У своїй колонці Михайло Мінаков витлумачує «Філософський пароплав» теоретично: як постійну, а отже — трансісторичну, загрозу вільному мисленню. Як Дамоклів меч над головами дисидентів. Останні є так само радше теоретичними, аніж історичними у діалектичній зв’язці влади та спротиву. Пароплав, отже, виходить у відкрите море тоді, коли баланс порушується — і влада фізично переважує (або витискає) незгодних. Ключове питання тут — це онтологічний статус зовнішнього. Іншими словами, де саме зрештою опиняються мимовільні пасажири пароплава? Для відповіді на нього важливим є саме історичний, а не теоретичний вимір.
Коли ідеться про комуністів, а передусім більшовиків, необхідно проводити внутрішні розрізнення. По-перше, абревіатура ACAB — All Cops/Communists Are Bastards — навряд чи є валідною: спростувати її значно простіше, аніж довести. Для цього достатньо відшукати одного пристойного члена партії. По-друге, у такому разі стає можливою внутрішня, а не лише зовнішня критика. Тобто, висувати претензії комуністам можна не лише здалеку — з консервативних або ліберальних позицій, а і зблизька — стоячи на засадах анархізму, соціал-демократії або інших ідеологічних відтінків червоного спектру.
Дещо інакше тлумачить пароплав Антон Тарасюк — як менше зло у порівнянні з іншими видами філософського транспорту. На довгій історичній дистанції — від Платона до Берґсона — антична цикута є не менш дієвою, аніж модерна парова машина. Питання, отже, не у виді транспорту як такому, а в пункті призначення. Тобто, куди саме відправляють філософів у такій моделі: в інший світ чи на той світ?
Бердяєв, таким чином, потрапляє в інший світ, бодай і дуже близький у класових термінах. Натомість Шпет — на той світ: туди, де вже не мають юридичної сили закони діалектичного матеріалізму. Десь посередині між ними опиняється Лосєв — у радянському чистилищі під абревіатурою ҐУЛаґ, звідки повертається далеко не дисидентом.
Михайло Мінаков слушно наголошує, що філософи тут не були винятком — більшовики зрештою відправляли деінде і колишніх товаришів— але не розвиває цю тему далі трьох крапок. Спробуймо відтак підхопити цю тезу: знов-таки, радше з історичних, аніж теоретичних позицій. Візьмемо для прикладу квартет товаришів великого калібру: Бухаріна, Зінов’єва, Камєнєва і Троцького. Усі вони зрештою опинилися на тому світі — як Шпет.
Троцькому умовно пощастило трохи більше — він потрапив туди з кількома пересадками в іншому світі (Туреччина, Норвегія, Мексика). Починав при цьому як Лосєв — на засланні в Казахстані, але закінчив все одно як Шпет. І тільки після смерті наблизився до Бердяєва — але кому від цього легше?
Найближчою у такому разі є внутрішня критика більшовиків — застосування класового словника щодо них самих. Тоді класова належність є співставною з переліченими вище типами репресій. Для належного до буржуазії державнослужбового калібру Лєніна граничною мірою виявляється пароплав, який відправляє в інший світ ідеологічно ворожих але класово дуже близьких добродіїв. Варто лише згадати тут Алєксандра Кєрєнського — ворога ідеологічного, але не класового — чий батько писав рекомендаційні листи обом братам Ульяновим.
Якщо ж ідеться про сина людей фізичної праці Сталіна, якому очевидно не писали рекомендаційних листів спадкові дворяни, то пунктом призначення для класово ворожих елементів (навіть з-поміж ідеологічно близьких колишніх товаришів) може бути виключно той світ. На такому тлі навіть чистилище ҐУЛаґу — це вже пом’якшене домішками біополітики покарання. Не кажучи вже про пароплав — швидкий і безпечний, але коштовитий вид філософського транспорту підвищеного комфорту.
Зображення: «Прощання з вигнанцями» Фредеріка Сорйо (1850; джерело).
Автор: Ігор Андрійчук
Джерело: Koine
