Цей текст я писав у Києві німецькою для німецькомовної читацької авдиторії в перші місяці повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Зрозумів, що треба ставити крапку, коли українська армія звільнила від російських загарбників Київську область. Лише зараз текст був оприлюднений у Німеччині.
Київ, столиця України, другий місяць нової російської війни проти українського народу. Проти нашої держави. Проти людства. Війна. Дивне відчуття часу: все ніби застигло і водночас змінюється щомиті.
Росіяни вбивають нас кожного дня і кожної ночі. Вони бомбардують міста. Вони знищують житлові будинки, лікарні та школи. Вони вбивають жінок і дітей. На окупованих територіях України російські солдати грабують будинки та магазини, катують і вбивають цивільних людей, ґвалтують жінок.
У журналі «Der Spiegel» я прочитав про інтерв’ю німецького канцлера Олафа Шольца на телебаченні таке: «Він говорить про жертви війни, також на боці аґресора. Під час його останнього візиту він подивився “на молоді обличчя солдатів, які стояли в шеренгах у Москві”, і подумав, що якщо це відбудеться, то ці молоді люди загинуть».
Я був шокований і хотів би запитати: Пане Шольц, чи насправді Ви й надалі переймаєтеся життями російських солдатів, які знищують українські міста, вбивають дітей і ґвалтують жінок? Чи не згадуєте ви при цьому молоді обличчя німецьких нацистів, які під час Другої світової війни вбивали українців і українок?
Ми єдині
Я залишаюся в Києві, в моєму рідному місті. Росіяни близько, це означає, що смерть близько. Але я сподіваюся, що Київ ніколи не буде вбито. Моє місто перетворилося на фортецю, де кожна людина знає, що має робити, аби захистити власне місто, власне життя та життя Інших. Ми єдині. Ненависть до ворога об’єднала нас. Але ця ненависть не дегуманізує нас. Росіянам ніколи не вдасться дегуманізувати нас. Ми підтримуємо одне одного. Київ і надалі залишається містом любові та гідності.
Я народився в Києві. Моя мати – грекиня. Вона також народилася в Києві, але її батьки походять із Донецької області. Донецьк окупований росіянами від 2014 року. Моя прабабка, яка навчила мене читати та писати, на початку ХХ століття закінчила гімназію в Маріуполі. Маріуполь повністю знищений росіянами.
Мій тато походить із грузинської столиці Тбілісі. Його мати – росіянка. Грузинська та російська – його рідні мови. Уже давно частини Грузії окуповані Росією. Моя дружина – українка. Яке походження має моя донька? Це не має жодного значення. Ми всі – громадяни України, вільної країни, яка бориться з фашистською Росією за свободу та гідність – не лише за свободу та гідність самої України, а також за свободу та гідність Європи й усього вільного світу.
Важить лише захист
За професією я філософ і звик думати та писати не так про актуальну політичну ситуацію, як про вічні філософські проблеми людства. Я письменник і перекладач, але сьогодні це не має жодного значення – так само, як моє етнічне походження, мови, якими я говорю, книжки, які я читаю, перекладаю і пишу. Ми – українці, ми – вільні люди, ми живемо у власній країні.
Ми мусимо захищати себе.
Формула російського неонацизму проста: всі українці є недоросіянами, а українців, які з цим незгодні, слід вбити.
Історія дегуманізації
Але в ці жахливі дні російського вторгнення до моєї батьківщини я зрозумів дивну річ. Росіян не існує. Не існує такої політичної нації. В Росії є лише терористична організація, яка називає себе російською державою, і населення, яке ця держава постійно дегуманізує. Якщо розвиток європейської, або західної цивілізації супроводжувався поступовим, не завжди успішним олюдненням світу, вся історія Росії була історією дегуманізації людей.
Говорячи сьогодні про росіян, не випадає говорити про етнічне походження, мову або географію. Йдеться про соціально-історичне збочення певного ґатунку. Коли в Росії почався цей процес дегуманізації? На це питання я не можу відповісти. Мабуть, дегуманізація від самого початку була засадничою рисою російської історії. У Совєтському Союзі російські комуністи прискорили цей процес. Поняття «совєтський народ» було дієвим інструментом цієї дегуманізації.
Головна ідея російських комуністів полягала в тому, що всі совєтські люди мають бути редуковані до матеріального, біологічного рівня, аби потому створити з них нову соціальну єдність – «совєтський народ». Для цього всі колонізовані росіянами народи мали відмовитися від власних культурних традицій, аби сплавитися з примітивною російською єдністю. Утім, люди, редуковані до такого рівня, вже не мають шансів, знову стати справжніми людьми. Росіяни прийняли поняття «совєтський народ», оскільки ядро цього поняття було примітивно російським. Росіяни були цілковито отруєні цим поняттям. Вони спробували звести всі колонізовані ними народи до цього примітивного рівня. На щастя їм цього не вдалося – але при цьому вони дегуманізували самих себе.
Російський світ смерті
Путін довів цю дегуманізацію до найвищого рівня. Росіяни розглядають самих себе вже не як вільних людей, а як ресурси російської держави. Вони є частиною довершеної форми абсолютного фашизму, де людське життя вже не має жодної цінності. Де саме життя вже не є цінністю. Російський світ – це світ смерті. Росіяни дегуманізують самих себе і тому вони дегуманізують також усіх інших людей. Дегуманізація людей призводить до знищення людства.
Росіяни в прямому сенсі дегуманізують наші українські міста та села. Вони знищують не військові об’єкти, а житлові райони, лікарні, школи, театри та музеї. Вони намагаються перетворити нашу країну на територію гуманітарної катастрофи, на якій люди вже не зможуть вільно жити. У такий диявольський спосіб вони створюють дегуманізований життєвий простір для самих себе. Зрештою це вже не життєвий простір, а смертельний простір «руського миру».
Війна. Час перетворюється на диявольське коло.
Росіяни вбивають нас кожного дня і кожної ночі, та будьте певні, що вони готові вбивати і вас. Аби знищити світ, вони готові знищити і самих себе. Тому ми мусимо зупинити російську агресію в Україні. І навіть якщо нам вдасться зупинити російську агресію проти людства в Україні, ми не маємо забувати, що Росія і надалі намагатиметься дегуманізувати наш спільний людський світ, аби врешті-решт його знищити.
Зупинити зло
Російська держава – ворог людства. Вільний світ мусить перемогти та контролювати сучасний російський рейх, аби врятувати себе, саму Росію та всі народи, поневолені цим жахливим геополітичним монстром, від дегуманізації та знищення. Росія це не «тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого». Вона – це справжнє зло. Росія – це та сила, що робить лише зло, бажаючи лиш злого.
Утім, Гердерлін каже: «Де є небезпека, отам рятунок є теж». Сьогодні економічна та культурна залежність вільного світу від Росії є великою загрозою. Цілковита відмова від російських нафти та газу може врятувати нашу цивілізацію. Ми повинні кинути перстень російської сили в безодню російського Мордору, аби знищити зло «руського миру» та врятувати самих себе. Для цього наша українська армія також потребує більше зброї.
Врятуйте нас, врятуйте себе, врятуйте світ!
Зло слабке. Зло нежиттєздатне. Йому бракує енергії життя. Зло живиться смертю і через це вбиває саме себе. Росіяни слабкі. Вони воюють не проти нашої армії, а проти наших дітей і жінок. Та їхній ресентимент дуже сильний. Їхній ресентимент отруює і знищує їх, знищує нас і може знищити весь світ. Ми мусимо зупинити їх, аби врятувати світ.
Ми ще тут
Поки я писав цей текст, українська армія звільнила Київську область від російських військ. Це наша перша маленька перемога в цій війні проти фашистського російського рейху. Після цієї перемоги ми побачили жахливий образ «руського миру» в Бучі й інших українських містах: розстріляні мирні люди зі зв’язаними руками на вулицях, зґвалтовані та потому вбиті жінки, жахи російського світу смерті. Це російський геноцид українського народу.
Війна. Росіяни близько. Смерть близько. Смерть – майстер із Росії.
Ми ще тут.
Ми, українці. Ми, люди.
Ми, українці. Ми, люди.
Джерело: Tyzhden
