Оксана СИРОЇД
Коли в п’ятницю мені повідомили, що зі мною терміново хочуть поговорити телефоном з Німеччини за дорученням пані Канцлерки Меркель, я могла закластися стосовно предмета майбутньої розмови. І не помилилася б – просили проголосувати за продовження дії Закону про особливий статус для окупованих частин Донеччини і Луганщини (термін дії закону завершується 18 жовтня. Зацікавлення голосуванням висловлювали й інші представники міжнародних партнерів.
До честі співрозмовників, на відміну від 2015-го ніхто нічого не вимагав, не погрожував, не шантажував, не принижував. Уже не застосовуються аргументи на кшталт “ви програли війну – робіть, що вам каже Росія”, “якщо ви не проголосуєте, залишитесь одні і будете мати гаряче літо”, “хочете, щоб ми забрали всі гроші, тоді не голосуйте”.
Але й ті аргументи, що залишились, висловлюючись делікатно, є непереконливими: “якщо ви не проголосуєте, то нам буде тяжко сперечатися з Росією, яка каже, що Україна не хоче політичну частину Мінська виконувати”. Перепрошую, але закон, про який йдеться був прийнятий у вересні 2014 року, навіть “на випередження” Мінська 2. Що жодним чином не вплинуло на Росію і її наміри забратися з України. І не вплине. Бо, як кажуть в Україні, не для того мати квітку кохала. Або як перефразовує американська розвідка: “Росія продовжує військовий і дипломатичний тиск, щоб змусити Україну імплементувати московську версію Мінських угод. Серед них зміни до Конституціі, які дадуть Москві інструменти ветувати стратегічні рішення Києва.” І Закон “Про особливості місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей” є одним з таких інструментів.
Більш того, недолугі пропозиції перехитрити Путіна (“let’s oversmart Putin”) щоразу виявляються спробами перехитрити український народ. І не тільки з боку Кремля. Президент України, прикриваючись “позицією міжнародних партнерів”, щоразу поряд із кремлівськими інструментами підпихає ще й власні для підриву української державності.
16 вересня 2014 року щоб проголосувати за Закон про особливий статус окупованого Донбасу та про амністію для бойовиків Президент принизив парламент, змусивши його голосувати під час закритого засідання, що суперечить самій природі парламенту.
15 липня 2015 року зранку був сфальшований проект змін до Конституції, який підготувала Конституційна комісія. На вимогу Росії під тиском міжнародних партнерів з’явилася стаття про особливий статус окупованого Донбасу. За цю статтю Президент виміняв собі повноваження розпускати місцеві ради і розганяти місцевих голів на власний розсуд. Торг був взаємовигідним, тому загрози для України від цих положень не побачили ані Венеційська Комісія, ані міжнародні партнери.
16 липня 2015 року зміни до Конституції заковтнув і відправив до Конституційного Суду. І залежно-слухняний Конституційний суд звісно не знайшов у документі жодних загроз для України.
31 серпня 2015 року спроба пропхати у парламенті зміни до Конституції закінчилася трагічно і забрала життя трьох правоохоронців. Цього разу Президент не прийшов, щоб дивитися на ганьбу, яку він ініціював, і не взяв відповідальність за її наслідки.
28 січня 2016 року парламент, щоб подовжити життя антидержавницькими змінам до Конституції вніс безглузді і неконституційні зміни до Регламенту Верховної Ради визначивши, що “наступна чергова сесія ВР” – це будь яка сесія ВР. Конституційний Суд, руйнуючи Конституцію, яку мав би захищати по-рабськи це безглуздя підтвердив.
І ось ми на порозі розгляду чергового інструменту, який загрожує державності. Особливий статус сам по собі є узаконенням російської окупаційної влади на сході України. Але подовження цього статусу заховане в нетрях перехідних положень проекту так званого “закону про реінтеграцію”. І вчергове, прикриваючись очікуваннями міжнародних партнерів, Президент начиняє проект закону з милозвучною назвою нормами, які загрожують правам і свободам людини і конституційному ладу. Зверну увагу хоча б на два аспекти.
Відповідно до вимог Конституції Президент повинен був прийняти указ про використання збройних сил у зв’язку з російською агресією і окупацією. Тільки рішення верховного головнокомандувача про воєнну загрозу може захистити солдатів та офіцерів від переслідування, а армію від руйнування. Якщо нема такого рішення, будь-кого, хто боронив і боронить нас від Росії можна засудити за застосування зброї в мирний час проти мирного населення. І таких вироків проти наших солдатів сьогодні є набагато більше, ніж вироків проти так званих терористів і сепаратистів. Замість того, щоб виконати свій обов’язок верховного головнокомандувача, Президент пропонує дозволити “використання збройних сил у мирний час”. Не важко прорахувати, які наслідки це матиме для збройних сил та держави.
Отже, Президент як верховний головнокомандувач не хоче нести відповідальності за командування збройними силами, але дуже хоче командувати місцевим самоврядуванням. Президенту не вдалося це реалізувати через зміни до Конституції, тож тепер він вирішив втілити мрію через зміни до Закону “Про правовий режим воєнного стану”, наділивши себе неконституційними повноваженнями зупиняти мандати місцевих рад і їхніх голів. Байдуже, місцеве самоврядування є правом громади і не може бути обмежене чи скасоване за жодних обставин. На випадок воєнного чи надзвичайного стану кожен міський чи сільський голова має визначений порядок взаємодії з органами державної влади. А мери-сепаратисти мають бути відсторонені на основі кримінального кодексу, а не закону про воєнний стан.
За словами президентських опричників законопроект вже погоджений з міжнародними партнерами. За моєю інформацією деякі міжнародні партнери досить збентежені таким неконституційним нахрапом Глави держави. Але хіба це колись когось зупиняло?
Тому прищіпаємося і готуємося до чергового президентського штурму української Конституції і державності.
Джерело: Facebook
