Домой Стратегия Опіум. БОГ™.

Опіум. БОГ™.

84

Дмитро Сагін

Дірки в бюджеті буде перекрито словим Божим. Ібо олігархові – олігархове, попові – попове. «Бог» у цій системі грає роль бренду – як Adidas. «БОГ™». Ніхто особливо не цікавиться, хто ховається за Тетраграматоном – «Ягве», мусульманський «Аллаh» чи «Ісус». Чи – «Лаве».

У нашій країні традиційні цінності та висока мораль породили ще один засіб виробництва. Не індустріальний (хоч і близький до індустрії розваг), але, не менш прибутковий. Мова йде про посередництво не в торгівлі, але спекуляції в стосунках із Богом. У цьому випадкові – уже «БОГові™».

Українські церкви – це «два-три кілограми дієтичного м‘яса» — тобто, потенційного електорального поля, яке може взяти паспорт і проголосувати за того, кого підтримає «отче». У іншому випадкові – просто послухає (навіть не «з вух у вуха», але через набожних близьких людей), що варто підставити щоку та «всяка влада від Бога». І «всяка влада» не є проти того, щоб за ними стояв силует священика.

Пригадаймо 2004 рік, коли однією з технологій проти чинного Президента була війна теологічна – на рівні громад. Гасло «ТАК!» трактувалося як зашифороване «КАТ», різкі зміни в рисах обличчя Ющенка – оволодіння тілом кандидата Сатаною (до речі, підковка, ніби, означала його ратичку). А трохи раніше, у 2002 році, за день до акції «Повстань, Україно», по українському телебаченні крутили ролик із кадрами з бійки 9 березня 2001 року та зверненнями священиків не йти на акцію опозиції. У 2009 році, коли блискавкою було вбито Василя Червонія, низка сайтів російського православного спрямування опублікувала подяку Богові та звіт про молебень-подяку за смерть «язичника та гонителя» церкви. Річ у тому, що за свого земного життя екс-губернатор Рівненщини допомагав у передачі церковного майна Київському патріархатові. Раніше ж активно розпускалися чутки про його приналежність до «секти РУНВіри «Великий вогонь».

Хто не знає, РУНВіра та «Великий вогонь» — дві різні течії, що базуються на слов‘янському дохристиянському світоглядові. РУНВіра – монотеїстична релігія, що базується на вченні Лева Силенка і за зовнішніми ритуалами схожа на протестантизм. «Великий вогонь» — напрям, де підтримується ідея багатобожжя (генотеїзму), один зі ступенів священика має назву «кудесник», а самі члени течії не цураються езотеричних і магічних вправ. На захист РУНвіри виступали Левко Лук‘яненко та Григорій Омельченко. І дійсно, як бути патріотові на краю екстреми з національним обличчям Христа? Щоправда рунвістським священикам, рунтатам, закидати вигоду не стає можливості : їх паства- зібрання літніх людей, що хочуть присвятити залишки свого життя боротьбі зі світовим сіонізмом і християнством.

Цьогоріч кандидати далеко не проти побути під священним омофором. За можливості, різними, щоб не класти яйця в одну банку. Вікторові Андрійовичу, скажімо, ще візит Константинопольського Патріарха видався гарною можливістю показати «Боже помазанництво» у своїй особі. Хто пам‘ятає – може відрефлексувати до білбордів, де Патріарх і Президент стоять із поглядом у вічність. Липень для гаранта – це ще одна причина випустити постер із вітанням із річницею хрещення Русі, а січень – скупатися в ополонці на Водохреща.

Юлія Тимошенко – прагматична. І якось на зустрічі із Любомиром Гузаром пообіцяла пролобіювати виданий Кабміном акт про повернення релігійним громадам їх майна. Цікаво, як ділитимуться між собою, скажімо, греко-католики та представники московського патріархату (за різної політичної кон‘юнктури священні місця переходили з рук у руки), не кажучи про розборки між УПЦ КП і УПЦ МП: «лихі дев‘яності» були епохою первинного накопичення капіталу і для служителів культу.

Патріарх усія Русі Кирило, чомусь здається, завітав до України теж не просто так: перевірити кількість віруючих, намацати бізнес-партнерів, виступити як гравець. Хоча, як кажуть у народі, коли здається – хреститися треба.

В Україні відомими загалу є три «Філі». Перший Філя – то Кіркоров, другий – песик, друг Хрюші із російської казки на ніч. Третій – владика УПЦ КП Філарет. Його маркетингова ніша – ті, хто уже не в МП, і не УГКЦ, бо люблять Україну, але й не в РУНВірі та рідновірстві, бо вірять у Бога. «Бог і Україна – понад усе!» — кричать численні рухмани і просвітяни, КУНівці та оунівці. Ібо УПЦ КП – це вдала інвестиція для свідомих: і Богу, і Україні. Значить, життя не просто прожив. За Кравчука, кажуть, держава краще підтримувала духовну міць партріархату – потрібно було збирати в касу дрібні гроші з натовпу патріотів, а заодно і «казання» їм говорити. Щоб за іграми у камуфляж і АК не забували про заповіді, тобто, щоб гралися, але ніц не робили.

Для церкви усіляка територія – це не лише місце, де варто врятувати грішників, але й ринок збуту: свічок, амулетів, іконок, культових послуг тощо. І, звісно, можливість зібрати навколо себе людей. Щонайменше – відданих бабусь-пєвчіх і кількох «юродивих» із правом голосу та робочими руками. А далі усе за Макіавелі: «Озброєні пророки завжди перемагали, беззбройні – завжди гинули».

Ще один аспект релігійної корисності – політично виважений. Віра заспокоює людину. Мораль, особливо, накинута організацією, авторитетом – уже апріорі визначає певні рамки поведінки. Дотично підтримана юридичними актами – це уже ідеологія інквізиції. Втім, про орган, який щиро та віддано займається питаннями моралі, а не «поїданням вареників» уже є багато інших матеріалів.

Функцією релігії є і соціальна анестезія. Невиплачено кредити? Немає зарплати? Варто не нарікати, а вірити…І бути наче птахи небесні, що не турбуються про їжу, неначе квіти, якім послано одяг найпрекрасніший. Не варто забути і про ритуал сповіді: зрозуміло, «кадебешний погон» навряд чи видається священику нині, але рознарядка радити вірянам щось вигідне офіційному курсові – річ вигідна. Понад те, як усілякий торговець, пересічний батюшка (мова не йде про людей, які щиро та непрагматично присвятили своє життя Богові) не зацікавлений, ні «у розрусі в головах», ні в нестабільності. Всілякі зміни та рухи – це уже нестабільність: мінус за недільну службу, втрата бонусів за хрещення і «поминальних» тощо. Це нагадує анекдот про Вовочку, там, де про «Ізвіні, но бізнес єсть бізнес».

Ну і, звісно, аксіологічна: цінності, які даються людині звільняють від екзистенційних пошуків власними силами. Впровадження думки – це і керування вибором, ментальною моделлю, а звідти – життєвої позиції особи. Роздача вектора розвитку: за таких умов всяка інформація перетравлюється через ортодоксальний погляд, перетворюючись на ортодоксально правильний висновок.

Кажуть, що ігрові карти – це втілення мук Христових. Мовляв, «сердечко» — краплі його крові. «Хрест» — хрест. «Бубна» — чаша для крові, Грааль. «Піка» — спис, яким було пробито його ребра. І розігрування карт політиками – це і є той антирелігійний вчинок, про який люблять говорити «святі отці». Питання у тому, хто роздасть ці карти народові, хто «зріже колоду», і хто роздасть. «Знав би прикуп – жив би в Сочі». Схоже, деякі наші «оракули» — знають. Або впевнені у тому.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь