа в тім, що етноцентрична і державоцентрична парадигми, котрі стали ключовими у викладанні історії, самі по собі передбачають подвійні стандарти. За таких умовах підручники героїзують кожного, хто вніс лепту в відстоювання незалежності або державотворення. Про внутрішні соціальні конфлікти школярам майже нічого не розповідається. Звісно. А для чого учням знати історію жіночої емансипації, робітничого руху, боротьби за секуляризацію? Підручники розглядають усі ці питання другорядними. Такі дрібниці не можуть стояти в одному ряді із найголовнішим – розбудовою української держави…

На стражі Батьківщини і християнства

Не оминула клерикалізація і української армії. З 2008 року у Збройних силах введено інститут капеланів. Священики закріпляються за конкретними військовими частинами і можуть відправляти службу божу без відриву солдат від служби світської.

Для чого це зроблено? Армійське начальство аргументує своє рішення спробою задовольнити релігійні права військовослужбовців. Знову ж таки, чому задля таких благих цілей солдатам не можна надавати звичайні відгули? Навіщо привносити до світської армії церковну присутність? Якщо Україні потрібні солдати, які звикли стояти на колінах, то все логічно. Наша армія вже давно не здатна захищатись. Солдати будують генеральські дачі, а сама служба спрямована лише на те, щоб виховувати покірність перед вищими чинами.

Крім того як себе мають почувати невіруючі військовослужбовці? Лекції з наукового атеїзму для них ніхто не організовує. Як відомо, у нас в країні всі рівні, але дехто рівніший. Коли більша частина роти строєм іде на великоднє богослужіння, їм доводиться або йти з рештою, або черговий весняний день проводити в стінах казарми. Те ж саме стосується, наприклад, мусульман. Їм ніхто не рахується з їхньою потребою п’ять разів на день робити намаз. У жодній військовій частині не побудовано ні мечеті, ні синагоги. Якщо Міноборони взялося дбати за релігійні права військових, до когорти обраних потрапили виключно християни. Перегини на місцях? Ні, тенденція.

Водночас при військових частинах масово будуються церкви. Золотоверхі купола створюють різкий контраст із обідраними казармами. Та вище командування це аж ніяк не засмучує. Чого варті мирські незручності в порівнянні з благодаттю неземного походження! Клопів у казармі перетерпіти можна, а от Страшний Суд – ніколи.

Місцями доходило до абсурду. У одній частині МНС Донецької області командир роти вирішив зробити каплицю. І розмістив її в колишньому кабінеті політпідготовки. Коли до частини прийшов священик, то був дуже здивований. Його подив викликало не стільки місце, де раніше пропагували безбожжя, а те, що каплиця знаходиться на другому поверсі – це грубо порушує церковні канони. Втім, від ведення богослужінь він так і не відмовився.

Забута професія цензорів

Наостанок варто згадати не лише про привілеї, що надаються державою церкві, але й про відверте втручання у сферу суспільних відносин. В першу чергу мова йде про різноманітні заборони й обмеження, вмотивовані релігійною ангажованістю.

Наприклад, цього року тому у Волинській області міська влада заборонила проводити у школах дискотеки на час Великого посту. «Танці суперечать християнським звичаям, дискотеки підбурюють дітей до грішних дій, — пояснював керівник міського управління освіти Рівного Віталій Новак. – Про це ж саме говорили і міські священнослужителі. У багатьох наших школах читають курси християнської етики. Навіщо розповідати дітям одне, а ввечері показувати протилежне?» Подібні заходи неодноразово впроваджувались і у містечках Галичини – місцями траплялось і тимчасове закриття приватних барів та дискотек. Здавалось би віруючі і самі можуть подбати про спасіння своєї душі. Для чого підключати до цього державу? Таж ні, чиновники вважають, що їм краще знати, чого потребують віруючі. Одного не врахували – забути про розваги довелось не тільки греко-католикам та православним, але і всім місцевим невіруючим.

«Прославилась» західноукраїнські містечка нелюбов’ю до сучасного мистецтва. В 2007 році влада Дрогобича закрила виставку «Самки і яйцекладка» львівської художниці Гриці Ерде. На думку чиновників, виставка ображала моральні засади городян. «На роботах художниці брутально зачіпається сокровенне, — обурювався заступник міського голови Дрогобича Богдан Пристай. – Матір Божа зображена дряблою жінкою з чотирма грудьми. У людей, котрі будуть на це дивитися, з’явиться неправильне світосприйняття. Я здивований, що в нашому місті відкрили таку виставку. Тим більше, у день матері». Що скажеш, добре, коли чиновники знають, яким має бути «правильне світосприйняття». Сама художниця, зізналась, що привезла виставку в маленьке містечко спеціально, щоб поглянути на реакцію місцевих. А реакція була передбачуваною. Один чолов’яга на відкритті виставки навіть пригрозив «Горітимеш у пеклі!»

За «аморалку» під заборону потрапляють й інші сфери діяльності українців. Експертною оцінкою щодо моральних критеріїв того чи іншого явища в Україні займається Нацкомісія з питань захисту суспільної моралі. Саме тут знають, як розрізнити в діях людини зухвалу образу суспільства. Не важко здогадатись, що критерії фіксації порушень аж ніяк не секуляризовані – суспільна мораль в розумінні комісії зазвичай збігається із християнським розумінням моралі. Зрештою, це не дивно: очолює комісію баптист Василь Костицький.

Наприкінці 2008 року в одному із своїх інтерв’ю Костицький заявив: «Боротьба з порнографією і насиллям – це пройдений етап. Зараз ми значно більше працюємо з фактами образи національної гідності, релігійних почуттів і зазіханням на святині…» Незадовго до того Нацкомісія підписує із Всеукраїнською асоціацією церков меморандум про співпрацю. Про що це може свідчити? Отже структура світської держави на офіційному рівні зголошується разом із церквами боротися проти образ почуттів віруючих. По-перше, глибоко віруючу людину може по-справжньому образити будь-яке атеїстичне висловлювання – держава за це каратиме? По-друге, комісія навіть не припускає можливості того, що атеїсти також можуть бути ображені віруючими. За таких умов вектор репресій спрямований однозначно в сторону «безбожників».

Очевидно, атеїсти не прагнуть, щоб їх захищала Нацкомісія по моралі. Боже збав! Але коли державні структури керуються в своїх діях Законом Божим, а не законом юридичним, держава стає на шлях дискримінації тих, хто визнає інших богів, чи бога не визнає взагалі.

Досвід секуляризації

В березні цього року провідний науковий журнал Туреччини «Наука і техніка» вийшов із обкладинкою, на якій зображувався бородатий дідусь європейської зовнішності – в 2009 виповнюється 150 років з дня народження Чарльза Дарвіна. На реакцію влади довго чекати не довелось. За кілька днів весь тираж було арештовано і вилучено з продажу. Для місцевих чиновників визнання теорії еволюції здалось небаченим зухвальством по відношенню до Аллаха. У відповідь на дії влади вулиці Анкари і Стамбулу заполонили обурені студенти та викладачі. Місцями доходило навіть до сутичок із поліцією.

Відстоювати власне право на світську країну громадськості великих міст Туреччини доводиться постійно. Турки завоювали розділення держави і релігії ще за часів революції Кемаля Ататюрка. На відміну від українців, вони це право цінують.

Наразі українцям варто задуматись над тим, де має закінчуватись церковна парафія, а де починатись державна. В секуляризації країни наразі не зацікавлений ніхто, крім самих громадян. Від держави варто очікувати лише протилежних кроків. Якщо політики сприяють зрощенню держави і церкви, то пряма задача правозахисників, науковців та громадських організацій – опиратись такій тенденції. Церква не може відступити сама, і як би це не звучало, із публічного простору її доведеться дещо посунути. Слід чітко розуміти, що всі перелічені факти не повинні мати місце в державі, котра декларує власну демократичність.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь