9 липня виповнилося 22 роки від заснування ВО “Батьківщина”. Юлію Тимошенко можна вважати єдиним лідером парламентської політсили, яка має представництво у ВР майже всі роки існування її партії. Це безумовний рекорд довголіття в українській політиці.
Що дозволяло “Батьківщині” так довго утримувати довіру виборців та недопустити відцентрових процесів у партійній організації? Ми були свідками як раніше популярні політпроекти яскраво з’являлися і досить швидко закінчували банкротством. Деякі партії вибухали зсередини, оскільки не змогли подолати внутрішніх чвар та образ. Партія “Батьківщина” з 2002 року представлена у парламенті і, як свідчать результати соціологічних опитувань, все ще має значну політичну та електоральну перспективу.
АНТИКОНСЕНСУСНІ ПАРТІЇ (ПАРТІЇ ПРОТЕСТУ). За класифікацією Дж. Сарторі – різновид антисистемних партій. До них належать такі партії, які прагнуть не до радикальної зміни характеру політичної системи, а лише існуючих правил політичної гри. Вони не є ідеологічною опозицією ліберальній політичній системі, а швидше – суперечка довкола певних «операційних» засад, механізмів чи інституцій, які слугують реалізації ліберальної концепції в конкретних соціальних умовах.
Партії протесту, зазвичай, володіють значним потенціалом мобілізації, але ставлення до них як до антиконсенсусних угруповань ускладнюює їм можливість реалізації свого коаліційного потенціалу. До цієї категорії можна зарахувати Партію прогресу Данії та Норвегії, австрійську Партію Свободи, італійську Лігу Півночі.
АНТИСИСТЕМНІ (ПРОСИСТЕМНІ АБО СИСТЕМНІ) ПАРТІЇ. Класифікація політичних партій на основі їх ставлення до діючої в державі політичної системи. У системах ліберальної демократії партії, які розміщуються в центрі політичному, переважно завжди є просистемними (системними). Вони не пропонують радикальної політики і не є носіями радикальної ідеології. У основі ідеології цих партій лежать помірковані погляди, проти існуючої політичної системи вони не виступають.
Допросистемних партій можна зарахувати також і ті партії лівих та правих, які з виборчих чи коаліційних поглядів не є відкритими для впливу центристських ідеологій. Оцінка підтримки партіями демократичних цінностей є досить проблематичною, їхні наміри не завжди прозорі. Певна просистемна діяльність може мати тактичний характер (наприклад, атмосфера загальної підтримки парламентської республіки в Іспанії, де підтримка демократії була настільки вагома, що проголошення будь-яких антисистемних гасел було б нерозважливим).
Про те, чи партії є про- чи антисистемними, свідчить не лише аналіз програм чи факт їх участі в урядовій чи парламентській коаліції. Важливим є ставлення до 45 них інших політичних партій та соціальних груп. Аналізуючи суть даного феномену, Дж. Сарторі пропонує два розуміння поняття антисистемності: вузьке та широке.
Вузьке розуміння антисистемності охоплює багато принципів та поглядів, які виключають окремі елементи чи тотальне неприйняття системи, спільною рисою яких, на думку Дж. Сарторі, є «делегітимізуючий вплив» на систему. Антисистемна партія є такою, що намагається розхитати законність існуючого режиму.
Очікуваним сценарієм є криза законності, яка повинна привести до зміни однієї політичної системи іншою. Маємо в такому випадку справу з появою ідеологічної опозиції до існуючого політичного режиму та радикальний розрив тривалості суспільного розвитку.
Дж. Сарторі дотримується різниці між ідеологічною опозицією та протестом. Цей другий феномен пов’язаний швидше з широким розумінням антисистемності. Угруповання цього типу називаються партіями протесту. Якщо немає істотних антисистемних партій (у вузькому розумінні), то процес еволюції партійних систем, починаючи з 70-х рр., підтверджує факт існування партій протесту.
