І західній, і російській громадськості має стати зрозуміло, що тільки повний відхід Москви з України стане задовільним вирішенням кризи та прийнятним обмеженням її руйнівних міжнародних наслідків. У результаті такої дискурсивної зміни можуть з’явитися нові сиґнали і заходи дедалі ширшої та рішучішої коаліції держав, готових до цього. Це може спричинитися до того, що Кремль нарешті відчує достатній тиск, щоб змінити свою поведінку і стати конструктивним у майбутніх переговорах.
У багатьох західноевропейських суспільних дебатах про допомогу Україні почуття солідарности з українцями зіставляють із турботою про безпеку самого Заходу. Цей дуалізм іґнорує суто національний інтерес країн-членів ЕС і НАТО в поразці Росії, а також у безпечній, стабільній та стійкій Україні.
За минулі вісім місяців підтримка Заходу в захисті України від російської аґресії була нетривіяльною, але недостатньою. Масштаби та вплив і військової допомоги Україні, і санкцій проти Росії значущі, але й далі нижчі від бажаного, тому російська терористична війна проти України не припиняється. Хоч економіка РФ зіткнулася з проблемами, наразі вона й далі функціонує. Поки що здається, що російський державний апарат і політична еліта не надто вражені західними зусиллями.
Заманливість псевдореалізму
Однією з причин нездатности ЕС і НАТО змобілізувати більше підтримки для України є спотворене сприйняття значущости російсько-української війни серед частини західноевропейської громадськости. Чимало спостерігачів дотепер сприймають війну як східноевропейський конфлікт, а не як загальноевропейський виклик безпеці континенту. Щоправда, співчуття до українців і несхвалення нападу Росії високі не лише у Центрально-Східній Европі. Західна громадськість також виявляє дивовижний інтерес і співчуття до України.
Однак, на думку багатьох західноевропейців, те, що відбувається в Україні, зрештою, залишається в Україні. Путін має на меті відновити російську імперію, а не завоювати всю Европу. Щоправда, за минулі тижні війну почали дедалі більше сприймати як таку, що має певні наслідки і для західноевропейців. Але таке визнання не завжди веде до зростання підтримки для України й санкцій проти Росії, а, навпаки, породжує заклики до м’якшої позиції в переговорах із Москвою.
Ця крива дискурсивна рамка підриває західноевропейські дискусії про можливі шляхи стримування аґресії Москви. Емоційне прагнення до міжнародної солідарности з Україною протиставлено раціональним міркуванням власної національної безпеки. Нібито «реалістичні» арґументи на користь обережної західної стратегії послаблює «ідеалістичне» прагнення більше допомогти українцям. Суть багатьох західних міркувань про війну приблизно така: «Ми, звісно, підтримуємо українців у боротьбі за їхню свободу та незалежність, однак уся політика, зрештою, має локальний характер. Хоч ми й співчуваємо стражданням України, та це не наші страждання».
Проведення таких уявних кордонів між питаннями української оборони, з одного боку, і прероґативами західної безпеки, із другого боку, претендує на здорову розсудливість. Однак цей підхід передає радше ескапістський, аніж прагматичний світогляд. Тривала наївність західного псевдореалізму не тільки підриває нормативні основи, на яких будуються внутрішній консенсус і міжнародна співпраця західних держав, а й спотворює очевидну географічну реальність і геополітичну роль України для Европи та всього світу. Доля української держави та її громадян має ширші наслідки для европейського континенту й міжнародної системи, ніж це не раз озвучують.
Що станеться зі світовою безпекою, якщо Росія ще багато місяців чи навіть років продовжуватиме військовий наступ на українську державність? Самозвані «реалісти» теж визнають, що це означає сумну девальвацію міжнародного права загалом і европейського безпекового порядку зокрема. Проте такі неґативні наслідки часто розглядають як прийнятний побічний збиток від часткового умиротворення Росії. Ескалація напружености між Росією і Заходом – такі типові міркування в цьому руслі – була би набагато гірша.
Підняття примари ядерної війни – найвагоміший «реалістичний» арґумент у цих суперечках. Щоб уникнути апокаліпсису, стверджує популярна арґументація, будь-які жертви виправдані. Збитки, що їх російський частковий успіх в Україні завдав би міжнародній системі, безумовно, великі. Та вони все-таки кращі за альтернативу подальшої військової конфронтації й ризику атомної ескалації – ось логіка мислення західних псевдореалістів.
При цьому не йдеться про те, що для умиротворення Кремля тільки українцям доводиться іти на утиск суверенітету своєї Батьківщини, а не вітчизн західних «миротворців». «Українцям, на жаль, треба буде задовольнятися тільки обмеженою підтримкою Заходу і нести основний тягар наслідків війни. Так, Україні не пощастило, але такий несправедливий світ», – така думка приблизно передає суть псевдореалістичного підходу до російсько-української війни.
Він не лише цинічний, а й ескапістський, якщо не парадоксальний. По-перше, твердження про те, що створення дієвого контральянсу і реальне збройне стримування не працюють щодо Росії, суперечить і здоровому глузду, і послідовному реалізмові. Хоч би яку військову підтримку отримала Україна і які санкції запровадив Захід проти Росії, псевдореалізм припускає, що Москва готова до ще більшої ескалації. Росіяни будуть готові завдавати навіть украй руйнівної шкоди своїм економіці, армії та суспільству, остаточно ризикуючи цілісністю своєї держави. Та якщо росіяни справді поводяться так «нереалістично», для чого тоді потрібен реалізм?
По-друге, у багатьох псевдореалістичних міркуваннях незрозуміло, які саме втрати за поступливий підхід до Москви може бути нав’язано Києву, а які – ні. Замало уваги приділяють і вторинним ризикам та втратам війни для інших країн, окрім України та Росії. У західноевропейських публічних дискусіях про війну цих нюансів часто або не згадують, або обговорюють їх лише побіжно. Якщо про них заходить мова, від них відмахуються як від несуттєвих.
Підрив міжнародного режиму нерозповсюдження ядерної зброї
Однак є низка нетривіяльних проблем, які виникають для Европи і для всього людства через війну Росії проти України й лише стримані контрзаходи Заходу. Насамперед російський напад і недостатньо рішуча реакція на нього інших членів Ради Безпеки й Генеральної Асамблеї ООН підривають логіку міжнародного механізму запобігання розповсюдженню атомної зброї. Війна розпочалася вісім із половиною років тому і йде так, як іде, значною мірою тому, що в Росії є зброя масового ураження, а Україна її не має.
Що гірше: Москва не тільки має ядерну перевагу. Росії однозначно дозволено, відповідно до зареєстрованої в ООН і ратифікованої багатосторонньої угоди, володіти атомним арсеналом. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) 1968 року дозволяє п’ятьом країнам світу, серед яких і Росія як правонаступниця СРСР, створювати і мати таку зброю. Решті зі 191 держав, які підписали ДНЯЗ, зокрема й Україні, прямо заборонено створювати і мати атомну зброю.
Російсько-українська війна тим більше підривна для ДНЯЗ, бо Україна колись мала великий арсенал ядерних боєголовок і снарядів, які дісталися їй у спадок від СРСР. Однак на початку 1990-х років Київ разом із Мінськом і Алмати вирішив відмовитися не просто від більшости, а від усього совєтського атомного озброєння і матеріялів, що їх усе ще мали ці три країни. Україна, Білорусь і Казахстан підписали ДНЯЗ як повністю неядерні держави.
В обмін на це вони наприкінці 1994 року отримали від трьох держав-депозитаріїв ДНЯЗ – США, Великої Британії та Росії – спеціяльні документи. Ці так звані Будапештські меморандуми містили запевнення про безпеку з боку Вашинґтона, Лондона і Москви. Три великі держави пообіцяли поважати суверенітет і кордони трьох нових держав, які від початку мали ядерну зброю, і утримуватися від політичного, економічного та військового тиску на них. Дві інші офіційні атомні держави в рамках ДНЯЗ, Франція і Китай, виступили з окремими урядовими заявами, в яких також заявили про свою повагу до незалежности й цілісности України, Білорусі та Казахстану.
Від 2014 року, якщо не раніше, Росія в кричущий спосіб порушує цей важливий документ, що його 1994 року підписав представник РФ при ООН Сєрґей Лавров і передав на зберігання до Організації Об’єднаних Націй. Сьогодні Росія карає добровільне ядерне роззброєння України дощем із сотень тисяч гранат, бомб, ракет і снарядів, що руйнують не тільки військові, а й цивільні будинки та інфраструктуру, а також щодня вбивають, калічать і травмують українців. Демонстративний підрив логіки режиму нерозповсюдження, до якого вдається Москва, має турбувати не лише українців, а й інші країни.
Нерішучість допомоги для України і санкції проти Росії з боку таких нібито миролюбних держав, як Німеччина, Австрія чи Нідерланди, від 2014 року суперечить гучному пацифістському патосові цієї поведінки. Повсюдна обережність у підтримці Києва лише посилює руйнівні наслідки війни для довіри до міжнародної системи безпеки. Суперечливі сиґнали, що походять не тільки від Росії, а й від інших офіційних держав, які мають ядерну зброю, насамперед від Китаю, а також амбівалентність десятків неядерних держав, які підписали ДНЯЗ, ведуть до серйозних вторинних ризиків.
Продовження торгівлі з Росією і лише напівсерйозна або відсутня підтримка України, яку виявляла низка держав упродовж минулих восьми років, засвідчує для слабших країн світу те, що, якщо справа дійде до бійки, можна розраховувати тільки на власні сили. Висновок, якого можуть дійти країни, котрі не мають ядерної парасольки, може звучати так: «Як показує доля України, ми не можемо покладатися ні на міжнародне право й світову спільноту загалом, ні на логіку ДНЯЗ і його засновників зокрема. Тому ми самі повинні придбати атомну зброю».
Щоправда, ядерне питання як попередження проти Третьої світової війни відіграє неабияку роль ув европейських дебатах про роль Заходу для України. Однак атомна ескалація між НАТО і Росією – це не єдиний і, можливо, не найзначущіший її аспект. Фундаментальним проблемам захисту світу від поширення ядерної зброї протягом минулих восьми років поки що приділено мало уваги. Натомість багато хто турбується винятково про обмін ядерними ударами. Згідно з логікою цих сьогоднішніх побоювань, ядерна ескалація мала би статись уже декілька разів під час «холодної війни», коли США і СССР мали значно більшу кількість атомної зброї, ніж сьогодні. Майбутнього поширення зброї масового знищення як більш імовірного наслідку війни Росії проти України, навпаки, практично не згадують у публічних дискусіях.
Сила ДНЯЗ слабшатиме доти, доки Росія доводитиме, що державі, яка загрожує застосуванням ядерної зброї, дозволено розширювати свою територію на власний розсуд. Можна подумати, що такі можливі наслідки війни Росії проти України мають викликати серйозну стурбованість у політиків та журналістів по всьому світі. Проте ці глобальні наслідки поведінки Москви в Україні або залишаються лише епізодичною темою, або їх узагалі не торкаються в більшості повідомлень світових медій про війну.
Атомні електростанції України
Очевидніша і безпосередніша міжнародна ядерна загроза у зв’язку з нападом Росії – це безпека українських атомних електростанцій. Наприкінці лютого 2022 року російські солдати, які вторглися з Білорусі, хутко зайняли територію виведеної з експлуатації Чорнобильської АЕС. Кремлівська пропаґанда хвалилася захопленням усесвітньо відомої станції, а російська армія розмістила частину військ на забрудненій території зони внаслідок катастрофи 1986 року. Незабаром після цього Міжнародне аґентство з атомної енергії (МАГАТЕ) повідомило про втрату зв’язку з апаратами, які контролюють небезпечні радіоактивні матеріяли, що зберігаються в спеціяльній установці на місці колишньої АЕС. Уряд України поскаржився на порушення в системі охолодження цього матеріялу.
Усе це мало стривожити міжнародне співтовариство або принаймні европейські медії та політиків. Деякі базові економіко-географічні міркування насправді могли би попередити европейські експертні та дипломатичні кола вже протягом минулих восьми років, якщо не раніше, про цей ядерний ризик для безпеки ЕС. Принаймні від 2014 року можливі наслідки глибшого вторгнення Росії в серце України після анексії Криму, яку здійснила Москва, та початку псевдогромадянської війни на Донбасі, були очевидні. Кожен, хто має елементарне уявлення про промислову географію Східної Европи, уже тоді міг зрозуміти, що саме поставлено на карту в захисті України від російського вторгнення.
Замість того, щоб уже багато років тому вивести це питання на передній план, безпека українських АЕС від наслідків війни донедавна перебувала за кадром більшости журналістських, експертних та урядових публікацій про війну. І це попри те, що невдовзі після захоплення Чорнобиля в березні 2022 року найбільша в Україні й Европі атомна електростанція – Запорізька АЕС із шістьма енергоблоками поблизу міста Енергодар – також опинилась у зоні воєнних дій. Величезна АЕС навіть стала осередком російсько-українських боїв. Нічну стрілянину між російськими й українськими військами на території одного з найбільших у світі ядерних об’єктів було знято на камеру й опубліковано в мережі навесні 2022 року.
Відтоді як Росія окупувала Енергодар, Запорізька АЕС перебуває під подвійним керівництвом офіцерів російської армії, з одного боку, і цивільних фахівців державної компанії «Енергоатом» – із другого. Така спільна відповідальність двох держав, що перебувають у стані війни одна з одною, незвична для АЕС. Ба більше, в останні тижні складається враження, що Кремль намагається використати питання безпеки ядерних матеріялів на електростанції як важіль тиску на Захід. Деякі дивні інциденти на електростанції, можливо, зрежисував Кремль, щоб підвищити нервозність на Заході загалом і підірвати енергетичну співпрацю між ЕС та Україною зокрема. Тож безпека українських атомних електростанцій нарешті потрапила в репортажі західних медій про війну.
Ризики пов’язано не лише із запорізькою АЕС «Енергодар». Над іншою атомною станцією України, Південноукраїнською АЕС, упродовж минулих місяців на північ у бік Києва не раз летіли російські ракети, що їх запускав Чорноморський флот. Іще дві атомні електростанції в Західній Україні поки що не відчували наближення російської зброї. Однак це може статися в майбутньому. Скажімо, російський напад на Західну Україну через Білорусь може перемістити додаткові українські АЕС близько до зони бойових дій або навіть у неї.
На тлі досвіду Европи, яка пережила наслідки Чорнобильської катастрофи 1986 року, безпека українських АЕС давно мала би стати головною темою дискусій медій, політиків та експертів. Вона також мала б увійти – глибше, ніж досі – в дипломатичне спілкування на Заході та з Росією. Західні політики, дипломати й експерти під час офіційного та неофіційного розгляду цього питання мають якомога чіткіше показати, що їхню занепокоєність із приводу українських АЕС пов’язано з незаконними діями Росії в Україні.
Сьогодні Москва намагається розіграти «чорнобильську карту» у своїх ЗМІ та політичних кампаніях. Російські пропаґандисти намагаються переконати недостатньо поінформовану західну громадськість у тому, що Україна, як і 1986 року, є джерелом загроз для безпеки Европи. Цим наративам, які вводять в оману, слід рішуче протидіяти.
У питанні африканського й азіятського сприйняття нещодавньої зернової кризи Кремлеві частково вдалося провести успішну кампанію дезінформації. Москва вселила не тільки багатьом простим людям, а й елітам низки держав Африки та Азії, що Росія не є відповідальною за продовольчу кризу. Навпаки, у нещодавньому дефіциті зерна й інших продуктів на світових ринках винні Україна та Захід.
Варто згадати, що Чорнобильська ядерна катастрофа 1986 року також не була результатом провалу українського керівництва. Натомість, як нещодавно детально описав Сергій Плохій у фундаментальній книжці «Чорнобиль», тодішнього Голову Ради міністрів Української Совєтської Соціялістичної Республіки про Чорнобильський інцидент проінформував Голова Ради міністрів Союзу Совєтських Соціялістичних Республік нічним телефонним дзвінком. І це попри те, що український прем’єр-міністр під час інциденту 1986 року перебував у Києві, тобто всього за сто кілометрів від Чорнобиля. Совєтський прем’єр-міністр, який інформував свого українського підлеглого в столиці України про те, що відбувається неподалік від місця, де той перебував, телефонував із Москви, розташованої приблизно за сімсот кілометрів від Чорнобиля.
Причина такої дивної лінії зв’язку полягала в тому, що всі АЕС СССР були стратегічними об’єктами. Тому вони не перебували у віданні урядів псевдореспублік Союзу. Натомість будівництво й експлуатація всіх АЕС СССР відбувалися під прямим контролем центру совєтської імперії в столиці Росії. Ця обставина була однією з особливостей СССР, які призвели до Чорнобильського інциденту 1986 року.
Висновки
Існують додаткові загальноевропейські та глобальні ризики, що є результатом нападу Росії на Україну. Перериваються міжнародні ланцюги торгівлі продуктами харчування, енергією, а також іншими ресурсами й товарами. Крім Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, підірвано й інші міжнародні угоди та організації. Під питанням опиняється не тільки цілісність різних трансконтинентальних режимів безпеки, як-от ОБСЕ. Організація Об’єднаних Націй і різні її органи, а також підорганізації зазнають деґрадації у зв’язку із жорстоким нападом Росії на Україну. Зокрема, Рада Безпеки й право вета її постійних членів, включно з Росією, здаються дедалі абсурднішими. Частину системи ООН та інших міжнародних організацій цілеспрямовано використовують, щоб досягнути неоімперської мети одного з її офіційних ґарантів.
Фундаментальні сумніви в корисності нинішнього світового порядку зростають не тільки серед українців. Дедалі більше людей по всьому світу, які стурбовані міжнародною безпекою, симпатизують Україні або відчувають загрозу з боку Росії чи інших реваншистських країн, також висловлюють сумніви. Активісти, політики, експерти, журналісти, спостерігаючи за поведінкою Москви протягом минулих років, почали обговорювати придатність системи ООН для збереження міжнародної стабільности, справедливости й миру.
Росія продовжує демонтаж европейського безпекового порядку зокрема і міжнародної правової системи загалом. При цьому Кремль використовує формальні й матеріяльні привілеї Росії, як-от особливі права Москви в рамках ООН і ДНЯЗ, контроль над ядерною зброєю і торговельними шляхами. Водночас риторична й поведінкова аґресивність офіційної Росії щодо України не слабшає. Усе нові й нові звірства російської армії в Україні викликають не тільки моральне обурення. Геноцидний характер російського нападу на Україну має ширші й більш довгострокові наслідки. Терористична поведінка Кремля підриває дух і букву десятків міжнародних договорів та організацій, у яких бере участь Москва і співзасновником яких вона частково є.
Дедалі більш очевидна транснаціональна і почасти глобальна деструктивність поведінки Кремля має змусити замислитися не тільки східних европейців. Західні дискусії, в яких почуття солідарности щодо України протиставлено раціонально обґрунтованим національним інтересам власних країн, завжди були недоречні. Сьогодні вони здаються дедалі необачнішими. Західні й незахідні політики, дипломати, експерти повинні змінити акценти і тон коментарів про війну. Це стосується і їхніх оцінок поведінки Росії в рамках національних дебатів у своїх країнах, і їхньої комунікації з російськими колеґами. Вони мають більше, ніж раніше, наголошувати значущість аґресивної поведінки Москви не лише для України, а й для своїх країн, Західної Европи та всього світу.
Політичні лідери, журналісти й науковці мають донести до національних громадськостей своїх країн, що авантюра Кремля в Україні – це щось вагоме, що має наслідки, які виходять за рамки трагедій у Маріуполі, Бучі чи Оленівці. Відповідно, західні й інші уряди повинні будуть переформулювати свої позиції та риторику щодо Москви. Зокрема, і західній, і російській громадськості має стати зрозуміло, що тільки повний відхід Москви з України стане задовільним вирішенням кризи та прийнятним обмеженням її руйнівних міжнародних наслідків. У результаті такої дискурсивної зміни можуть з’явитися нові сиґнали і заходи дедалі ширшої та рішучішої коаліції держав, готових до цього. Це може спричинитися до того, що Кремль нарешті відчує достатній тиск, щоб змінити свою поведінку і стати конструктивним у майбутніх переговорах.
Джерело тут
