Домой Политика Марина Ставнійчук: «Московський консенсус»

Марина Ставнійчук: «Московський консенсус»

14

Київ. 21 листопада 2016 року (Facebook, Марина СТАВНІЙЧУК). Виступила сьогодні з доповіддю на надзвичайно цікавому заході «Російська державність: стабільна нестабільність», що ініційований ГО «Центр дослідження Росії» та проводився в Дипломатичній Академії при МЗС України за участі професорів та політологів з Росії та Литви. Вдячна Володимиру Огризко за запрошення взяти участь у цьому цікавому колі:)))

Декількома тезами хотіла б поділитись з Вами, друзі.

У більшості країн колишнього Радянського Союзу авторитаризм став загальною політичною системою, яка має єдиний комплекс уявлень про світ, державу, а також про політику і суспільство, який знаходить своє відображення серед еліт. Основним носієм цього підходу є Росія, тому в політичній і правових науках це явище прийнято називати «Московським консенсусом». Саме його норми і цінності, на мою думку, є однією із серйозних проблем для ліберальної демократії, до якої ми прагнемо в усьому нашому регіоні.
Так званий «Московський консенсус» явище дуже складне і динамічне. Серед його визначальних складових є і вид політичного порядку. Політичний порядок, що ґрунтується на існуванні сильної держави та ієрархічної політичної еліти як оплоту проти хаосу, а також підпорядкування цьому всіх інших учасників політичного режиму.

Ми сьогодні просто зобов’язані аналізувати проблеми російської державності
по-перше, тому що РФ, всупереч міжнародному праву, його традиційним принципам і процесам, є не тільки країною-агресором, а країною, що визнала і включила до свого складу федерального устрою анексовані в України території;

по-друге, тому, що РФ фактично втручаючись у реалізацію державного суверенітету України, нав’язує Україні елементи територіального устрою, які не є властивим українській державності та нашому конституційному ладу (федералізація, державна двомовність, подільність державної території), а також намагалась і не втратила надію на те, що буде диктувати нам своє бачення щодо конституційної реформи децентралізації влади та порядку внесення змін до Конституції.

Цей алгоритм власне було закладено у Мінські домовленості. І вважаю, через відсутність твердої державної політико-правової позиції та браку фаховості нас таки «спритно» у свій час завели на поле «федералізму». А якщо говорити об’єктивно – у глухий кут і у питанні встановлення дійсно стабільного миру в нашій країні, і у питанні повсюдності конституційної реформи в частині «децентралізації влади» в Україні.

Але у контексті наших українських проблем і намагань РФ впливати у різний спосіб на нашу державу нам цікаво зрозуміти «своєрідність» її федерального устрою, особливості його формальної структури і реального функціонування. Тенденції розвитку повинні бути предметом об’єктивного і неупередженого аналізу і обговорення в контексті прогнозування майбутнього розвитку подій в самій Росії, взаєминах наших держав, а також світової та європейської геостратегії.

Отже, стаття 1 Конституції Російської Федерації , серед іншого, визначає, що Росія – це федеративна держава з республіканською формою правління.

З точки зору загальноприйнятих і концепцій федералізму та федерацій, їх класифікацій, можна стверджувати:

Перше. РФ є конституційно-договірною федерацією. Тобто має складний, змішаний характер.

Друге. РФ теж сміливо можна вважати федерацією змішаного типу, тобто побудованою за етнонаціональним та територіальним принципами одразу.

Третє. Російська Федерація, як і багато інших федерацій – полісуб’єктна федерація.

Четверте. РФ – асиметрична федерація, що свідчить про неоднорідність суб’єктів федерації.

П’яте. В Конституції Росії встановлюються три різні сфери компетенцій:
1) федерації,
2) спільної компетенції федерації і суб’єктів федерації,
3) виключна компетенція суб’єктів федерації.

Шосте. Двопалатний парламент – Федеральні Збори – де до Ради Федерації входять по 2 представники від законодавчого (представницького) і виконавчого органів державної влади від кожного суб’єкта федерації та не більше десяти від числа членів Ради Федерації – представники РФ, що призначаються Президентом Росії, тобто застосовуються «непрямі» вибори до палати Федеральних Зборів.

Ось такі загальні формальні характеристики і особливості федерального устрою РФ за загальноприйнятими критеріями класифікації цього поняття.

На думку відомого американського дослідника федералізму Денієла Єлейзера в ідеалі усі інституційні форми федералізму покликані знайти шляхи, що дозволяють забезпечити поєднання єдності управління політією (концепт державної організації, інституційна сутність політики) в цілому з достатнім рівнем самоврядування її частин та/або добитися створення системи співучасті у владі з тим, щоб сприяти демократичному самоврядуванню всієї держави, або її складових.

Цей класичний підхід, очевидно, не спрацьовує у російському варіанті федерації. В російському ідеалі федерації очевидно існували і існують серйозні проблеми. Тому сьогодні російська наука конституційного права знаходиться у пошуку щодо напрацювання універсальної і стабільної концепції федералізму, а федеральна влада Росії практично з 2000 року і до сьогодні знаходиться на так званому «реформаторському шляху, спрямованому на зміцнення вертикалі влади».

Отже, яким є сучасний політичний дизайн російського федеративного устрою? Повинна зауважити, що серед головних питань федеративного устрою – є питання компетенцій, їх рівня, їх сумісності. Конституційно-правовий механізм розмежування компетенції між РФ і її суб’єктами, перш за усе в законодавчій сфері, заснований на методі «залишкової компетенції» без чітко визначеного кола питань та сфер виключної компетенції суб’єктів РФ. Невичерпний перелік закріплено за Конституцією РФ і конституційними федеральними законами, тобто на федеральному, центральному рівні. Є обсяг спільної компетенції РФ з своїми суб’єктами, і лише все, що поза межами виключної і спільної компетенції належить суб’єктам РФ.
Стаття 73 Конституції у даному випадку стверджує про таку парадоксальну залишкову «всю повноту державної влади за суб’єктами федерації». При чому і тут практична тенденція така, що федеральний законодавець активно втручається у виключну компетенцію, регулюючи питання виключно суб’єктів РФ.
Складність практичної реалізації полягає ще у тому, що предмети ведення і повноважень не розподілені за принципом поділу влад, як це є, до прикладу, в Німеччині. Тобто можна сміливо стверджувати, що і в законодавчій, і виконавчій сферах федерація має виключні переваги над повноваженнями суб’єктів свого утворення. Професором Нерсесянц B.C., відомий конституціоналіст, думці якого можна сміливо довіряти, стверджує, що «… незважаючи на презумпцію компетентності Конституція РФ не залишає для виключної компетенції суб’єктів Російської Федерації практично ніяких предметів ведення».

Варто також зупинитись на ще одному надзвичайно важливому механізмі – механізмі правових взаємовпливів центра і суб’єктів федерації.

Характерною рисою, до прикладу, німецького федералізму є наявність принципів, правових механізмів, що мають не допустити центробіжні тенденції, а також можливі компетенційні спори. Особливістю російського федералізму є відсутність правової визначеності, правової регламентації подібних питань. Центральна федеративна влада сформована таким чином, щоб завжди мати «неформальні впливи» на прийняття необхідних центральній владі рішень.

Сьогодні, крім Ради Федерації, діє Держрада (Госсовет) при президенті Росії. На Держраду виносяться найбільш важливі питання в бюджетній сфері, зовнішньої політики, реформування країни.

Конституція РФ містить загальні положення впливу і прямі можливості втручання федеративного центру у справи суб’єктів федерації. Це системні і жорсткі заходи превентивного контролю та прямого примусу.
При чому цікава деталь, що більшість, як превентивних заходів, так і засобів впливу центра на суб’єктів в РФ, визначені не на рівні Конституції, а на рівні федеративних законів, що абсолютно не є виправданим з точки зору теорії права і держави, бо завжди залишає можливість доцільного «політичного впливу» на ці відносини.

Отже, якщо підійти не лише з формально-правової, інституційної точки зору, а й з практики неформальних взаємостосунків федерального центра і суб’єктів федерації, навряд чи можна стверджувати, що Росія є класичним уособленням основних і фундаментальних засад федералізму. Це не класична федерація. Тенденція до всеосяжної централізації очевидна, тяжіння до авторитаризму також. Тому Російську федерацію, доволі часто, називають централізованою федерацією. За новими підходами до вивчення федералізму можна було б зауважити, що в Росії «незріла» форма федерації, але говорячи мовою гібридної війни, можна сміливо стверджувати, що незрілість російського федералізму, перш за усе є показником незрілості демократії. Що вже напряму торкається не тільки нас українців, а й усього світу.

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Пожалуйста, введите ваш комментарий!
пожалуйста, введите ваше имя здесь