Ми менше говоримо про статтю Залужного, рідше виходимо на пікети щоб гроші йшли на дрони, а не стадіони, менше донатимо на ЗСУ, але дуже переймаємось долею Фаріон. Спостерігаю, що навіть дорослі адекватні люди активно включились у цю дискусію і маховик тільки розкручується. І на зауваження, що зараз критично потрібні міни, дрони і планшети ти чуєш, що це все добре, але спершу треба зайнятись Фаріон і мовою. Я глибоко переконаний, що це хибний шлях. І нижче викладу своє бачення цієї ситуації.
Якщо коротко, то вважаю, що мова ВАЖЛИВА, але НЕ на часі. Якщо трохи ширше — тут працює закон мінімуму Лібіха. Якщо ще ширше — то зараз розберемо по пунктах. Насамперед, чому я взагалі вирішив, що маю право висловлювати якусь свою думку з цього приводу. Бо я був ТАМ, зокрема в Бахмуті, бо зараз я не ТАМ і розумію, на скільки сильно відрізняються світи ТАМ і ТУТ. Крім того, я науковець і тому завжди шукаю як пояснити якісь процеси і явища. І в цьому конкретному випадку, на мій погляд, нам допоможе бочка Лібіха.
Це відома ілюстрація, яку, як кажуть, застосовував видатний німецький хімік Юстус фон Лібіх для візуалізації свого закону мінімуму. Суть візуалізації дуже проста — рівень води у бочці, яка зроблена з дощечок різної довжини буде відповідати довжині найкоротшої із них. Іншими словами, той чинник, який знаходиться у мінімумі і буде визначальним. Якщо в рослини є достатня кількість води і поживних речовин, але немає світла — вона загине через брак світла. Цей показник буде у мінімумі. Якщо є достатньо поживних речовин і світла, але не вистачає води — вона загине від браку води. Але ці фактори різні. Кількість днів, які рослина проживе без води і без світла різна. Також, один із цих показників не можна компенсувати надлишком іншого — скільки світла не давай рослині (хоч в 10 разів більше), якщо нема води — вона не виживе. Думаю, логіка зрозуміла.
Що це все значить у нашій ситуації. У людей які на фронті і які в тилу — дуже різні лімітуючі фактори. Дуже різні ті чинники, які є критичними для виживання та перебування в зоні умовного комфорту. При чому, це не лише 2 позиції — ФРОНТ і ТИЛ. Їх значно більше, з купою проміжних. Найгірше — тим, хто іде на штурм або тримає оборону в 1 лінії окопів. У цих людей свій світ, який люди, котрі не мають такого досвіду не можуть навіть уявити. Зокрема я – не можу. Трохи краще — тим хто тримає оборону в багатоповерхівках. У цих людей теж інший світ. Це вже знаю з власного досвіду. Ще трохи легше в штабах рот і батальйонів.
Світ у людей, які там — відрізняється і від “окопного” і від “підвального”, але має купу своїх особливостей — доставка загиблих і поранених, ідентифікація тіл, робота в максимально токсичних і агресивних колективах і багато всякого різного, про що цивільна людина намагається не думати. Між цими трьома “світами” постійно відбувається рух — міняються люди, медики забирають поранених, інші військові доставляють набої, воду та їжу (саме в такій послідовності). І з мого досвіду перебування у бойовому батальйоні — розмов про мову, віросповідання чи сексуальну орієнтацію в описаних вище умовах не було взагалі. Жодного разу.
Такі розмови починаються, коли ти в безпеці, коли ти маєш кілька днів відпочинку, коли ти помився і відхаркав не знаю скільки пилу з легенів, коли в тебе вже нема гарячки і ти нарешті не смердиш як бомж. До того — навіть думок таких не виникало ні в мене, ні в моїх побратимів.
Людина, яка не була в таких умовах — вона не може зрозуміти, на скільки інші пріоритети є на 0. І вона свято переконана у своїй правоті, бо вона дійсно говорить раціональні речі, які в нормальних умовах мають значення! Лише божевільний не розуміє, що людина мусить їсти щоб жити, так? За нормальних умов — так. Але коли ти тримаєш позицію і закінчуються набої — набої важливіші за їжу. Бо без їжі ти проживеш дні, а без набоїв — години. Глупство казати, що їжа не важлива за таких умов. Але коректно сказати, що вона не на часі. Важливіші набої.
Чим далі від фронту — тим гостріше піднімається питання мови. Особливо активно у фортеці Львів 🙂 Але, зі свого досвіду, можу сказати, що навіть у досить безпечному Слов’янську — цим переймається в рази менше людей, а в Лимані — в рази менше, ніж у Слов’янську. Коли ти знаходишся у затишному Львові і думаєш випити мені сьогодні флет-вайт на звичайному молоці чи безлактозному — за такого рівня комфорту дуже зручно розмірковувати про важливість мови, віросповідання чи сексуальної орієнтації серед Захисників. Натомість, коли ти сидиш у підвалі багатоповерхівки під обстрілом і в кращому разі тобі пощастило випити щось гаряче — ти думаєш як краще випорожнитись так щоб одночасно ще й не виригати. Бо для цього треба піднятись з підвалу в одну із квартир, де каналізації давно нема і купи гімна в унітазах сягають десь 30 см вище обідка, а десь 40 см. І ти думаєш — може я піднімусь на 2 поверхи вище — там купа гімна значно менша і лише десь на 5 см виступає, але там розвалена стіна і вищий шанс, що по тобі прилетить.
Це один невеличкий приклад, який дозволяє побачити, на скільки різні світи ТАМ і ТУТ. Я ним не хотів нікого зачепити чи дорікнути, але пояснити — що нормальна людина не здатна зрозуміти масштабів жаху, розрухи, нелюдських умов у яких воюють наші Захисники. Я, хоч і був у Бахмуті, бачив лише якусь незначну частинку. Хтось бачив ЗНАЧНО більше за мене. Але того, що я бачив цілком достатньо щоб максимально щиро просити цивільних — ВІД’ЄБІТЬСЯ, БУДЬ ЛАСКА, ВІД ВІЙСЬКОВИХ НА 0! Ви навіть приблизно не усвідомлюєте, що пережили і що переживають ці люди! Не вчіть їх, будь ласка, як поводитись, і що важливіше для них та що менш важливе (на ваш погляд). Для цього є інше місце – тил і буде інший час. Знаходитесь в тилу — працюєте з тилом. Хочете вчити військових на 0 — там завжди раді бачити нових людей.
Допомагайте, будь ласка, фронту! Там потрібні дрони-камікадзе, планшети з “Кропивою”, міни для мінометів і багато всього іншого. Якщо ви в тилу — вчіть наших російськомовних братів і сестер української мови, допомагайте їм інтегруватись, не смійтесь і не кепкуйте над вимовою.
Якщо мені вдасться цим текстом достукатись хоч до 1 людини — я не даремно витратив час на його написання. Реквізити, традиційно, у коментарі.
Автор: Тимур БЕДЕРНІЧЕК
Джерело тут
