Київ, 29 березня 2016 року (Збруч, Михайло МІНАКОВ). Важливість розмови про нове лідерство і новий суспільний договір в Україні безсумнівна. Вдячний проф. Турчиновському за статтю, яка змушує задуматись над тим, яке місце може зайняти Україна в світі, що так швидко змінюється. Розмови під час минулих дебатів у Давосі – один зі способів побачити, яку саме новизну шукають ті, хто контролює більшість грошей і влади в сучасному глобалізованому світі, і подивитись на можливості для суспільства України.
Володимир Турчиновський правий, вказуючи на ціннісну основу пошуків засад нової суспільної угоди. Згоден я і з описом контексту цього пошуку: перемога Заходу сталася водночас із перемогою споживацтва на самому Заході. Відтак і наша частина світу повністю підпала під панування консюмеризму. Але криза економік зростання і глобальних центрів влади примусила до пошуку нових економічно-політичних моделей розвитку.
Споживацтво засноване на незупинному зростанні попиту і пропозиції. Це зростання – і економічний факт, і політична потреба, і ідеологічне вірування. Однак ресурси обмежені, і зростання можливе до певних меж. Досягнення цих ресурсних меж означає знищення підстав для існування нових поколінь людства.
Споживацтво також підриває уявні спільноти націй-держав. Сам зміст політичної дії змінюється в умовах консюмеризму так, що боротьба за владу відбувається між глобальними гравцями. Натомість національні держави перетворюються в клієнтів, чия лояльність оплачується причетністю до чи виключенням з «золотого мільярду». Фактично, глобальні структури контролюють, хто буде модернізуватися, а хто ні. Прикладом забороненої модернізації є Іран та Ірак, Сирія і Лівія.
Однак ці глобальні політичні структури опиняються у дедальшій скруті. 2015 рік показав, що з’явилася когорта країн, чиї політичні еліти кидають виклик глобальному споживацтву і тому типу економічної раціональності, який пов’язаний із консюмеризмом. Безперечну суверенність відстоюють путінська Росія і ердоганівська Туреччина. Обережний «суверенізм» сповідує й Китай.
Ці режими заперечують економічну та правову основу консюмеризму: економіку зростання і цінність індивіда, чиї права – політичні та економічні – понад усе. Прикладом такого заперечення є дії Путіна і його оточення, що неминуче б підривали економічні засади російського режиму. Політика Кремля в останні два роки призвела до значного зменшення здатності росіян брати участь у глобальному споживанні. Зменшення доходів середнього росіянина – через економічну кризу і санкції – мало б викликати невдоволення Путіним та зменшити його рейтинг. Однак маємо протилежний ефект (принаймні тимчасовий): падіння підтримки очільника Кремля майже не змінився. Натомість гнів голодних спрямовано на Захід як джерело проблем.
Політика Ердогана привела також до занепаду кількох секторів економіки (передусім туризму). Виправданням таких кроків він і його оточення називають «зайвість європейського проекту», непотрібність інтеграції з Заходом і збереження своєї політично-культурної унікальності. Цілі сектори економіки в занепаді, втрачено сотні тисяч робочих місць, однак рейтинг підтримки Ердогана і далі зростає.
Економічна раціональність в обох випадках у занепаді. Цей занепад зовсім не означає, що місцеве населення – відчуваючи втрату звичних споживацьких благ – починає зневажати своїх лідерів. Принаймні в короткотерміновій перспективі, популярність Путіна і Ердогана залишаються великими.
Обидва режими підтримують само-демодернізацію і само-орієнталізацію. Суспільну угоду «задоволених егоїстичних споживачів» пропонують замінити «гордими абстинентами». Сумнівність сталості такої угоди годі обговорювати. Старші покоління сучасних українців добре пам’ятають бажаність падіння «дефіцитного» Союзу.
Чи є інша альтернатива споживацтву?
В своєму аналізі Володимир Турчиновський вказує на потребу моральної альтернативи споживацтву. Я погоджуюсь із цією ідеєю. Але маю наголосити на тому, що альтернативи споживацтву можуть бути так само аморальні, як путінський та ердоганівський суверенізми.
Живучи в країні, яка втратила свою індустріальну потугу і не має шансу перейти до наступного технологічного порядку як його співтворець, шансів на започаткування само-орієнталізуючого та само-демодернізуючого політичного проекту в нас більше, ніж на прорив до справедливого і морального суспільства з відповідальними лідерами.
Для виходу з небезпек, які чатують на нас в майбутньому, слід зважати на ціннісну природу споживацтва. Консюмеризм має свою правду, свої цінності і своє – принаймні напозір – моральне виправдання. Виступаючи від імені «задоволеного суб’єкта», консюмеризм стверджує право нині живого – виводячи за дужки морального судження попередні і наступні покоління. Фактично, гіперреалізм консюмеризму веде до суспільної угоди з коротким часом існування людства.
Прибічники вищості «суверенних держав», альтернативних до консюмеризму, виступають на захист сформованих, історично тяглих Левіафанів і тих «моральних порядків», які з ними пов’язані. Саме вони є суб’єктами права в суспільній угоді Путіна і Ердогана, і саме з огляду на них запропоновано змінити глобальний порядок денний. Вони ставлять під сумнів право глобальних центрів влади вирішувати за суверенні держави і не дозволяють визнавати права людини за фундаментальні. Суб’єктом права є суверенна держава і набір історично-вкорінених традицій, які підтримують цю державність.
Тож своєрідна мораль присутня і у консюмеристів, і у «сувереністів». У перших суб’єктом права є людина як споживач економічних та політичних прав, а моральна дія пов’язана із економічною раціональністю. У других суб’єктом права є національна держава, а моральна дія базується не на «власній гідності» людини, про яку пише Володимир Турчиновський, а на доволі жалюгідній «гідності підданого». Ця гідність добре відома всім імперським народам, і боляче переживається не тільки патріотами Росії та Туреччини, але й любителями величі Британі і Австрії.
Для консюмеристів, людина – повноважний громадянин і активно-працюючий покупець, який приносить в жертву свою помірність заради спільного економічного зростання. Для захисників суверенності держав, людина – вірний підданий, ладний на самопожертву заради колективної величі, готовий жити в дефіциті і бідності заради національної гідності всупереч економічній раціональності.
Однак до економічної раціональності споживацтва та антиекономічної гідності прихильників державного суверенітету є своя альтернатива.
Таким третім шляхом може і має бути гідність громадянина у відповідальній республіці. Тут політична раціональність права стоїть над економічною потребою задоволення вічно зростаючого попиту. Тут моральне вимога до самообмеження є частиною відповідальності громадянина. Політична економія такої суспільної угоди має базуватися на ідеї degrowth – розумного керованого процесу соціально-політичного розвитку в умовах постійних економічних криз.
Великою проблемою сучасних політичних систем є базова суперечність між моделлю демократичного розвитку, заснованого на неодмінному економічному зростанні, та постійними проблемами із ростом економіки. Пострадянська Україна – приклад того, як населення змушене жити в умовах постійного економічного виживання, але намагається втілити політичну модель, для якої потрібна інша геть економіка. За часи незалежності періоди зростання і періоди падіння економіки приблизно однакові. Однак результатом такого паритету є той факт, що рівень соціально-економічного розвитку 1990 року залишається для нас недосяжним.
Як на мене, антизростання (degrowth) – це умова існування України. Періоди зростання пов’язані з випадковими вигідними умовами для наших експортерів. Але ця залежність від зовнішнього попиту аж ніяк не створює гарантії для нашого сталого розвитку. Тож політичні та економічні свободи для українців мають бути забезпечені моделлю, яка не ставить у залежність демократії від економіки зростання.
У цієї альтернативної моделі є свої ризики. Дуже легко уявити, що антизростання поверне до життя планову економіку, чиї вигоди і недоліки нам добре відомі.
Антизростання може стати бар’єром і для політичних прав і свобод, особливо коли в політичному полі Україні і далі присутні і консюмерізм, і суверенізм. Однак особливий тип жертовності «не зростання» також став частиною нашої політичної культури. Тут я повністю згоден із Володимиром Турчиновським в його тлумаченні жертв на Майдані.
Однак є й інші – не такі героїчні – типи жертовності. Самообмеження споживання, екологічна свідомість і особистий вибір на користь продуктів, створених без нанесення шкоди довкіллю, обмін книжками, «підвішена» кава в кав’ярні – приклади повсякденної маленької жертовності людей. Як на мене, і велика жертовність, і маленька, говорять про наявність у наших людей готовності до свідомої моральної дії, яка може започаткувати порядок свободи без економіки зростання.
Однак я свідомий і того, що українські «сувереністи» і консюмеристи також можуть використовувати аргумент жертв на свою користь. Перші – для заперечення відвертого рівного діалогу різних частин українського суспільства, який єдиний може привести до суспільної угоди (а не диктатури одної соціальної меншості чи політичної групи над іншими). Другі ж можуть вказувати на зайвість тої жертовності, – адже результатами Євромадану так і не стали ані справедливість, ані свобода, ані рівність, ані братерство.
Тож модель політичної свободи, заснованої на економіці антизростання – майже утопія. Приблизно така сама, як і наші майдани.
