Андрій ЛЮБКА, День
Він відкрив багажник автомобіля і – наче герой чудесної перської казки – почав діставати звідти багатства. Каністру з червоним вином, пляшку розе, пляшку ракії (він казав – ракІя), різноманітні болгарські пасхальні наїдки, що спакувала йому бабуся, сири, фрукти, спальник і рюкзак з речами, а наостанок навіть цілий кальян. Не знаю, як весь цей об’ємний статок у тій машині вмістився. Вона була для нього другим домом. Того разу він цей свій дім замкнув – і ми піднялися сходами до квартири на п’ятому поверсі багатоповерхівки в Ізмаїлі.
Уже лише після його смерті усвідомив, наскільки відкритою людиною був Володя. Хоча тут доречне інше слово – щедрість. Він був щедрим, і тому роздавав себе всім навколо, аж після тої жахливої автотрощі виявилося, що сотні – ні, це не перебільшення! – сотні людей вважають його близьким, особливим другом. Володя вмів запам’ятовуватися, він одразу ж потрапляв у центр уваги – й притому ніколи не перетягував ковдру на себе. Йому самому увага не була потрібна, натомість він цікавився іншими – і не лише задля правил хорошого тону, ні; Вовчик умів продовжити розмову, яку ми не закінчили, прощаючись минулого року, він завжди все пам’ятав – дні народжень, імена, зацікавлення, ба навіть тип гумору, і міг через рік після зустрічі прислати в нічний чат якийсь лінк зі словами «до речі».
Навколо Володі завжди роїлося від людей, він увесь час усіх з усіма знайомив. Він світився, усміхався, жартував і смішив, розливав і запрошував, подавав ідеї й одразу ж кидався їх утілювати. Рідко від нього можна було почути погане слово про когось, він радше волів у такій ситуації змовчати чи змінити тему. Не знаю, чи це сум від трагедії так діє, але я взагалі можу пригадати лише хороше – веселощі й розмови про книжки, обговорення дівчат і нюансів Другої балканської війни, спільні поїздки, стріляння цигарок і риболовлю, неочікувані візити в гості і дегустацію вин на півдні Одещини.
До речі, повернімося до того півдня Бессарабії. Того вечора – а це був другий день після минулорічної Пасхи – ми піднялися у винайняту квартиру й залишилися самі. Назавтра було заплановано візит на винне шато, але до того завтра залишалася ціла вічність – кільканадцять годин. Ми не знали, що робити з такою кількістю часу. Тому причастилися вином і вирушили на набережну Дунаю, звідки плавно перейшли в центр міста, щоб звідти поволі й уже підпито повертатися додому. То був час довгих і щирих розмов, майже сповідей – ми говорили про дитинство, яке не завжди було радісним, згадували студентські пригоди, любові, з якими не склалося, плани, які так ніколи й не вдалося здійснити, про щось домовлялися на майбутнє. А потім повернулися на ту квартиру, де нас чекали лише вино і кальян, і продовжили розмову. Майже до ранку.
Тепер я розумію, що то була наша найкраща й найщиріша розмова. Бо – повторюся – Вовчик умів притягувати людей, і можна було незчутися, як навколо нього уже виростав галасливий гурт чи невеликий натовп. Усі знали, що Володя товариський і без проблем прийде на поміч, дехто навіть користувався цим. Вова ніколи не відмовляв – часто собі самому на шкоду – організовував, підвозив, зичив, зустрічав, носив, виступав, ділився. Така була людина – щедра. Він роздавав себе, як вайфай, діставалося кожному в зоні досяжності.
Його безпосередність і простота зачаровували. Після знайомства з Вовою люди цікавилися його віком – і тепер мені здається, що він справді був поза роками і поколіннями, національностями, мовами й культурами. Як людина з середохрестя – чи то українець, чи то болгарин, бессарабець, буковинець чи киянин, невизначеного віку й фаху; невідомо, звідки він з’являвся і чому зникав. З певністю про Вову можна сказати тільки одне – це був Друг.+
Який не любив сумувати й печалитися, а в скрутній ситуації радше поплескав би по плечу й запропонував випити чи вирушити в дорогу. Тому й тепер – серед цього холодного мороку – мені хочеться оговтатися від трагедії, розплющити очі й побачити перед собою це усміхнене, рідне бородате обличчя в далекій, майже потойбічній ізмаїльській квартирі.
– Та які спати, наливай ще!
