Є така історія про одного індійського селянина, що жив у бідному селі, де не було навіть лікарні. Прямий шлях до цивілізації – сусіднього містечка – перегороджувала скеляста гора. Була тільки дорога в обхід, довга та незручна. Якось його дружина, дерючись по горі, впала і отримала серйозну травму. Допомогу вчасно надати не змогли, і незабаром вона померла.
Селянин взяв лопату, молоток та зубило і пішов проривати дорогу в горі. Щодня він ітиме довбати, копати, прибирати камені — він працював вечорами, після роботи в полі. Сусіди називали його безумцем. Місцевий уряд, загрузнувши в ліні корупції і безгрошів’ї, пальцем не поворухнув, щоб йому допомогти. Бо цей селянин з найнижчої касти і не вартий.
У нього пішло двадцять два роки (1960-го по 1982-й), щоб практично зрити гору і зробити в ній дорогу. Тепер шлях у містечко почав займати лише годину пішки. Вся Індія дізналася про нього, як про «людину, яка прибрала гору».
Таких історій зараз безліч в Україні. І кожен з нас прибирає ту гору до цивілізації, щоби дорога займала лише годину. І кожен раз мені сумно з цього, що всі ці сотні тисяч зусиль – це подвиги, і надзусилля, інколи дуже нераціональні, бо система не працює у взаємодії з нами, а все йде в якомусь паралельному вимірі. Гасіння пожеж і ручне управління замість злагоджених послідовних реформ.
Нам нікого не треба
З одного боку наш прекрасний хуторянський індивідуалізм і тотальна недовіра приводить до того, що кожен сам пробиває свою гору свої 20 років, за власними парканами, щоби потім годину можна було ходити рівною дорогою. І що дивно ніхто не долучиться, бо ми інтроверти, нам нікого стороннього не треба в нашій прекрасній боротьбі з цією горою. Ми все любимо самі і боротися і страждати.
З іншого наша прекрасна влада, яка теж сама бореться з цією горою прокладаючи свою дорогу до цивілізації демонструючи всьому світу свою відкритість та демократичність, попри це намагаючись максимально залишити все собі і славу і статки. І тотальну диктатуру, неприховане так зване м’яке презирство до суспільства і громадських ініціатив, хамство яке стає нормою, порука кумівство та корупція, яка злетіла до небес. І щоб нікому за це нічого не було. Бо війна ж.
Знаєте, коли я десь з залу говорю про громадянське суспільство, про інституції реформи, про мікроспільноти. Мені так всі кивають та схоже ніхто не сприймає всерйоз
Таке враження, що за прекрасним індивідуалізмом всі мислять лише тисячами і мегаполісами. А поняття низових ініціатив в два десятки сімей просто не існує. Ти нас знову повертаєш в комуни серйозно? У нас війна, мільйонами біженців, які там десятки. Не ті масштаби.
Ну то рийте далі в одиночку. Мені здається ми просто тотально не бажаємо змінюватись, і ніяка війна, ніякий колапс нас не гне. Не втихомирить наших амбіцій.
Дорога буде прокладена
Сьогодні Рікардо, мій італійський товариш закликав мене на тренінг до Сіцілії в 2024 рокі. А я кажу у нас війна і чоловіків не випустять. Хіба жінок. Бо я вже не вірю в її закінчення ні за рік, ні за двадцять.
Ні! Ніхто не сумнівається, що наше протистояння незламне. Що шлях до Європи колись відкриється і ми таки інтегруємось. Ціною яких зусиль та на яких умовах. І через які 20 років.
Через скільки майданів і мільйонів пробитих скель. І чи дійсно це той єдиний шлях надзусиль.
Кажуть у нас найвищий рівень IQ на планеті і це можливо навіть правда.
Але це схоже не дуже допомагає. Мабуть, для нас рити руками дорогу в скелі – це єдиний можливий сценарій. Бо для іншого у нас недостатньо свідомості. Як би ми не хизувались своїм рівнем інтелекту, ми все ж та нижча каста селян, яким цивілізація дається тільки такою ціною.
І я так само нічим не ліпший, бо не роблю достатньо зусиль, щоби бути ефективним менеджером. Не в достатніх масштабах. Не в достатній взаємодії. Не далеко втік від того селянина.
До речі, завдяки праці того індійського селянина відстань між районами Атри і Вазірганж округу Гая скоротилося із 75 до одного кілометра. Цією дорогою щодня користуються жителі близько 60 прилеглих сіл. Влада влаштувала йому урочисті похорони. Такі молодці!
Автор: Максим ЗАЛЕВСЬКИЙ
Джерело тут
