Що робити з РПЦ в Україні?

Кві 5, 2022

157

Хоча я особисто не проти побачити її ліквідованою, однак це питання не настільки просте, як здається.

Так, у Верховній Раді зареєстровано законопроект про заборону УПЦ-МП та націоналізацію її майна. Але вангую, що в умовах війни цей законопроект або взагалі не буде винесено на голосування, або ж, якщо і буде винесено, то не набере необхідної кількості голосів. Причин цьому є декілька:

По-перше, ця структура продовжує залишатись найбільшою конфесієї України і значна частина населення (в тому числі, цілком патріотично налаштованого), не сприймає (чи не до кінця сприймає) її як саме російську церкву. Пряма заборона погрожує викликати розкол у суспільстві і відштовхнути частину задурених попами громадян від активної участі в Українській Вітчизняній війні.

По-друге, це буде використано РФ для того, щоб надати українсько-російському протиборству рис релігійної війни.

По-третє, це може бути негативно сприйнято на Заході, оскільки російські друзі в ЄС неодмінно зроблять усе, щоб представити заборону структур РПЦ в Україні, як наступ на конституційні права українських громадян щодо свободи совісті.

Нарешті, по-четверте, зараз в надрах УПЦ-МП відбуваються більш або менш відчутні процеси, пов’язані з незадоволенням як парафіян, так і духовенства різного рівня відкритою підтримкою російського вторгнення з боку патріарха РПЦ Кирила. Ці процеси необхідно стимулювати, причому вкрай делікатно. Відкрита заборона не лише не штовхне безробітних попів у обійма ПЦУ, але змусить багатьох із них, навпаки, консолідуватись навколо РПЦ, а в свідомості парафіян сприятиме формуванню іміджу УПЦ-МП як церкви «катакомбної, гнаної і переслідуваної».

Тому очевидно, що пряма заборона не на часі. Який же вихід?

Гадаю, держава могла би в цьому питанні скористатись досвідом Великої Французької революції. Звісно, я веду мову не про гільйотину.

В 1790 р. революційна Франція прийняла низку законодавчих актів, які облаштовували новий устрій духовенства. Далеко не все з прийнятих нововведень підходить сучасній Україні. Наприклад, навряд чи підійде положення, за яким ієрархи обирались самими прихожанами без наступного затвердження вищим керівником церкви; це положення рівнозначне проведенню Реформації, воно організаційно перетворить православну конфесію на протестантську, що не буде сприйнято ні самою церквою, ні її прихожанами. Та й держава в умовах відокремлення від неї церковних інституцій навряд чи має повноваження так радикально втручатись у статутно-організаційні питання церковного життя.

Що ж саме доцільно використати з досвіду французького церковного законодавства 1790 року? На мою думку, найбільш плідною є ІДЕЯ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ПРИСЯГИ СВЯЩЕННИКІВ.

Поясню.
Варто розробити і прийняти закон про те, що всі священники (від парафіяльних до вищих ієрархів) церкви, яка перебуває в організаційному підпорядкування керівного центру, що знаходиться на території держави-агресора, повинні прийняти прилюдну громадянську присягу на вірність державі та народу України. Текст присяги має бути сформульований таким чином, щоб священник зобов’язувався уникати будь-якої свідомої чи несвідомої дії чи бездіяльністі, які можуть бути трактовані як прояв колабораціонізму. Порушення присяги однозначно має бути підставою для відсторонення священника від його посадових функцій. Відмова від принесення присяги так само має бути підставою для недопущення священника до виконання ним його посадових функцій.

Такий закон може стати на час війни «золотою серединою» між радикальною пропозицією «заборонити і конфіскувати» та індиферентною позицією «не робитимемо нічого, може якось само владнається». Цей закон, не руйнуючи одразу інституцій УПЦ-МП, на мою думку, надасть водночас державі юридичний механізм усунення найбільш одіозних священників та церковних ієрархів, які є прямими і свідомими колабораціоністами і провідниками інтересів держави-окупанта.