Ласкаво просимо в майбутнє!

Саме така нав’язлива фраза супроводжувала мене під час прочитання винятково цікавого й безмірно песимістичного аналізу Клер Бішоп ситуації з фінансуванням культури загалом, а мистецтва й освіти зокрема у Великій Британії. Коротко переказуючи суть справи: надалі великі й успішні отримуватимуть багато, малі й експериментальні – мало або й нічого. Таким чином, сильні стануть сильнішими, слабкі зникнуть. Державною програмою скорочення фінансування передбачається, що всі гуртом активізуються в царині фандрейзингу й все більша частина потреб культурних інституцій фінансуватиметься за рахунок приватного капіталу, тоді як держава свої видатки на мистецтво скоротить. Скоротить безпрецедентно.

Ще драматичніші зміни відбудуться в царині освіти. Щедре державне фінансування отримуватимуть лише чотири «стратегічні» сфери: природничі науки, технології, інженерна справа, математика. Це означає, що студенти саме цих дисциплін зможуть отримати державну підтримку. Всі інші повинні за своє навчання платити за рахунок довгострокової позики. Настільки довгострокової, що авторка називає це довічним ув’язненням. Борг за навчання виплачуватиметься впродовж тридцяти (!) років. Клер Бішоп у відповідь на ці – здається, ухвалені з практичних міркувань – ініціативи застерігає, що призведуть вони до закриття доступу до освіти для небагатих сімей і перетворення гуманітарії на привілей для багатих. Надалі філософами ставатимуть діти успішних юристів і фінансистів. У мистецтві ж надії на фандрейзинг призведуть до того, що вона називає «блокбастерним мисленням», тобто коли фінансують лише великі, гучні й медіа-привабливі проекти. Отже, саме на них витрачатиметься ментальна енергія культурних установ. Це будуть проекти, для яких можна знайти щедрого спонсора, зацікавленого у власному PR, а не в мистецтві як такому. Тоді малі, експериментальні, дослідницькі чи критичні проекти залишаться за бортом. Мистецтво втратить живильний ґрунт і перетвориться на різновид шоу-бізнесу. Все це призведе до самоцензури й прагнення зробити якомога барвистіший, а не якомога цікавіший проект. За таких умов романи Джеймса Джойса в майбутньому не матимуть шансів.

Отже, про майбутнє. Надія на приватне фінансування уже багато років поспіль надзвичайно жива в пострадянській Україні, де цей приватний спонсор опиняється в ситуації чи не єдиного донора. І саме так аргументував своє рішення припинити фінансування Центру Сучасного мистецтва Сороса сам Джордж Сорос у нині далекому 1998-му. Кажуть, тоді він сказав: «У вас прекрасне приміщення – здавайте його в оренду! Під весілля». І це змусило ЦСМС піти на компроміси з власною програмою і докладати всіх зусиль для пошуку комерційних донорів. Або не комерційних, але таких, кого цікавили винятково блокбастери. Тоді ЦСМС зіткнувся з новою ситуацією, коли фінансувати міжнародну виставку з витратами на транспортування, страхування і приїзд художників було куди легше, ніж українську. Легше настільки, що українські виставки ставали просто нереальними. Це призводило до незадоволення з боку мистецького середовища, але ЦСМ тоді був чи не єдиною живою інституцією сучасного мистецтва зі стратегією, довгостроковою програмою й досить динамічним штатом. А тому Центру вдалося зайнятися іншою важливою справою – розвитком публіки сучасного мистецтва. Саме тоді стратегічно важливими стали відкриті лекції, воркшопи, розмови з художникам.

Що цікаво, наприкінці 1990-х ще не мав такої популярності, як нині, жанр публічних дискусій, популярнішими були лекції. І це свідчить про те, що розвиток публіки (включно з внутрішньомистецькою публікою, коли глядачами стають інші художники, критики, журналісти, куратори) за 10 років таки відбувся. Але обставини ЦСМС, чи точніше «Фундації Центр Сучасного Мистецтва» як його остаточного спадкоємця, нині прекрасно демонструє, чим загрожують заклики здавати приміщення в оренду. Ситуацією фортеці в облозі, коли важко прогнозувати, чи існуватиме ця важлива інституція завтра. З фінансових причин. Доводиться покладатися на відданість її людей.

Думаючи про це, все більше переконуюся: те, що відбулося в пострадянських країнах – це і є майбутнє, яке чекає на британське мистецтво, як його ситуацію описала Клер Бішоп. Йдеться про те, що зазвичай ми називаємо «гламуризацією мистецтва» в поєднанні з браком критичного осмислення мистецької реальності (як і філософського аналізу загалом). Парадоксально для стандартної ієрархії країн, в яку ми зазвичай віримо. Виявляється, що не пострадянські країни повинні дивитися на розвиненіші західні, а західним варто звернути увагу на країни пострадянські. Тут втілено їхнє майбутнє.

Тут, у східній Східній Європі, ми так безоглядно вірили в капіталістичні максими, такі надії покладали на приватні гроші, так зневажали все громадське (чого варта сама лише перлина мови суспільства з низьким соціальним капіталом – «грантоїди»!) і настільки його підміняли державним, що ми перестали цінувати абстрактне знання як таке. А саме його дає неспектакулярне, критичне і мало популярне мистецтво. Як і гуманітарна освіта. Навіть царину культури охопило мислення в категоріях ROI (return on investment). Отже, потихеньку культура почала перетворюватися на «іміджеві проекти», й особливо різко це проявилося в мистецтві (до речі, не лише сучасному). Донори почали думати про мистецькі події в категоріях медіа-вихлопу. Чи ж не є це блокбастерним мисленням, від якого застерігає Клер Бішоп? І чи не вражає легкість, з якою таке мислення стало в нас домінуючим? Звичайно, все це трапилося на тлі винятково низького статусу гуманітарного знання. Саме з причин низького ROI. Бо ж який зиск із того, наприклад, що ми розуміємо тенденції в світовій літературі протягом останніх 100 років? Дуже незначний. І звичайно, в Британії статус носія такого знання незмірно вищий, а саме знання користується більшою повагою. Але тенденції в освіті, коли філософія стане справою багатих і безтурботних, а статусними будуть лише кілька природничих дисциплін, також можуть призвести до перетворення культури на царину «іміджевого» Meet the future.

І ще кілька слів про конкуренцію та оплату праці. Мислення в категоріях ROI передбачає, що конкуренція між учасниками одного проекту призводить до найкращих результатів, оптимального співвідношення ціна/якість і перемоги найдостойнішого. А також, що вкладати кошти і зусилля треба в те, що дасть найбільший прибуток (плюс похибка на індивідуальне щастя). І цей принцип зовсім не працює в царині мистецтва. Зробімо простий мисленнєвий експеримент. Уявімо собі, наприклад, сантехніка. Він виконує певні функції, отримуючи фінансову винагороду за кожну дію, виконану в рамках цих функцій. І це нормальна та єдина соціально прийнятна ситуація. Сантехнік, який виконує ремонт труб безкоштовно, вважатиметься – в найкращому випадку – великим диваком, якого не варто пускати в дім.

А тепер подумаємо про художника, критика чи куратора. Щодо них не лише вважають нормальним неоплачувану працю, але часто й очікують роботи на таких засадах. І вже точно ніхто не вважатиме божевільним художника, який, скажімо, продукує живопис у майстерні й ніколи його не продає. Навіть якщо художник виявиться мало цікавим з мистецької точки зору, його творчість викликатиме певну повагу й ніхто не назве його підозрілим типом. Не входячи зараз у дискусію про те, як має оплачуватися праця в мистецькій сфері, хочу лише підкреслити, що робота в мистецтві, яка не приносить прямого прибутку, має сенс і є соціально прийнятною. Те ж стосується освіти або, наприклад, релігії. Тобто культури в широкому сенсі. Тут повернення й примноження інвестицій не є ані єдиною, ані центральною логікою. Навіть більше – мислення в таких категоріях часто викликає зневагу, оскільки воно заперечує цінність знання як такого. Цінність розуму, а не розсудку.

Отже, нав’язування сфері культурного поведінкових моделей (конкуренції, максимального прибутку на затрачені зусилля, розголосу як мірила якості), які домінують у капіталістичному виробництві матеріальних благ, ламає внутрішню логіку самої культури. Змушує її перетворюватися з мисленнєвого центру суспільства на кумедне хобі. Із втратами для всіх сторін – і для культури, і для її суспільства. Оскільки таке суспільство втрачає здатність осмислювати свій стан. Чи ж це нічого не нагадує? А якщо так, то ласкаво просимо великі культури подивитися у дзеркало свого майбутнього. У нашій східній Східній Європі.