Велика іронія сіонізму полягає в тому, що він завжди виправдовував себе, повторюючи традиційні антисемітські кліше про єврейську безрідність. Однак тепер, коли цей проєкт став асоціюватися з незаконними поселеннями і бажанням анексії палестинських земель, він став провідним джерелом антисемітизму в усьому світі.
“Ми повинні розділити євреїв на дві категорії: сіоністів і прихильників асиміляції”, – писав Рейнгард Гейдріх, один з архітекторів голокосту, 1935 року: “Сіоністи сповідують суворо расову концепцію і, емігрувавши до Палестини, вони допомагають будувати свою власну єврейську державу… Офіційно бажаємо їм усього доброго!”
З точки зору Гейдріха, створення держави Ізраїль являло собою тріумф сіонізму над асиміляціонізмом. Але подібне також робило проблемним традиційне антисемітське уявлення про євреїв як позбавленого коріння народу. Такою була точка зору Мартіна Гайдеґґера 1939 року, коли він у “Чорних зошитах” закликав до дослідження “схильності єврейства до планетарної злочинності”: “Володіючи яскраво вираженим даром до розрахунку, євреї “живуть” відповідно до расового принципу, і справді виконували таке найтриваліший термін, і з цієї причини вони самі найенергійніше чинять опір його необмеженому застосуванню. Організація расового розмноження виникає не із самого “життя”, а з надмірного посилення життя за допомогою махінацій (Machenschaft). За такого планування це призводить до цілковитого знецінення народів шляхом їхнього використання в одноманітно побудованому й упорядкованому устрої всіх утворень. Разом із вихолощенням іде самовідчуження народів – втрата історії – тобто сфери буттєвих (Seyn) рішень”.
В основі цих уявлень лежить філософська опозиція між повнотою життя в конкретному світі та запереченням подібних духовно-історичних коренів, коли всю “зовнішню реальність” розглядають як просто щось, чим можна маніпулювати та що можна експлуатувати. Але що відбувається, коли нібито безрідна космополітична раса починає пускати коріння? Що стосується сіонізму, французький філософ Ален Фінкелькраут написав 2015 року: “Євреї, вони сьогодні обрали шлях укорінення”.
У цьому твердженні легко угледіти відгомін переконання Гайдеггера в тому, що все істотне і велике потребує батьківщини в “крові та ґрунті”. Іронія в тому, що антисемітські кліше про відсутність коренів використовуються для легітимації сіонізму. У той час як антисемітизм дорікає євреям у відсутності коріння, сіонізм намагається виправити цей ймовірно провал. Не дивно, що так багато консервативних антисемітів донині люто підтримують експансію Ізраїлю. Проблема, звісно, в тому, що за уряду прем’єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньягу укорінення тепер означає заселення та анексію Західного берега – на території, яка протягом століть була заселена іншими народами.
Зі схожою проблемою ми стикаємося під час різних інтерпретацій традиційної єврейської приказки “Наступного року в Єрусалимі”, виголошуваної наприкінці седера (ритуальної трапези, що відзначає початок свята Песах). Як пояснює Дара Лінд із Vox: “Багато євреїв, які твердо вірять у значення єврейської держави, розглядають фразу “Наступного року в Єрусалимі” як вираз необхідності захистити Єрусалим та Ізраїль у тому вигляді, в якому вони існують сьогодні. Інші вважають, що “Єрусалим”, згадуваний не в седері, скоріше ідеал того, якими могли б бути Єрусалим та Ізраїль. Для них “Наступного року в Єрусалимі” – це молитва про те, щоб Ізраїль наблизився до цього ідеалу. Або “Єрусалим” може бути просто символом утопії в ширшому розумінні, а “Наступного року в Єрусалимі” може бути надією принести мир на Землю в наступаючому році”.
Ці версії відтворюють подвійність трансцендентного й емпіричного. “Єрусалим” – це або абстрактне духовне місце свободи, або реальне місто з реальними людьми, будівлями та релігійними пам’ятками. Не дивно, що деякі мусульманські фундаменталісти вельми симпатизують “трансценденталістам”, які вважають звеличення реального міста блюзнірством. У середині 2000-х років, коли тодішній президент Ірану Махмуд Ахмадінежад організував конференцію, присвячену знищенню держави Ізраїль, він прийняв у себе кількох доброзичливо налаштованих рабинів-“трансценденталістів”. Це була інверсія поглядів Гейдріха: євреї серед нас – це нормально; але саме єврейська держава неприйнятна.
Але існує й третя, надзвичайно небезпечна версія інтерпретації “Наступного року в Єрусалимі”, яка являє собою синтез цих двох. Ті, хто за неї виступають, кажуть: “Тепер, коли ми маємо Єрусалим, ми можемо використати наступний рік для знесення палестинських будівель і відбудови біблійного Храму на місці, де зараз стоїть мечеть Аль-Акса”. Таким чином, боротьба за Єрусалим стає священною справою. Навіть якщо злочин буде скоєно, злочинці не нестимуть жодної відповідальності (з їхнього погляду), оскільки вони засновують новий законний порядок. Це нагадує старий анекдот, у якому жителі села хваляться відсутністю канібалів: “Ми вчора з’їли останнього”.
Але давайте прояснимо, що відбувається насправді. Використовуючи жертовність євреїв для виправдання своєї експансіоністської програми, ізраїльтяни, які виступають за анексію, цинічно експлуатують пам’ять про голокост. Таким чином, ті, хто пропонує беззастережну підтримку Ізраїлю, також підтримують нинішній ізраїльський уряд у боротьбі з ліберальною опозицією, яка виступає проти поселень та експансії. Однак саме цей експансіонізм сьогодні є провідним джерелом антисемітизму у світі.
Серед країн, які надали повну підтримку Ізраїлю, – Німеччина, де багато правих тріщать про “імпортований антисемітизм” (importierter Antisemitismus). Мається на увазі, що будь-яка нова хвиля антисемітизму в Німеччині – це не німецький феномен, а швидше результат мусульманської імміграції. Але чому тоді так багато молодих лівих на Заході відмовилися висловити солідарність з Ізраїлем після акції ХАМАС від 7 жовтня? Чому молоді американці поширюють “Лист Америці” Усами бен Ладена в TikTok?
Занадто легко сказати, що вони просто симпатизують ХАМАС. Швидше за все, багатьох із тих, хто виступив на підтримку Палестини, об’єднує широкомасштабний протест проти зовнішньої політики та військової могутності Сполучених Штатів та їхніх західних союзників, які безпосередньо виражають інтереси великого капіталу і зацікавлені в експлуатації решти світу. Іноді існує дуже тонка грань, що відокремлює справжню боротьбу з капіталізмом від “антикапіталістичного” популізму, присутнього в листі Бен Ладена.
Багато лібералів висловили свою підтримку Ізраїлю, одночасно висловлюючи занепокоєння з приводу кількості цивільних осіб – особливо дітей – убитих у секторі Гази. Зростає співчуття палестинцям як жертвам, а також визнання їхнього права чинити опір експансіоністським зазіханням. Але як вони можуть чинити опір, не стаючи при цьому антисемітами? Це питання досі викликало лише мовчання і збентеження.
Джерело тут
