Домой Политика «Не унилі» націоналісти (закінчення)

«Не унилі» націоналісти (закінчення)

154
okoНація, буржуазія та… геї
Український націоналізм зараз на підйомі. Прорегіональна буржуазія ставить перед ним серйозні завдання. Він має перетворити протестний потенціал мас на мильну бульбашку. І хлопці це зроблять, якщо їм не завадити. На весну 2011 автономні неонацисти запланували святкування 1 травня «дня солідарності і боротьби за визволення працюючих класів».  Так що начувайтеся злі буржуї. Вас розважать тої теплої днини у Львові масштабним націонал-революційним шоу. Якщо раніше вітчизняні праві вважали це «сатанинським святом», то тепер них це «день солідарності». Не міжнародної, звісно. Показово, що юні реакціонери пропонують читати кілька сайтів. З них два перебувають під впливом націонал-марксиста Герасименка, а один є «сольним проектом» Михальчишина.
В Києві спроби перетворити протест на патріотичне шоу почалися ще у минулому році. Молоді «свободівці» та вуличні неонаці намагалися в Києві дискредитувати студентський протест 12 жовтня, використовуючи антисемітські плакати. Через неоднозначне ставлення до цієї провокації вони згодом відмовилися від подібної практики. Бо успіху ксенофобія та расизма на виборах і у пропаганді на Сході і в Центрі не сприяють. Навіть на тих акціях,  які тепер різноманітні представники правої «політоти» намагаються проводити як суспільно-політичні   вони старанно уникають натяків на націоналізм чи ксенофобію. Працюють тонше і на перспективу. Втім влада пам’ятає про них. Націоналісти та расисти їй потрібні.  І вона сама готова заслати провокатора-антисеміта , як це було під час акції на захист Софії, якщо правим вистачає клепки не ганьбитися самим. А якщо хочуть дискредитувати будь-який рух, то обов’язково знайдуть якогось расиста-маргінала для піар-кампанії, як у «справі Гаркавенка».  Масова інфільтрація партійних та позапартійних правих у громадські рухи, що може стати реальністю, коли буде реалізовано проект «Опір!» зробить аполітичні виступи громадян іще вразливішими перед звинуваченнями у «політиканстві». Бо це саме воно (політиканство) і буде.
Уряд не буде сидіти без діла і докладе зусиль, щоб допомогти правим поєднати соціальне та національне і таким чином дискредитувати протест. Після антисоціальних ініціатив (закон про соцдіалог, реформа пенсійного забезпечення, Трудовий Кодекс і т.ін.)  уряд швиденько видав «на гора» кілька сумнівних ініціатив у галузі культури, що мають неодмінно зачепити «національно стурбованих». Здатність партійних правих провалювати кампанії відома. «Антитабачник» тому приклад. Поки протестами займаються безпартійні націонал-ліберали у них ще є шанс на успіх. Як тільки до боротьби долучаються Нашеукраїнці, БЮТ, «Свобода»… то справа буде програна.  А якщо вони обє»днають, наприклад, освітні вимоги із мовними то програють по всіх фронтах.
Особливість всіх ультраправих у їхній роздвоєності. Це міщуки із усім переліком притаманних обивателю фобій та забобонів. Раціоналізм капіталізму відкидає ці погляди і соромиться їх як проявів чогось ірраціонального, власної підсвідомості.  Перевірка істиною доводить, що ліві чи ультраліберальні ідеї мають значно серйозніше обґрунтування. Часто вони є науковими фактами. Права політична філософія, зазвичай, є поєднанням застарілих нісенітниць та міфів.  Промовистим самовикриттям   правих є європейська кампанія «не соромся бути расистом». Це визнання того що середнього обивателя від правого радикала відділяє тільки культура. Тобто варто перестати соромитися бути іншим і все буде ОК. Це типова логіка боротьби меншин і ультраправі переймають на себе роль геї чи євреїв, від початку визнаючи себе жертвами дискримінації. З іншого боку криза культури ненависті призводить до того, що «негативний» расизм замінюється «позитивною» ідентичність. Гуру маркетингу та «корпоративної культури» радять позитивне мислення. Тож і «революційні націоналісти» йдуть цим шляхом. Буржуазним, звичайно, шляхом.
Українські ультраправі теж відчувають роздвоєність. Але тут є суто «національний» аспект. Вітчизняна культура має сильний присмак лібералізму, соціалізму та безбожного марксизму. А більшість відносно правих культурних діячів зовсім не відповідають смакам сьогоднішніх борців за національну революцію та  вимогам часу.  Наприклад, консерватизм ІванаНечуя-Левицького чи Понтелеймона Куліша пристосувати до модерної політики не вийде.  Комуняка Хвильовий доречніше. Інтегральний націоналізм і інша права маячня суперечить тлу культури, яка більш подібна до ірландського республіканізму, ніж до «унилого» «фелькіше» нацистів. Та і самі твори Донцова мають цінність лише для підвищення самооцінки прищавих старшокласників. Варто цінувати творчість дитячих письменників, але далеко не всіх.  Наприклад, Нестайко вартісніше від Донцова у категорії «дитяча література».
Єдині справжні спадкоємці духовної спадщини інтегрального націоналізму перебувають у лавах «Тризубу». І до початку проти них репресій вони могли сподіватися тільки на жарти у свою адресу. Антикварна ідеологія не може завоювати маси.
Націоналізм не дає жодного визначення нації, що спиралося б на реальні ознаки. Це зауважив ще Бен Андерсон у «Уявлених спільнотах». Можливо читач пригадає, що щось подібне до визначення нації йому втовкмачували в школі. Але це теж не має жодного стосунку до націоналізму. Те чим користується вітчизняне суспільствознавство є сталінським визначенням. Просто про це не люблять говорити.
«Нация есть исторически сложившаяся устойчивая общность людей, возникшая на базе общности языка, территории, экономической жизни и психического склада, проявляющегося в общности культуры». /И. Сталин. Сочинения. т.2, с.292-297, ОГИЗ, Москва-1946/
Визначення спірне, але якщо ви візьметеся аналізувати сучасні спроби українських правих осмислити національну проблему, то крім запозичень у Сталіна (школа та університет сприяють цьому) ви зможете знайти ще цитати із Леніна, Маркса та Енгельса. Звісно у «вільному викладі».
Тож коли Михальчишин протестує проти встановлення пам’ятника Захар-Мазоха, то треба розуміти його вірно. Він каже, що після того доведеться ставити пам’ятники Троцькому та Сталіну. Він протестує проти такої ПОРЯДКУ встановлення, а не проти персоналій. Не вірите? Даремно.  Дійсно, спочатку треба Сталіна поряд із Бандерою. Бо вплив його вульгарної версії марксизму на вітчизняне суспільствознавство є визначним. Так само цей вплив відчутний у писаннях пана Михальчишина. Потім вже варто ставити статую Троцького. Михальчишин розуміє значення концепції перманентної революції. (див «Осінь анибуржуазної революції») Потім вже треба поставити Марксу, бо і Троцький і Сталін надихалися роботами «Мавра». А Мазох… Його теж із часом можна увічнити. Генеральна лінія партії зазнає змін.  Перестане бути збоченцем-дегенератом, а стане виразником національного духу, якщо це обіцятиме вигоду. Галицький буржуа у ВО «Свобода» такий самий як і безпартійний галицький буржуа. А якщо мерія вирішить заробити на туризмі і зможе створити робочі місця, то націоналісти першими одягнуть латексні труси. Бо реалісти. З ними можна мати справу.  «Даже если принять, что это – сукины сыны. Но это – наши сукины сыны». Краще не скажеш. Слова «біло-блактиного» депутата Володислава Лук’янова є приватною точкою зору, але дуже симптоматичною. І скільки б раз голосно Михальчишин не називав нинішню владу «синьожопою» таке не забудеться.
Важливою частиною боротьби за національну свідомість є протистояння шкідливим ухилам. Можна сказати, що цей момент є надзвичайно важливим аспектом імітаційної діяльності ультраправих. Насправді, серйозну роботу по створенню національного міфу пророблено іще у 19-20 століттях. Українська національна ідея не потребує для свого самоствердження аматорів із ВО «Свобода». А діяльність має бути. Тут націоналісти намагаються опонувати західному лібералізму і політкоректності. «Нелегальній міграції» вони вже опонували. Із не відносно маленькою для себе вигодою .   Це відверте мавпування методів європейських правих. Тепер наші патріоти займаються боротьбою із «збоченнями».  Власне, така боротьба робить фашистів останнім бастіоном моральності у Європі. Тут у них природні конкуренти тільки попи чи  ісламісти. Але в консервативному суспільстві «свободівці» і їхні однодумці виглядають із своєю гомофобією в якості персонажів що вигадують проблему аби газетам було про що писати. Обиватель бачив «блакитних» в житті? Та більшість громадян про ЛГБТ чули тільки по «ящику».
Сьогодні «Свободівці» проти «збочень», але якщо незамінний партійний функціонер погорить на хлопчиках, то можуть і змінити свою думку. Он і ікона німецьких неонаці Міхаель Кюнен був чи то геєм, чи то прихильником толерантності до гомосексуалістів, що належали до лав ультраправих угрупованнь. Так що казати про  гомофобію, як суто нацистську рису не варто. Але гратися із забобонами та витискати із них максимум користі вони люблять.
Дуже симптоматично виглядало проведення в Києві силами ВО «Свобода» «протидії гей-параду» , який ніхто проводити не збирався. Очолив цей непересічний захід особисто Андрій Іллєнко «Какая страна — такие и пид**ры. В Европе на гей-парады ходят гомосексуалисты и лесбиянки, у нас — ВО Свобода ))» (з коментарів на одному з інформаційних сайтів).
Львівський «Вголос» цитує недавню заяву Михальчишина: «Я негативно ставлюся до секс-меншин. Це явище протиприродне та аморальне. Таких осіб потрібно ізолювати від нормальних людей. Просто нехай цими справами займаються собі приватно, а не публічно». Видається, що у цій фразі (якщо вірити журналістам) Михальчишин суперечить сам собі. Він водночас за те щоб «ізолювати від нормальних людей», а з іншого боку він ніби і не проти гомосексуальності як явища «нехай цими справами займаються собі приватно, а не публічно». Тож тут можливо із часом позиція зміниться. Бо всім зрозуміло, що гомофобія – маразм. Просто частина ідеології. Це як регіонали та православ’я. Можеш і не вірити у бога, але не зізнавайся у цьому, щоб не поставити партію у дурне положення.  От Михальчишин і вимушений заради партії робити суперечливі заяви та веселити ними уважних спостерігачів. Бо бути розумним та чесно сповідувати постулати ортодоксального соціал-націоналізму надзвичайно складно. Не дуже розумним простіше.
Ну, власне для цих самих товаришів і орієнтовані «не унилі» заяви Михальчишина. То він обіцяє, що бандерівські армії перейдуть Дніпро і ввійдуть у Донецьк. То називає росіян «азіатськими собаками». Насправді, він для себе точно не хоче ізоляції, яку прагне для ЛГБТ. У чому він щиро зізнався у інтерв’ю «Главкому», хоча за визначення «азіатські собаки», яке він дав росіянам міг би і постраждати аж до «ізоляції» включно. Насправді, все це епатаж. При чому розрахований далеко не на всю Україну. В східних і центральних областях, навіть, у побутових ксенофобів голосні заяви про «жидів» та «кацапів» вважаються поганим тоном. Просто ті «зайди» та «чужинці» живуть через стінку. І тільки закінчений ідіот буде псувати стосунки із людьми з якими іще не один рік спілкуватися. Чи може пан Михальчишин хоче повторити досвід літа 1941 року, колі національно свідомі елементи влаштували масове вбивство євреї? За співучасті німців, але зроблено це було українськими руками. Що ж робити із росіянами, які на думку Михальчишина є «азітськими собаками», якщо не вбивати?
Галицькі буржуазні націоналісти завжди наступають на ті самі граблі. Лоба набили ще 70 років тому. Висновки не зробили.  Несприйняття ідей українського супрематизму мешканцями Сходу (почитайте спогади учасників похідних груп ОУН) примусило ОУНівців терміново преробляти партійну ідеологію у більш толерантну та соціалістичну, щоб завоювати маси.  Подальша діяльність ОУН(б) і «двійкарів»  доводить, що настанови УГВР були пропагандистським блефом. «Бандерівці» відкинули їх після війни. Прихильники Шухевича стали на більш ліберальні позиції.  Тож кожен хто сьогодні називає себе послідовником Бандери має визнати себе ЛИЦЕМІРОМ, що готовий говорити народу одне, але планувати зовсім інше. Говорити про соціальне звільнення, а самому готувати націократичну диктатуру в ім’я  «ідеалів честі, ієрархії і самопожертви». Честь та влада дістануться одним. Самопожертва – іншим. І всім зрозуміло кому і в якій пропорції.
Михальчишин грається у Марата і Клянеться Шухевичем, уявляє себе молодим прово-ліво радикалом Геббельсом, а прикривається Юнгером. Втім все це разом справляє трохи шизофренічне враження. Наша «Баварія» не розродиться «мюнхенським путчем». Все це не більше ніж спроба привернутиувагу публіки та набрати додаткові очки в партії. В загальноукраїнському масштабі ці дрібні провокації реально підіграють діям «антиукраїнської» влади у справі закручування гайок та боротьби із «націоналістичною загрозою».
При чому дуже тупою загрозою. Наприклад, «свободівка»  Ірина Сех вимагала заборонити концерт тінейджерського (публіка не вельми доросла) панк-гурту «Король и Шут» у Львові,  бо  «дуже стривожена уприсутненням духу Сатани у приміщенні львівського цирку ».    Михальчишину, певно, зробити таку кумедну заяву було б складніше, але і він відзначився. Він страшенно обурений роботою нічних клубів і вимагає їхньої заборони у Львові. Його обурює «розбещеність», «наркоманія» та «російська мова діджеїв». Цікаво, а якщо б стриптизерки та наркоділери розмовляли українською, то у них було б менше проблем із членом комісії із законності Михальчишиним?  Насправді, можна припустити, що нічні клуби провокують Михальчишина на грішні думки. Тема нічних клубів виринає регулярно у його писаннях. Вона завжди пов»язана із образами спокусниць, спілкування із якими може зашкодити справжньому соціал-націоналісту зберегти ідеологічну цноту.
Польові дослідження із соціал-національного сексу
Відзначимо, що особисті погляди Михальчишина на сексуальність теж не стояли на місці. Це позначилося і на його текстах. Від нереалістичних мрій про кохання із дівчиною-бойовиком до цілком буржуазного посібника по націоналістичному пікапу.  За два роки, що відокремлюють ці статті, автор пройшов великий шлях. І це, певно, найбільше пов’язані із реальним життям правих активістів тексти. Бо в них описуються дійсно глибокі проблеми, що із ними стикається юний наці у своєму повсякденному існуванні. Тут Михальчишин виступає не тільки як Вождь, але як і рядовий учасник руху. Ці тексти треба неодмінно розлого цитувати. Це крутіше від Забужко.
«Революційний соціал-націоналіст»
«Соціал-націоналіст бере шлюб тільки в разі серйозних намірів створити міцну родину, об’єднану коханням, спільною боротьбою та ненавистю до ворогів. Його подруга не боїться піти зі своєю половинкою удвох проти всього світу, заперечивши легітимність окупаційної системи влади та моральні норми і цінності звироднілого планктону, що цю владу підтримує. Вона готова у всьому підтримати соціал-націоналіста, зрікаючись фальшивих буржуазних умовностей і забобонів. Почуття соціал-націоналіста та соціал-націоналістки один до одного повинні бути сильнішими за танкову атаку на світанку, рукопашний бій стінка-на-стінку, ракетно-артилерійський удар по густонаселеному мікрорайону і килимове термоядерне бомбардування разом узяті.» (2008)

«Як відомо, краса за відсутності ідеї перетворюється на гівно, відтак соціал-націоналіст тримається подалі від таких, які нічого не вміють, окрім як красиво знімати труси та бюстгальтер. Гламурні наштукатурені завсідниці нічних клубів так само далекі для нас, як і петеушні шанувальниці російського серіального мила чи адепти натуралізованих в Китаї брендів “Дольче-Габбана” та “Луї Віттон”.» (2008)
За два роки погляди пан Михальчишина зазнають змін. Він починає розуміти, що надмірна мужність не може привабити психічно здорову дівчину.  А без жінок молодому організму важко. Тож погляди піддаються суттєвій ревізії.
«Соціал-націоналізм та особисте життя»
«Брутальний образ “борця за ідею”, що демонстративно нехтує чуттєвою складовою життя і повсякчас підкреслює пріоритет революційної доцільності над щастям близьких – це нецікаво, шаблонно й примітивно. У нас попереду довга, нудна й запекла боротьба, неминуче затьмарена крахом ілюзій і прикрими невдачами, тож якщо наші серця не зігріватиме надія та вогник щирого почуття, не затертого ідеологічними надбудовами – нам пряма дорога до психіатричного диспансеру.» (2010)
Він пояснює як клеїти дівчат і його інструкції не позбавлені певної самоіронії та розуміння жіночої психології. Два роки не пройшли даремно і пану Михальчишину вдалося уникнути «прямої дороги до психіатричного диспансеру»
«Під час знайомства не варто намагатись зблиснути всіма гранями свого інтелекту та позиціонувати себе корифеєм абсолютно у всьому – від приготування десертів з вершками до повалення антинаціональних політичних режимів. Жвавий неформальний обмін думками на якомога різноманітнішу тематику в теплій та невимушеній атмосфері – саме те, що потрібно на перших етапах знайомства. Соціал-націоналісту зовсім не обов’язково повсякчасно демонструвати своєю поведінкою та риторикою, що він одержимий романтикою прямої дії та веде непримиренну боротьбу за свої ідеали. Ті, хто відкрито позиціонує себе без п’яти хвилин практикуючим терористом, так само ненормальні, як і ті, хто тільки й робить, що симулює революційну активність. Нормальна ж дівчина самостійно здатна відрізнити ідеалізм від ідіотизму, а обережність від боягузтва.» (2010)
Певно на власному досвіді правий інтелектуал зрозумів, що «грузити» жінок фашистськими ідеями є поганою тактикою. Бо фашизм, власне, нічого жінкам і не обіцяє. Він, насправді, є цілком ворожим до жіноцтва явищем. Сутність така.  Тож Михальчишин не рекомендує товаришам по боротьбі захоплюватися  політінформаціями у ліжку:
«Культурній дівчині зовсім не обов’язкого здобувати так звану вищу освіту з метою поповнити ряди дипломованого непотребу, проте, з іншого боку, саме в університетах ще можна зустріти дівчат, котрих не заторкнув хамовитий демон суспільства споживачів. Але й тут слід бути особливо делікатним та терплячим.
Не варто змушувати своїх чарівних подруг перечитувати наніч Донцова, відвідувати вуличні марші та демонстрації, спостерігати за воєнізованими вишколами чи займатись розклейкою нетолерантних плакатів. Тому що намагатись витворити із звичайних дівчат за вичитаними з книжок уявленнями войовничих та фанатичних валькірій – контрпродуктивно. Є, звісно, й такі. Але їх лічені одиниці і на перспективи жанру вони не впливають.» (2010)
Ставлення живого класика націоналістичної думки до косметики теж зазнало значних змін.
«Соціал-націоналіст мусить вміти розгледіти за бронею макіяжу, брендового одягу та показного цинізму тонку та вразливу душу, терпляче завойовувати її довіру та виправдовувати її любов. І одного дня він побачить, що її серце б’ється в тому ж шаленому ритмі спротиву, а в очах палає такий самий вогонь, і нестримний вир життя несе їх разом до великих і малих звершень. А інакше матимемо те, що маємо – натовпи самотніх і гордих борців за ідею та цинічних і неприступних дівчат, що вперто роблять дурниці та шкодять собі й оточуючим замість любити одне одного й спільно протистояти натиску темряви.» (2010)
Як пан Михальчишин був правим, так і залишився. Але другий і більш буржуазний період його творчості демонструє, що погляд на жінок у нього із  не зовсім зрозумілого став просто реакційним. Коли секс розглядався, як складова революційного активізму, автор демонстрував меншу кількість упереджень. Жінка трактувалася, як бойова подруга соціал-націоналіста. Втім, було очевидно, що сама постановка питання демонструє явну нестачу дівчат у русі. Бо текст адресовано хлопцям. Тобто ультраправі проти геїв, але із гетеросексуальною практикою є певні проблеми. Не дають дівчата.  Це не ліві вигадали. Це Михальчиши САМ пише.
В другий період Михальчишин рекомендує просто створювати звичайну буржуазну родину. Тепер роль «культурної дівчини» зводиться до виконання послуг по зняттю стресу. Це психоаналітик, сексуальна лялька та куховарка у одній особі. Власне, про роль чоловіка у сім»ї у цьому тексті не згадується. «Сильна половина» виступає у ролі споживача послуг жінки. Про батьківство і відповідальність перед рідними та близькими жодного слова.   Це ми, певно, прочитаємо у його журналі «Ватра», коли Михальчишин трохи поживе сімейним життям.
Для чого?
Кожна людина, що знайома із вітчизняним націоналістичним дискурсом знає, що і «чинний» і «організований націоналізм» є предметом вивчення, а не наукою. Це публіцистика та белетристика, а не дослідження. Це пропаганда, а не аналіз. Для культурної гегемонії цього замало. Саме ґрунтовність лівих теорій призводить до того що їх носії так і не зникли зовсім, а ще й рекрутують (жах!!!) українську молодь і це попри антикомуністичну істерію. Тож варто працювати над ідеологією. І Михальчишин працює. Інші теж. Роблять як вміють. Розуміють недоліки.
Тож для того, щоб  «довше протягнути» (адже недоречності скоро побачать і соратники Михальчишина) ультраправим активістам у статті «Орієнтири культурної боротьби соціал-націоналізму» радять не шукати духовних скарбів та не читати занадто розумні тексти,  ігнорувати слова правозахисників та громадських діячів. Тих самих ліберальних панів, що завдають нинішньому режиму шкоди значно більшої ніж мільйон політичних акцій ВО «Свободи». Вони створюють той простір у якому націоналісти потрібні владі, а відкрутити лапки Тягнибоку чи Михальчишину просто незручно. Недоумство? Злий умисел? Сказати це складно, але це вказує на те що довгою позиційною війною (за порадами утраправого «грамшіанця» Бенуа) Михальчишин займатися не буде. Стратегія відсутня. А вона мала б включати боротьбу за культурну гегемонію у громадянському суспільстві.  Він радить практику насильницького активізму та за для «духовної краси» більше качати штангу у спортзалі.  Во Нгуен Зіап, що переміг американців у В’єтнамі, певно, довго б сміявся. Жодна революційна кампанія не ведеться розкачаними йолопами  і тільки насильницькими методами. Так само, певно, повів би себе і кумир Михальчишина Йозеф Геббельс. Він би реготав іще голосніше.
Ми вже побачили, що на серйозну критику аргументи молодої генерації правих політиків не розраховані. Тож вони  є бігунами на коротку дистанцію. Якщо за пару років вони не спроможуться на путч, (не буде путчу і перемоги не буде, бо немає стратегії для дій за межами Львова), то вони будуть вимушені конвертувати символічний капітал у політичний. Тобто стати частиною системи. І тоді «страшний сон» пана Михальчишина   стане реальністю. Тільки стосуватиметься його особисто:
«Дмитро Донцов у передачі Савіка Шустера, Степан Бандера на “Лексусі”, фотосесія Ольги Басараб на сторінках гламурного журналу, Микола Лемик у сесійному залі Верховної ради, Роман Шухевич у відпустці на Мальдівських островах, бойовики-оунівці в форматі “успішних українців” і батальйон “Нахтігаль” в ролі рейдерів з охоронної фірми – не просто нонсенс, а сюрреалізм.»
Може наш галицький Марат мріяв би сконати у ванні із кинджалом в грудях, але ліміт на пафосні смерті буржуазних радикалів вичерпано ще у 19 столітті. Пік кар»єри – стати Джанфранко Фіні (чимось подібний до Михальчишина замолоду) і тиснути руку ізраїльському колезі. От на це історія 21 сторіччя ще здатна. А так наші «не унилі»  років через десять стануть двійниками Тягнибоком і будуть лякати українців своєю трохи маніакальною любов’ю до них із передвиборчих плакатів.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь