Домой Стратегия Олександр ПАСХАВЕР: Ким бути? (Навіяно «Лісапетною моєю Україною»)

Олександр ПАСХАВЕР: Ким бути? (Навіяно «Лісапетною моєю Україною»)

138

2Яскрава імпресіоністична стаття Юлії Мостової, разюча сила характеристик влади, енергійна катастрофічність прогнозів заворожують.

Далі вступає в дію звичка все піддавати аналізу.

1. Соціальні катастрофічні прогнози корисні. Вони насторожують і мобілізують ледачих і недопитливих. Але збуваються такі прогнози вкрай рідко. Оскільки великі соціальні групи високоадаптивні, свідомо чи несвідомо вони всіма доступними їм засобами підтримують досягнутий гомеостаз. Звичайно, правдоподібні і вражаючі катастрофічні прогнози в цьому допомагають. Їх можна розглядати як одну з пристосувальних реакцій, що забезпечують адаптивність.

2. Опис української держави як малодієздатної заперечень не викликає. «Порядок денний животіння»: відсутність стратегії розвитку і відповідей на виклики, суєта корисливих поточних інтересів, їх відвертий пріоритет над усіма проблемами країни, непрофесійна бюрократія, вбивство конкурентного ринку заради примусових приватних монополій влади. Вірно. Рука тягнеться продовжувати цей список.

Зупиняє «прокляте» запитання: до кого ми звертаємося з пропозицією широкої громадської дискусією? До інтелектуалів, що зазнають самозвищення і самозадоволення від критики очевидного, до творців утопій нашого ліберального майбутнього або до влади з надією, що вона усвідомить, стримає користолюбство і візьметься за розум.

Може бути, це звернення до населення, суспільства, народу, маючи на увазі під широкою дискусією таку мобілізацію суспільства, яка або змусить владу забути про свої корисливі звички, або оновить саму владу, замінивши її на безкорисливу. Що ж заважало суспільству зробити це раніше?

3. Мені здається, що за закликом до широкої суспільної дискусії явно чи неявно мається на увазі поділ країни на погану владу і хороший народ, який просто не до кінця все розуміє. А інтелектуали зобов’язані в процесі дискусії самі зрозуміти і народу пояснити, куди і як рухатися.

Незнання, звичайно, усунути легше, ніж змінити вироблену століттями систему цінностей і національний характер. Проблема болісної, з невизначеним результатом, самозміни особистості громадянина в такій постановці проблеми зникає.

4. Двох десятиліть досить, щоб зрозуміти, що змінюють одне одного влади якісно однорідні, котрі відтворюють один і той же соціальний порядок і державну машину, яку дослідники називають «природною» державою. (Дуглас Норт, Джон Уолліс, Баррі Вайнгаст. Насильство та соціальні порядки. Москва. 2011р.)

У такій державі спільна мета носіїв влади та представників наближених до неї еліт полягає в приватному отриманні надприбутку (ренти), що витягується за рахунок монополізації та контролю над найбільш вигідними сферами діяльності.

Звання «природної» такі держави заслужили тому, що в історії людства до середини 19 століття всі вони були такими і зараз — їх переважна більшість.

Ефективна альтернатива природній державі — соціальний порядок відкритого доступу (заснований на рівнодоступності і повсюдності політичної та ринкової конкуренції) виник у 19 столітті в процесі розвитку західноєвропейської цивілізації. У 2-й половині 20 століття до країн, які практикували порядок відкритого доступу, наблизилися лише кілька держав Південно-Східної Азії, і в останні роки, постсоціалістичні країни Північно-Заходу Східної Європи.

5. Для людини західноєвропейської цивілізації соціальний порядок «природної» держави уявляється не тільки злочинним, а й принизливим, варварським пережитком, хворобою.

Не тільки корупція, а й панування особистих відносин і особистих привілеїв, тісно пов’язане з цим вибіркове застосування Закону, політична конкуренція, яка ведеться як особиста війна з непередбачувано жорсткими наслідками для переможених. Будь-які новації: соціальні, економічні, навіть технологічні — підозрілі, адже можуть порушити досягнутий баланс серед одержувачів ренти.

Ознаки природної держави сформульовані в результаті аналізу десятків країн різних століть, материків, цивілізацій. Україна в цьому аналізі не фігурувала. Але як схоже!

Інакше виглядає «природна» держава зсередини. Україною володіли тільки «природні» держави, включаючи СРСР. Держави і влади мінялися, а такий соціальний порядок стійко відтворювався століттями. Звичайно, сучасні українські громадяни знають про існування іншого, рівновідкритого для всіх соціального порядку, бачили або чули про нього. Але поведінкові стереотипи виживання відпрацьовувалися народом століттями: недовіра до всього за межами «своїх», перш за все до чужої держави та її законів, відсутність традицій служіння країні, аморальність як порятунок …

Загальнолюдські цінності підказують українському громадянинові, що порядок «природної» держави аморальний, а реальне життя коригує — «так гріх, але прийнятний, терпимий». Ми всі щодня беремо участь у цьому порядку, самі його ж відтворюємо.

Влада — це вічний підліток, який постійно прагне розсунути межі своєї безвідповідальності. Громадяни або контролюють владу, а якщо немає таких сил, то співпрацюють з нею в «прийнятних гріхах», з ентузіазмом, задоволенням або без такого.

Дієвий, навіть агресивний протест, як форма контролю, виникає у разі обурливих, крайніх ексцесів влади, коли особливо виразно проявиться її презирство до людей, безвідповідальність, жадібність та інша екстремальна аморальність. Але ми всі сподіваємося, що наступна влада буде розумнішою, таких ексцесів не вчинить, стригти (доїти) буде помірно, а це — цілком терпимо.

6. Ситуація виглядає тупиковою. Необхідні реформи складні, системні і шляхом протестів не здійсненні. З багатьох причин, в тому числі технологічних, вони можуть бути проведені тільки зверху. Але суспільство не пред’являє невідворотний попит на них. А змінювана одна одноюо загонами самовисуватися влади зміни не тільки не вигідні, але смертельно небезпечні (ренту відберуть, а може й гірше). Бажаючим кращої долі для нашої країни можна запропонувати два варіанти вирішення цієї ситуації:

Варіант пасивний, еволюційний. За відсутності катастрофічних геополітичних катаклізмів, попит на обговорювані нами зміни буде рости і зверху і знизу. Зверху — з почуття самозбереження, для стійкості отримання ренти. Доведено що «природна» держава за природою своєю малоадаптивна, регулярні циклічні кризи тут глибші, а їх наслідки важчі, ніж у держав з порядком відкритого доступу. Щоб зберегти можливість отримати свою ренту, влада змушена йти на мінімально необхідні реформи. (Жадібна і малоосвічена влада і цього не робить, тим самим риючи могилу своєї ренті). Знизу — суспільство неминуче змінюється, ускладнюється соціальна структура, частка незалежно зайнятих зростає. Зростає попит на свободу, на відкритий доступ до життєвих можливостей.

Як довго повинна тривати еволюція, щоб позбутися від прокляття «природної» держави? У Західній Європі — століттями. І гарантії успіху ніхто не давав. І як довго нам буде відкрито вікно можливостей теж не відомо. Тому слід подумати над активними варіантами.

Бунт, заколот, повстання як варіант я б виключив. Сучасний світовий досвід, не кажучи про історію, показує, що силові рішення приносять більше проблем, ніж вирішують. Революція може привести до влади новий клас, соціальний шар. Якщо він є і досяг певного рівня консолідації. Тоді майбутнє драматичне, але перспективне. А якщо такого шару немає, все повториться, і в погіршеній формі.

Варіант безкорисливого авторитарного правителя — реформатора спрацьовував з різними варіантами в країнах принципово іншого соціального середовища: з живою релігійною етикою, і (або) бюрократією з глибоко вкоріненою традицією служіння країні, і (або) з сильною правовою традицією. Подібне середовище і висуває лідерів — реформаторів.

Український авторитаризм, не володіючи нічим вище перерахованим, напевно буде охоронним, спробою зберегти нашу «природну» державу.

7. Первинно, базово проблема криється у нас самих. Ми не можемо висунути чесну, освічену, ефективну владу, і постійно контролювати її. Значить, не існує іншого способу прискорити і зробити більш визначеною нашу еволюцію, як змінити в собі неєвропейські цінності, стереотипи, установки, поведінку.

Не така вже це утопія. Люди масово і досить швидко змінювали себе, наприклад, при протестантській модернізації християнства і внаслідок антирасистського руху США.

Для нас бажані зміни може почати активна меншість (помріємо про 5-7%). Організаційно такий моральний і (не політичний) рух можна уявити як кооперацію знизу малих груп. Ключовою ознакою для них будуть не дискусії, а дії (в першу чергу у відносинах з державою) і дії ці будуть окреслені ціннісними координатами західноєвропейської цивілізації.

Члени групи будуть допомагати один одному в цьому нелегкому випробуванні дією, і в навчанні, і в місіонерстві. Така меншість може змінити країну. Безліч прецедентів показують, що пасивна більшість йде за активною меншістю, що виражає історичну тенденцію. Ось до цієї меншини має сенс звертатися з пропозиціями про широку суспільну дискусію. Програму дискусії вони, швидше за все, виберуть самі.

За матеріалами: https://www.3republic.org.ua/    

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь