Київ. 02 червня 2015 року (ТСН, Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ). Результати Ризького саміту засвідчили остаточний перехід трьох країн Східного партнерства у зону впливу Росії. Результати Ризького саміту Східного партнерства є абсолютно очікуваними. Незважаючи на те, що українська влада всіляко афішувала цей саміт, об’єктивних підстав для надій на якісь його проривні рішення не було.
Вільнюс-2
Головне ж, що цей саміт став констатацією кризи, яка пов’язана з політикою ЄС щодо євроінтеграції країн пострадянського простору чи то країн Нової Східної Європи. Тобто країн, які пов’язували своє майбутнє з Європою.
Східне партнерство є легалізацією політики східного сусідства ЄС або політики сусідства в цілому. Завданням ЄС було створити таку собі буферну зону, безпечний пояс навколо своїх кордонів (географічно вказані країни межують з країнами ЄС). Тому у ЄС і заохотив запропонований Польщею проект Східного партнерства у 2008 році. Хоча насправді ця ініціатива була пов’язана зовсім не зі створенням зони безпеки для ЄС, а з бажанням організувати для дружньої Україні додаткове вікно реалізації курсу на євроінтеграцію, тобто на членство в Європейському союзі. Однак в ЄС все ж таки ідея Східного партнерства була сприйнята лише в контексті політики сусідства ЄС, яка не передбачає надання будь-якої перспективи членства.
Тож згодом Вірменія, Азербайджан, Грузія, Молдова, Україна і Білорусь, які входили до зони інтересів ЄС в рамках політики сусідства, і були позначені як учасники програми Східного партнерства. Але РФ побачила в цьому замах на її геополітичні амбіції, оскільки хоче повернути весь пострадянський простір під парасольку російської державності. І тому в 2013 році на Вільнюському саміті вперше було нанесено страшну поразку цій ідеї: тоді спочатку Вірменія відмовилась підписувати Угоду про асоціацію, а за нею слідом – Україна.
У Ризі Європейський союз сподівався реабілітуватись після геополітичної поразки на саміті у Вільнюсі у і окреслити основні пріоритети подальшої співпраці з країнами Східного партнерства. Однак у підсумку ми побачили подальше поглиблення розколу простору, який охоплює ця програма. І найяскравішим свідченням цього стала відмова Вірменії і Білорусі підписувати підсумкову декларацію саміту із засудженням анексії Криму Росією. А саме це і було головним завданням Путіна – внести розкол серед учасників програми. І йому це вдалося. Ми бачимо, що три країни – Білорусь, Азербайджан і Вірменія – фактично випали зі Східного партнерства, оскільки стали сателітами Росії.
Тобто принципам Східного партнерства сьогодні більш-менш відповідають тільки Україна, Молдова і Грузія. І Ризький саміт підтвердив, гадаю, остаточну поразку цієї програми – розкол між його країнами перетворився на провалля. Тож у Ризі Путін отримав другу перемогу над ЄС після Вільнюса у боротьбі за реалізацію і розвиток Східного партнерства. Вірменія, Білорусь і Азербайджан остаточно закріпились у сфері російського впливу, і ніякі декларації про наміри дотримуватись принципів демократії, прав людини і європейських цінностей для цих країн уже не має жодного значення.
Українські інтереси
Тепер постає питання, яким чином Україна, Молдова і Грузія можуть реалізувати свої інтереси і амбіції у програмі Східного партнерства. Що стосується України, то Ризький саміт продемонстрував – євроінтеграційний курс нинішньої влади є суто декларативним. Жодних суттєвих реформ за рік не зроблено. А головний інтерес влади на цьому саміті був фінансовий. І в цьому Україна досягла певному успіху, тому що ЄС виділив нам 1,8 мільярди євро на проведення реформ. Хоча поки що влада демонструє абсолютну нездатність їх здійснювати. Питання ж щодо перспективи членства, яке ставить Україна – це вже політичний інтерес. Воно ставиться на кожному такому саміті, не тільки саміті Східного партнерства, а й самітах ЄС. При цьому владі, і президенту також, зрозуміло, що ніхто такої перспективи в рамках Східного партнерства нам не дасть – як вже зазначалося, ця програма цього взагалі не передбачала і не передбачає.
Логіка, ймовірно така: не дадуть перспективи, зате дадуть грошей. Щоб відстали. І, як бачимо, це працює. При цьому Україна виявилася нездатною виконати технічні угоди, аби отримати безвізовий режим з ЄС. Розгляд цього питання перенесли ще на півроку. Якщо ми нічого не будемо робити, перенесуть ще на рік – на кінець 2016-2017 року.
Але ми не можемо брати ЄС змором. Щоправда, скидається на те, що влада взяла курс саме на цей варіант. Однак це хибний шлях – ЄС нічого не дасть, якщо ми нічого не будемо робити, не будемо виконувати взяті на себе зобов’язання. Україна нічого не отримала на саміті не через війну на Донбасі чи дірки на кордоні. А через те, що нічого не зробила.
Ця влада наступає на ті самі граблі, що і її попередники. Азаров з Януковичем всі біди валили на попередників, а Порошенко і Яценюк свою нездатність здійснювати реформи і проводити політику євроінтеграції звалюють на війну. Той, хто критикує владу, працює на ворога, – заявив Порошенко в одному з інтерв’ю. Це викликає ефект дежавю. Бо так чинив і Ющенко, і Янукович.
Але зараз, у цих обставинах, Східне партнерство для нас – єдине вікно можливостей реалізувати наш євроінтеграційний курс, принаймні в рамках громадянського суспільства. Це дуже добрий канал для розширення контактів, певної технічної консультативної допомоги. Тому Україна має бути задіяна в цій програмі.
І якщо влада в особі можновладців може дозволити собі не виконувати обіцянок, не доводити до кінця почате, то історія все одно підсумки підіб’є і виставить рахунок. Спитайте у Януковича.
https://tsn.ua/analitika/rizka-peremoga-putina-429583.html
