Домой Стратегия «НАТО» — звучить крилато!

«НАТО» — звучить крилато!

295
катринку взято на сайті expert.com.ua

Петро Охотін

Людині хочеться залишити по собі світлу пам‘ять. А образ «світлої пам‘яті», схоже, має вигляд наближення України до НАТО. Так чи інакше, 12 травня було підписано Указ Президента України № 298/2009 «Про Річну національну програму з підготовки України до набуття членства в Організації Північноатлантичного договору».

Ющенко як образ чоловічої сили обігрувався не раз, пригадаймо купання в ополонці чи участь у гасінні пожежі. У 2004 році, незадовго до Помаранчевої революції, «оранжевими» силами було випущено наліпку із фотографією молодого Ющенка у військовій формі. Нижче повідомлялося про те, що фото зроблено приблизно у той же час, доки Віктор Федорович відсиджував своє на зоні. Наклейка мала непоганий пропагандистський успіх, відкладаючи в народну пам‘ять Ющенка не лише як економіста, але й воїна, «мужика». «Пасічник» утворився трохи пізніше. Спочатку образ гаранта Конституції був значно романтичніше.

Хто пригадує минулорічний День Незалежності, без труднощів може візуалізувати собі ще одну спробу найвищіх посадовців загравати з військовою міццю. Хоч і пофарбована техніка швидше нагадувала про вихід із Афганістану військ СРСР, ніж колону потенційного члена НАТО на марші. І навіть «Хамери» не змогли подолати ту картину.

Претензії України до НАТО носять характер декларативний. З точки зору військової практики українська армія – відверто кажучи, не дуже придатна річ. Почнемо з того, що Україна просто не має «обкатаного» в бойових умовах військового підрозділу. Вакуум намагаються заповнити миротворцями. При цьому командування військами найчастіше здійснюють офіцери інших країн, а самі їх дії пов‘язані з охороною об‘єктів, а не реагуванням чи діями атаки. Загін у кількості двадцять однієї особи, який перебував у Грузії, на початку російсько-грузинського конфлікту було виведено.

Українська армія у цьому плані стає жертвою політичних ігор депутатів Верховної Ради, коли участь вітчизняних сил у якомусь із конфліктів сприймається як засіб набрати балів на геополітичній риториці. Світова криза не оминула оборонну галузь – ще у лютому міністр Єхануров попередив закордонних колег, що Україна у цьому році не має грошей на міжнародні навчання. Замість цього він пообіцяв вивчення тактики в класах і надавати увагу іноземним мовам.

Формування професійної армії – це питання не лише бойового духу солдатів. І сам бойовий дух залежить не від «духу святого», а суто українськими піснями про «Марічок» його не можна постійно підтримувати. Професіоналізм армії – це питання фінансової складової та просто праці, яка приносить задоволення. За інформацією «ЗіК» нині контрактник на початку служби отримує заробітну плату у розмірі 900 гривень, а з часом – 1200-1500 гривень. Говорячи про стан матеріально-технічної бази і моралі не доводиться. І питання тут навіть не у «дідівщині». Питання у душових кабінах і засобах для прибирання у приміщеннях, які перебувають у не дуже гарному стані. Нагадаємо і ситуацію, коли на початку січня 2009 року представники «Чернігівобленерго» знеструмлювали військові об‘єкти за борги. У тому числі не лише військомат, але й об‘єкти, що займаються протиповітряною обороною.

За моральне виховання військових має узятися інститут капеланства, якому дали «зелене світло» 26 березня після відповідного наказу Юрія Єханурова. Очевидно, товариші священики вирішили нагадати про те, що вони є. Адже ними останнім часом цікавляться або при виконанні традиційних на рівні звичаю обрядів, або ж – при перегляді фільмів за мотивами творів Дена Брауна. Членами ради з приводу «душепастирської опіки» можуть стати представники тих церков, які у листопаді 2008 року підписали з Міноборони меморандум про співпрацю: УПЦ МП, УПЦ КП, УГКЦ, Українська автокефальна церква, Всеукраїнський союз об‘єднань євангельських християн – баптистів, римо-католицька церква, Духовне управління мусульман України.

У тексті Указу від 12 травня сказано про започаткування «нового етапу співробітництва між Україною та Організацією Північноатлантичного договору відповідно до рішень, прийнятих під час засідань Комісії Україна — НАТО 4 квітня 2008 року у м.Бухаресті та 3 грудня 2008 року у м.Брюсселі». Утім, схоже, наша країна трохи не встигла із законодавчим оформленням тих рішень. Та і рішення, чесно кажучи, були не дуже оптимістичними: у Бухаресті приєднання України та Грузії до ПДЧ активно обіцялося з боку США. А Франція, Німеччина та Росія рішуче виступили проти того. Що не завадило Президентові України на прес-конференії оцінювати саміт як «виняткову перемогу» і говорити про те, що деякі країни-члени НАТО обіцяють Україні вступ, оминаючи етап ПДЧ. Слова Генсека Яапа де Хооп Схефера «НАТО вітає євроатлантичні прагнення України й Грузії. Ми погодилися, що ці країни стануть членами Альянсу» були розцінені не як дипломатичний випад у дусі Карнегі, а як флірт. І якщо грудневі переговори у Брюсселі ще зберігали елементи залицяння, то квітневі у Страсбургу уже не рясніли обіцянками.

Незважаючи на дипломатичну риторику на самітах, самі американські аналітики є досить песимістичними стосовно членства України в Північноатлантичному альянсі. Як пише заступник директора Американського інституту в Україні Джеймс Джордж Джатрас, «з часу проведення саміту НАТО аргументи проти вступу України в альянс стали ще очевиднішими». Серед головних факторів він наводить такі:

• Незначна кількість громадян України підтримує членство в НАТО — фактор, що сьогодні визнається колишніми прибічниками вступу в НАТО, такими як прем’єр-міністр Юлія Тимошенко;

• Навіть якщо б Україна розглядала вступ до альянсу, вона не відповідає критеріям членства, що зараз визнається навіть екс-спікером Верховної Ради Арсенієм Яценюком;

• Важливі члени НАТО, особливо Німеччина і Франція, виступають проти членства України;

• Україна не готова забезпечити кошти та людські ресурси, які необхідні для членства в НАТО;

• Замість того, щоб витрачати зусилля на НАТО, Україна повинна зосередитись на цілі, яка потенційно може принести більше користі Україні і яка має підтримку більшості громадян України — отримання членства в Європейському Союзі.

Як альтернативу НАТО він пропонує Україні участь у системі колективної безпеки Європи. Що, з огляду на ставлення до неї чільних європейських країн, є просто відфутболюванням геть. Туманні обіцянки напередодні Дня Перемоги дав лише Президент Литви Адамкус. Досить, так би мовити, «туманний» лідер європейської думки.

Чим менше часу залишається до президентських виборів, тим більше спрямовується країна у „військовому” напрямі. Принаймні, словом. Навіть якщо структури, до яких залучаються збройні сили, м‘яко кажучи не хочуть бачити їх у своєму складі. На жаль, звичка робити видимість роботи, «виїжджаючи» на заявах і звітах про «виняткові перемоги» в‘їлася у кістки нашим чиновникам. Навіть найвищого рівня.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь